Студентка Кіровоградського медколеджу Даріна Канюка: Карантин дав можливість більше спілкуватися з рідними

Після публікації на сайті про найкращі паски кропивничан на Великдень до редакції продовжують надходити листи з фотографіями та коментарями. Та особливої уваги, на думку редколегії, заслуговують витвори кулінарного мистецтва, які опублікувала на своїй сторінці у Фейсбук Даріна Канюка.

Ми вирішили познайомитися з дівчиною поближче. Виявилось, Даріна навчається сестринській справі в Кіровоградському медичному коледжі імені Єфрема Мухіна. Народилася у маленькому степовому селі Бобринка на Кіровоградщині, яке вважає найкращим місцем на Землі. Закінчила Бобринецьку гімназію номер один. Любить співати в церковному хорі й читати книжки про трансплантологію.

Втім, більше про себе та свої захоплення Даріна розповідає в ексклюзивному інтерв’ю «Утреннему городу».

– Мої пасочки на Великдень – це особлива історія, - каже вона. – Готую їх по старовинному сімейному рецепту. Такі паски пекла ще моя прабабуся, а бабуся навчила мою маму. Тепер прийшла черга й до мене. Розкрию декілька секретів: заварне тісто міситься на пряженому молоці, з додаванням великої кількості масла та жовтків. Звичайно, рецепт осучаснюється (раніше ми їх випікали в справжній печі і в формах ще моєї прабабусі, які, до речі, збереглися до цього часу). Цьогоріч пекли у паперових формочках, в електричній духовці. Оздоблення виготовляла сама, ідеї трішки підглядала в інтернеті.

Паску ніколи не їли свіжоспеченою. Куштуємо всією сім'єю лише після освячення, розділяючи по шматочку на кожного члена родини.

– А чим, крім кулінарії, захоплюєтеся ще?

–  Дуже люблю читання. Пам'ятаю, коли ще навчалася в початкових класах і нас відправили на карантин, моя мама, яка тоді працювала в шкільній бібліотеці, принесла мені товстелезну книжку Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки". Мабуть це і стало переломним моментом в житті. Почала читати "взахльоб", а коли зрозуміла, що 500 сторінок вже закінчуються, то стала "економити" по 30 сторінок на день, щоб вистачило якнайдовше. Нестайко став улюбленим автором, виросла на його творах. Звичайно, з роками література змінилася, в зв'язку з браком часу, частіше читаю медичну літературу. Зараз зачитуюся творами Миколи Амосова, Генрі Марша, Алана Кея,  Девіда Леві, Колін Уотсон. Останнім часом зацікавилася трансплантологією, читаю Джошуа Мезрич "Когда смерть становится жизнью" - справді крута книга.

Якщо чесно, то не уявляю свого життя без церкви, відвідую богослужіння в Свято-Вознесенському соборі міста Бобринець, читаю та співаю на кліросі. Дуже люблю радувати своїх рідних смаколиками. Вишиваю бісером. Інколи передаю свої думки та емоції, які мене вразили, на папері.

– Чи є у вашому житті людина, яку хотілося б наслідувати?

– Кумирів не маю. Не знаю, чи пов'язано це з християнством, чи це просто моє життєве кредо. Знаю, що ідеальної людини не існує. Проте в моєму оточенні є особистості, які проявляють надзвичайні риси характеру, та справді гідні наслідування.

Я щиро захоплююся професійною майстерністю хірургів, за спинами яких поталанило стояти біля операційного столу: Валентина Костянтинівна Орєхова, Дмитро Андрійович Швечков, Віталій Віталійович Сайчук. Дякую терпінню викладачів та їхньому вмінню зацікавити та змістовно донести інформацію. Трапляється, зустрічаєш, на перший погляд, звичайну людину, але, познайомившись чи дізнавшись її життєву історію, дивуюся милосердю, вмінню присвячувати себе людям та вмістом в її душі любові до ближнього.

– А чому обрали саме професію медика?

– У шафі у моєї першої вчительки Світлани Олександрівни й досі зберігається моя записка з відповіддю на запитання "Ким ти хочеш стати в майбутньому?". Я тоді, навіть не задумуючись, відповіла: буду лікарем. Хоча, чесно кажучи, тоді це не було моєю мрією. Я в той період навіть не задумувалася, ким стану, вірніше кожен день моя майбутня професія змінювалася.

