Валентина Костенко. Повернення Медсестри

9 нояб 2018 09:31 1660 0 Медицина
Валентина Костенко. Повернення Медсестри
       
Поспішай творити добро!
 
29 листопада на сцені обласної філармонії під час урочистостей з нагоди 90-річчя Кіровоградського медичного коледжу імені Мухіна вперше пройде вручення стипендії імені Валентини Костенко «За милосердя». Цю відзнаку заснувала родина медичної сестри, котра жила у Кіровограді і працювала в обласній лікарні в 1975 — 1992 роках. На жаль, життя цієї жінки виявилось дуже коротким. 
 
Про її дивовижну історію життя я дізналась від громадянки Сполучених Штатів Америки Анни Костенко (Гіваргідзе), яка раз на рік приїздить до Кропивницького — міста свого дитинства. Анна та її сестра рано залишились без мами, яка померла від хвороби серця. За гіркою іронією долі, жінка сама була медиком.
…А почалося все з повідомлення у ЗМІ про те, що Фонд Костенко запрошує студентів Кіровоградського медичного коледжу імені Є.Й.Мухіна на здобуття Стипендії імені Валентини Костенко «За милосердя» на 2018 рік. Переможець отримає 1000 доларів США. 
 
 
Заснувала та очолила фонд Анна Костенко, щоб вшанувати пам’ять своє матері, яка залишилась для багатьох людей прикладом милосердної, доброї медичної сестри.
 
— Моя мама, Валентина Василівна, народилась 22 червня 1951 року в Кіровограді, — розповідає Анна Костенко. — Ще в дитинстві вона була чуйною дівчинкою, залюбки допомагала мамі, бабусі, вчителям. Після закінчення школи вступила до Кіровоградського медичного училища та закінчила його з червоним дипломом. Вдало поєднувала навчання з роботою в обласній лікарні та вихованням нас, двох донечок — Ані й Тані, а також всіляко підтримувала затишок у родині. Заради цього їй доводилось виходити на нічні чергування та працювати без вихідних.
 
 
Започаткуванням стипендії «За милосердя» я хочу зберегти пам’ять про мою маму, Валентину Костенко — медсестру, яка залишила глибокий слід в серцях членів сім’ї, колег і пацієнтів обласної лікарні, — каже Анна. — Мої батьки починали освіту на вечірньому стаціонарі (тато в КІСМі, а мама в медучилищі), вже маючи двох дітей і працюючи на повну ставку. З раннього дитинства вони доводили нам з сестрою важливість освіти. Мої батьки завжди залишаться для мене прикладом того, як звичайні люди здатні на незвичайні вчинки, незважаючи на перепони в житті. Що милосердя, доброта і гуманність вище за особисту вигоду. Я також хотіла віддати свою вдячність рідному місту і всьому, що воно дало мені і моїм батькам.
Мамине серце перестало битися 24 лютого 1992 року. Напередодні вона завершила своє останнє чергування в лікарні…  
 
 
Подруга, колега, Людина
 
— Ми познайомилися з Валею на початку 70-х років, — розповідає колишня медсестра рентген-кабінету Кіровоградської обласної лікарні Тетяна Антоніївна Матівос. — Вона тоді працювала, як і я, машиністкою у відділі кадрів. Одразу кидалася в очі: вродлива, привітна і чесна. Нам треба було надрукувати дисертацію для головного лікаря. Тож два дні ми сиділи і набирали цей текст. Отак і подружилися. А потім почали дружити родинами. 
 
Часто виїздили на природу. Валя завжди була разом із чоловіком Сергієм та двома донечками. Я любила заходити до них додому. На обідньому столі завжди була білосніжна скатертина, на кухні ідеально чисто, наготовлено різних страв. Скільки праці за всім цим стояло! Валя пригощала чимось смачненьким, ще й додому гостинців давала. 
Тим часом ми з Валею встигли закінчити медичне училище, почали працювати в рентген-кабінеті. Щоправда, на різних поверхах. 
 
