Ніна Легун. Від слідчого до прокурора та секретаря райвиконкому

 

У популярному радянському фільмі «Офіцери» один з головних героїв, Іван Варавва, питає у свого друга Олексія Трофимова:

 

 — Скільки у тебе нагород?! 

 

А той, вказуючи на дружину,  відповідає:

— Половина її.

 

Дійсно, міцний та надійний тил — це запорука успіху майже кожного чоловіка. 

 

У 2017 році Ніна Легун відсвяткувала 80-річчя. Розмінявши дев’ятий  десяток, вона жваво відгукується на головні події в країні та місті. А найбільше цікавиться новинами з останнього місця роботи — прокуратури Кіровоградської області, якій віддала понад три десятки років свого життя. А загалом Ніна Миколаївна відпрацювала в правоохоронній системі України понад 35 років. 

 

Свою трудову діяльність у правоохоронних органах вона почала з міліції. Ось як Ніна Миколаївна сама про це розповідає.

— Ще не закінчивши навчання в Одеському державному університеті ім. І.Мечнікова, в 1967 році я звернулася до відділу кадрів в УМВС у Кіровоградській області із заявою про працевлаштування.

 

Досвідчений кадровик підполковник Григорій Касянович Прохода під час ознайомчої співбесіди зумів розгледіти в тендітній дівчині майбутнього перспективного спеціаліста. 

 

Разом вони завітали до кабінету начальника слідчого відділу УМВС Трофима Тимофійовича Константиніва, який до того працював заступником прокурора області у спецсправах (була така посада). Протягом двох годин той розмовляв з майбутнім слідчим. Зауважу, що в ті часи люди з вищою юридичною освітою або які вчилися на юриста у вишах, були для міліції мало не на вагу золота. Тоді бракувало спеціалістів з будь-якою вищою освітою. Зараз, якщо у співробітника непрофільна вища освіта, то він не зможе стати офіцером. 

 

Я теж згадую ті роки. Адже трохи раніше, в 1965 році (я тоді закінчував місцевий педінститут), мене призначили на посаду опер-уповноваженого карного розшуку. Тоді колишні фронтовики — учасники 2-ї Світової війни, які змінили військову шинель на міліцейську, поступово звільнялися на пенсію, або, як казали, «у запас».

 

Тодішній міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щелоков наполягав на тому, що до лав міліції, зокрема на офіцерські посади, треба приймати громадян з вищою освітою. Ось чому Т.Константинів без вагань запропонував Ніні Миколаївні, яка справила на нього позитивне враження, посаду слідчого в Голованівському райвідділі міліції в 1967 році. І не помилився.

 

Забігаючи наперед, скажу, що Н.Легун з вдячністю згадує Т.Константиніва, старших слідчих Олександра Холодила, Івана Ткаченка, від яких вона отримувала компетентні відповіді на всі її запитання в процесі розслідування кримінальних справ.

 

Активною і невтомною, розсудливою і допитливою Ніна Миколаївна зарекомендувала себе на посаді слідчого в міліції. Лейтенанта можна було побачити пізнього вечора або вночі в населених пунктах району під час огляду місця пригод. Нерідко разом із сищиками карного розшуку брала участь у затриманні підозрюваних.

 

Розповідає ветеран міліції і карного розшуку полковник міліції у відставці Петро Пархоменко:

 

— Влітку 1969 року на околиці Голованівська та в селах Осипівка, Ємилівка у вечірній або в нічний час скоювалися підпали садиб селян. Горіли хати з солом’яними дахами. Кількість підпалів перевищила два десятки. У районі була напружена обстановка. Мене разом з опергрупою направили туди для встановлення та затримання зловмисників. 

Працювали цілодобово, без вихідних. Разом з громадськими активістами, здебільше членами добровільних народних дружин, патрулювали сільські вулиці. Щодня затримували підозрілих осіб, але після декількох годин відпускали, бо у них було алібі. Так продовжувалося десь з півтора місяця. Ось тоді я познайомився з Ніною Миколаївною, бо у неї знаходились кримінальні справи по підпалах і вона вела слідство. Допитувала свідків та осіб, які попадали в поле зору правоохоронців.