Вирішальними особами, які допомогли з вибором професії, стала моя мама, яка мріяла бачити мене лікарем ще з народження, та вчителька біології людини Наталія Миколаївна Срипник. У дев’ятому класі вона змогла так зацікавити мене своїм предметом, що не залишилося сумнівів – вступаю до медичного коледжу.

Зараз медицина – це мій спосіб життя. Це те, чим я живу, чому навчаюся, чим цікавлюся, що читаю. Інколи думаю, що людина, яка б прогортала стрічку новин на моїх сторінках в соцмережах, була б, м'яко кажучи, вражена через величезну кількість відео з різними хірургічними втручаннями, медичних новин та блогів з медичної тематики.

– Багатьом студентам навчатись не подобається, і вони цього не приховують. А вам до душі навчання в коледжі?

– Мені дуже подобається навчатися в медколеджі. Але, якщо бути щирою, я це зрозуміла в середині другого курсу, коли в розкладі з'явилися клінічні дисципліни. Я досить імпульсивна особистість і страшенно не люблю, коли все дуже просто або нудно. Чим складніший предмет, тим більше я отримую задоволення від виконаного завдання і набутих знань. Виокремити певні дисципліни не можу: кожна з них по своєму важлива в здобутті професії медика.

Більше віддаю перевагу практичним заняттям на клінічних базах, де можна побачити, як це роблять інші, і навіть спробувати зробити щось своїми руками. Назавжди запам'яталися перші внутрішньовенні та внутрішньом'язові ін'єкції, перев'язки та маніпуляції з "справжніми" пацієнтами, а не муляжами.

– Минулого року ви перемогли в конкурсі на здобуття стипендії Фонду Костенко. Як сприйняли цю новину?

– Новину про перемогу я "знайшла" серед подарунків під ялинкою. Це сталося за десять хвилин до Нового року. Перед початком святкування вирішила ще раз заглянути на сторінку Фонду імені Валентини Костенко, і... не повірила своїм очам! Це був цілий шквал емоцій! Через деякий час мені написала засновниця Фонду, Анна Гіваргідзе. Я безмежно вдячна цій людині за надання можливості взяти участь у конкурсі на здобуття стипендії, і за отриману перемогу. Анна Гіваргідзе своєю діяльністю зберігає світлу пам'ять про її маму Валентину Костенко – медсестру, яка вражала оточуючих своєю добротою та милосердям.

– Якщо не секрет: як плануєте розпорядитися отриманими коштами?

– Після закінчення коледжу я планую вступити до Донецького національного медичного університету, що в Кропивницькому. Оскільки держава не забезпечує безкоштовного навчання для студентів, які вступають на базі медичних коледжів, отриману премію я витрачу на оплату першого року навчання в університеті.

– І про карантин. Вам не нудно сидіти вдома у вимушеній ізоляції? Чим займаєтесь? Які фільми передивились? Що допомагає зберігати оптимізм?

– Мій карантин проходить в селі. Отже, я маю безліч переваг! У нас на подвір'ї зручнюща садова гойдалка, на якій можна відпочити з чашкою запашного чаю та цікавою книгою. Якщо дозволяє погода, на ній я і виконую свої дистанційні завдання з коледжу, які забирають дуже багато часу.

Звісно, карантин значно змінив мій спосіб життя. Я  сумую за коледжем, живим спілкуванням з одногрупниками, яке не можна замінити листуванням в інтернеті.  Моє студентське гіперактивне життя змінилося на розмірений спокій.

Звичайно, події, які на разі відбуваються в світі, наклали відбиток на кожного з нас. Ми як свідомі громадяни зобов'язані дотримуватися всіх рекомендацій МОЗУ, щоб якнайшвидше разом побороти невидимого ворога.

Проте, карантин  дав мені цінну  можливість більше спілкуватися з рідними, відсвяткувати мій день народження в колі сім'ї, який через навчання в іншому місті я вже три роки поспіль святкувала за межами родини.  Підготуватися та піднесено зустріти Світле Христове Воскресіння.  Самоізоляція дала можливість, не стежачи за плином часу, відчувати свіжий подих весни, милуватися цвітом білопінної вишні, вдихати аромат квітучих персиків та абрикосів.

Ми всі маємо віру на краще. Та я впевнена, що вийшовши з самоізоляції,  ми вже ніколи не будемо колишніми.

Людмила Макей

Читайте також: У Кропивницькому вручили першу премію «За милосердя».