Її любили і колеги, і пацієнти передусім за непідробну доброту й людяність. З чим не звернешся до неї — завжди допоможе, будь-яке завдання виконає акуратно і вчасно. В ній дивовижним чином поєднувались усі найкращі людські якості: щирість, милосердя, порядність. 
 
 
А ще у Валі надзвичайно була розвинена інтуїція, що для лаборанта рентген-кабінету особливо важливо. Вона вміла не лише зробити якісний знімок, а й грамотно його прочитати й побачити те, що подекуди й лікарі не бачили. Діагноз ставила безпомилково. За це її цінували й довіряли. 
 
А вона всім співчувала, всім допомагала. Та найбільше любила своїх чоловіка та донечок і все робила для родини. Весь час розповідала про свою сім’ю: як ростуть дівчатка, як вони з чоловіком ведуть господарство і вирішують проблеми. Сергій тоді навчався в КІСМі, тож вона взяла на себе всі домашні турботи, аби дати йому максимальну можливість отримати вищу освіту. Практично вона жертвувала собою заради інших.
           
Якось вона збиралась разом з чоловіком у туристичну поїздку до Чехословаччини, але в останній момент Сергія терміново викликали на роботу. Тож замість нього Валя запропонувала поїхати мені. Ми провели незабутній час у цій мандрівці, поєднуючи екскурсії з шопінгом. Адже у той час тотального дефіциту в Радянському Союзі важко було придбати гарні речі. Пам’ятаю, Валя накупили повні пакунки подарунків для дітей і чоловіка, а собі придбала якусь дрібничку.      
Коли старша донька, Таня, вступала до інституту, поїхала разом з нею до Харкова й була для неї моральною та матеріальною підтримкою. Молодша, Аня, була схожа на неї, як дві краплі води.   
 
 
Вона себе не берегла. Брала підробіток на півставки в офтальмологічному відділенні, бралася за будь-яку роботу, щоб родина ні в чому не знала відмови. Пам’ятаю, ми, як і інші співробітники, виходили в суботу й неділю на будівництво лікарні, клубу та гуртожитку для медпрацівників. Це вважалося нормою — прийти й попрацювати «за того парня», і ніхто не обурювався й не капризував. Бо люди знали, що ніхто, крім них, цього не зробить.   
 
У Валі було хворе серце, і вона про це знала. Розповідала, що від серцевої хвороби рано помер її батько…
Одного разу їй уже було так тяжко, що ледве йшла. Кажу: «Давай постоїмо трохи, відпочинемо». Постояли, потім знову потихенько пішли. Провела її додому, ніби покращало. Але це були передвісники трагічного фіналу.
 
В останні місяці роботи в неї дуже боліло серце. У день, коли її не стало, Валя працювала в нічну зміну й почувалась дуже погано. Але, як завжди, намагалась загасити біль таблетками, трохи полежала, здала свою зміну й пішла додому. 
 
    
Вона зателефонувала мені вранці: «Таню, мені погано». Та, поки я збиралась до неї приїхати, перетелефонувала й каже: «Не треба приїздити, зараз буде чоловік». Це була наша остання з нею розмова…
 
Згодом її не стало. 
Валя Костенко завжди всім допомагала й рятувала людям життя. Але, на жаль, ніхто не зміг врятувати її саму. Згодом патологоанатом мені сказав: «Врятувати її вже було неможливо. Все серце було уражене». 
      
Провести в останню путь Валентину Костенко прийшло дуже багато людей. Було море квітів, море сліз невтішних рідних, колег і друзів, які до останнього не могли повірити в цю тяжку втрату…
Кілька років тому вийшла книга про Кіровоградську обласну лікарню. До неї увійшло фото, на якому всі співробітники молоді й красиві… На жаль, у главі про рентгенологічне відділення Валіного прізвища немає, хоча вона віддала йому двадцять років життя. Справедливість вимагає, щоб у наступному випуску обов’язково були рядки: Валентина Костенко, лаборант рентген-кабінету (1975 — 1992 рр.). 
   