 

Минали тижні, але встановити зловмисника не вдавалося. Якось на черговій нараді Н.Легун висунула та обґрунтувала версію, що зловмисником може бути молода психічнохвора людина. Варто сказати, що з початку слідства відпрацьовувалися такі громадяни, проте пізніше якось ця версія забулася. Начальник райвідділу А.Татарин і старший опергрупи з УМВС області П.Пархоменко, недовго думаючи, запропонували Ніні Миколаївні цю версію перевірити. Вона склала списки цих громадян і почала самостійно прискіпливо їх відпрацьовувати.

 

Під час перевірки одного з них (співпало з черговим підпалом) вона почула майже невловимий запах диму. Жіноча інтуїція спрацювала моментально: це — він! Лейтенант пильно оглянула його одяг. Особливу увагу звернула на пропалену на сорочці дірочку. Не більше макового зернятка. Хлопця вона залишила в черговій частині міліції, а сама негайно направилася в село до його батьків. З’ясувалось, що на момент підпалу його не було вдома. Батьки сказали: пішов десь гуляти, повернувся пізно. Потім його упізнали сусіди, де стався останній підпал садиби. А пізніше він і сам в цьому зізнався. 

 

За розкриття серії небезпечних підпалів Ніну Миколаївну наказом начальника УМВС комісара 3-го рангу Сергія Шевченка було нагороджено Почесною грамотою УМВС. Вона і зараз пам’ятає, як в райвідділ міліції приїхав підполковник Олексій Зеленський та на зборах особового складу вручив їй нагороду.

 

В 1977 році старшого лейтенанта міліції Н.Легун запросили на роботу в прокуратуру Голованівського 

району, де вона працювала помічником прокурора, а коли очільник органу йшов у відпустку, виконувала його обов’язки, виступала у суді від імені держави. Здібного правоохоронця запримітили в облпрокуратурі і зачислили в резерв на заміщення керівних посад. Через три роки Ніну Миколаївну призначили помічником прокурора міста Кіровограда. Значно збільшилося навантаження, водночас зросла і відповідальність. Проте набутий досвід дозволяв без проблем справлятися з будь-якими труднощами.

 

Службова кар’єра у неї на цій посаді не зупинилася. Згодом Ніну Миколаївну призначили прокурором слідчого відділу обласного апарату цього правоохоронного органу.

Її характерною рисою завжди були відповідальність за доручену справу, активна позиція у громадському житті. Тому не дивно, що у 1984 році Н.Легун вибрали депутатом райради в м. Кіровограді, де вона всю каденцію пропрацювала секретарем райвиконкому. Співробітники цього представницького органу і трудящі району надовго запам’ятали ввічливого і компетентного юриста. Вона уважно вислуховувала громадян, надавала їм допомогу та поради, в першу чергу юридичного спрямування.

 

Після закінчення депутатських повноважень Ніна Миколаївна повернулася працювати старшим прокурором відділу за дотриманням законів спецпідрозділами по боротьбі з організованою злочинністю облпрокуратури. Пізніше її призначили прокурором відділу підтримання державного обвинувачення в судах. Вона завжди досконально вивчала матеріали кримінальних справ, ніколи не порушувала конституційних прав громадян, її переконливі виступи були зразком ораторського мистецтва, що неодноразово відмічала обласна газета «Кіровоградська правда» — орган обласної Ради трудящих.

 

 

За сумлінну і багаторічну працю радник юстиції Ніна Миколаївна Легун неодноразово заохочувалася прокурором області, Генеральним прокурором Союзу РСР та України. Їй присвоєно звання Почесного працівника прокуратури України і вручено знак «Ветеран прокуратури». Портрет Ніни Миколаївни прикрашає Дошку пошани цього правоохоронного органу.

 

Зауважу, що чоловік Ніни Миколаївни, Володимир Іванович Легун, більше 10 років обіймав посаду прокурора Кіровоградської області. Сімейні династії бувають у різних професіях… На жаль, у 2014 році він пішов з життя. Можна довго розповідати, яка це була чудова сім’я, але то вже зовсім інша історія.

А Ніні Миколаївні хочу побажати, в першу чергу, міцного здоров’я, наснаги, активності, багато сил та бадьорості.

 

Веніамін Янішевський