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
 
На волнах моей памяти 
Валя… Валентина… Валюша… Так ласково называли ее родные. Наша славная девочка. Моя двоюродная сестра. Это светлый лучик в нашей семье. Умная, мудрая, понимающая и очень добрая. Такая была рассудительная и всегда старалась делать так, чтобы всем было хорошо. А если кто-то ее не понимал, то находила время, терпение и нужные слова, чтобы не обидеть, объяснить и, если надо, убедить. 
 
Мы вместе росли. Проводили лето в поселке Новая Прага. Там жила наша бабушка Мария Ильинична Конева. Наша улица Островского была на краю села, как говорили местные: «на горі». Бабушка работала летом на полевом стане: прямо в поле готовила комбайнерам обеды. Уезжала рано утром, засветло, когда мы еще спали, и Валя оставалась за старшего. Она растапливала печку во дворе, так как газа в то время еще не было.  Меня к этому процессу не подпускала, Валя была старше меня на три года, я «была на подхвате». Она готовила завтрак, простую деревенскую еду: яичницу на сале, картошку. И обязательно кофе или какао. А потом мы вместе кормили курей, рвали траву для поросенка и отводили пастись козу Зойку. В мои обязанности входило напоить ее водой, а вечером привести домой. Зойка рвалась вперед и тянула меня на цепи, к которой была привязана. Я еле успевала за ней. А Валя всегда смеялась: «Кто кого ведет домой?!».  
 
В летнее время нам иногда бабушка стелила спать на сене в саду. Для Зойки на зиму заготавливали сено, и его копны были расположены прямо под вишней. Прежде, чем заснуть, мы долго разговаривали, рассуждали, мечтали, смотрели на звездное небо и загадывали желания.  Валя мечтала о небе, хотела стать авиаконструктором и, когда окончила школу, поехала поступать в Харьковский авиационный институт, но немного не добрала  баллов. Не знаю, к сожалению или к счастью… Аромат разнотравья окутывал нас, и мы засыпали, а утром первые петухи прерывали наш сладкий сон. 
 
Позже меня родители увезли в Казахстан, в город Целиноград, так как они жили там. Сейчас это столица Астана. Но каждое лето меня отправляли в Украину, Кировоград и Новую Прагу. И опять мы вместе с Валей проводили летние каникулы. 
 
В Кировограде семья Вали жила на Новониколаевке, недалеко от аэропорта, там часто был слышен гул взлетающих самолетов. Домик был на окраине города, и мы пешком через сосновые посадки по песчаной дороге ходили шумной компанией на речку купаться. Я знала многих ее друзей по двору, одноклассников и там же познакомилась с Сергеем Костенко, который позже стал ее мужем.
 
 
Валя была замечательной дочерью, она очень любила свою маму Ефросинью Ивановну Манзар. И когда той сделали операцию, а Валя еще не была связана с медициной, она всячески старалась проникнуть к ней в реанимацию, а ее не пускали. Тогда она раздобыла где-то белый халат и под видом медсестры проникла к ней.  Кто знает, может, тогда она и решила стать медиком?
 
Когда Валя вышла замуж, стала замечательной женой, а потом и мамой двух девочек. Очень любила своего мужа, хотела, чтобы он учился, и всячески его поддерживала, когда он поступил в КИСМ. В муже и своих девчонках души не чаяла. Жили они тогда на улице Волкова, и ей было очень трудно — разница между дочками небольшая: одну надо в садик отвести, а другая еще маленькая на руках. Так и жила, в семейных заботах, хлопотах, отдавая себя семье, родным и просто людям. 
 
Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
 
Людмила Макей   
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий