Історія видатного гумориста Кіровоградщини: Письменник Борис Ревчун святкує ювілей
У Кіровоградському педінституті, який тоді ще не мав нинішнього університетського статусу, мій співрозмовник навчався у 1966 – 1970 роках. Викладачі з теплотою й щирістю зазначали, що той випуск був найкращим за всю їхню педагогічну кар’єру.
– У нашій підгрупі перекладачів, щоб набратися уму-розуму, усі вчилися, як дурні, – згадує Борис Ревчун. – Щоправда, знаходили час і на змістовне дозвілля. Я, наприклад, був дописувачем факультетської стіннівки, співав у хоровій капелі інституту, якій саме тоді присвоїли звання народної.
– У 1997 році ви проводили наукові дослідження в одному з університетів США. Можете розповісти нашим читачам, чим ви там займалися?
– На програму обмінів науковцями-дослідниками з регіонів американської організації IREX я, витримавши чималий конкурс, потрапив не тільки тому, що мав науковий ступінь кандидата економічних наук, звання доцента й володів англійською мовою, а й завдяки моїй роботі за сумісництвом в інвестиційній компанії, яка у 1990-х роках допомагала здійснювати процес переходу державних підприємств Кіровоградщини на рейки приватно-ринкового господарювання. В Університеті штату Мен я розширював свої знання у сфері інвестиційного бізнесу, вивчав відповідні практики, зокрема – під час відрядження на знамениту Нью-Йоркську фондову біржу. Разом з тим кожен учасник цієї програми мав читати лекції для студентів вишів-реципієнтів. Слухачами моїх лекцій з економіки України були бакалаври і магістри Школи бізнесу – одного зі структурних підрозділів Мейнського університету. До речі, усі найпрестижніші факультети/департаменти американських вишів називаються школами.
– Ви викладали в університетах економічну теорію та історію економічної думки. Чи важко поєднувати одночасно економіста за освітою та письменника в душі?
– Письменництво – це душевне покликання, яке не залежить від здобутої освіти чи набутої професії. Ще з 1933 року в Москві функціонує Літературний інститут ім. М.Горького, вищий навчальний заклад з підготовки літературних працівників і письменників. Серед його випускників, як не дивно, дуже мало відомих письменників, і видатними вони стали, я певен, не тому, що їх добре навчили письменницькому ремеслу, а завдяки таланту, який у них був ще до вступу до цього вузькоспеціалізованого вишу. Серед знаних письменників різних країн і народів є представники дуже багатьох фахів, які не мають безпосереднього стосунку до професійної праці літераторів. Я, до речі, за першою освітою філолог (англійська мова й література), паралельно з економічними дисциплінами викладав ще й англійську мову в школах і університетах, до речі – на українському філфаці нашого педуніверситету також. Хоча, повторюю, визначальним чинником замаху людини на письменницьку працю є внутрішня непереборна тяга до творчого самовираження в царині художнього словотворення.
– Як стали учасником Національної спілки письменників України?
– До НСПУ я долучився у 2005 році. Подати заяву на вступ до Спілки мене загітував давній товариш, колега по комсомольській роботі Леонід Куценко. Він також був одним із тих, хто дав необхідну для цього рекомендацію. На той момент я вже видав дві одноосібні збірки гумористичних і сатиричних мініатюр.
До цього, починаючи з 1984 року, я мав величезну кількість опублікованих літературних текстів у газетах і журналах колишнього СРСР, а після його краху – пострадянських країн. По суті, я вже задовго до вступу до НСПУ був справжнім професійним письменником, тому що щомісячні сукупні гонорари нерідко перевищували мій оклад викладача вишу.
Мене прийняли до Спілки як письменника-гумориста. Але, якщо відверто, така «шинель», яку мені видала приймальна комісія НСПУ, затісна для мене, бо я ще й який-неякий версифікатор, що замахується на високе звання поета, і серед моїх поезій чимало філософських і ліричних віршів, я трішечки драматург (автор двох п’єс), я есеїст-публіцист, автор нотаток мандрівника і навіть мемуарних спогадів. Пробував себе, і небезуспішно, в антиутопіях. Усе це є у моєму портфоліо вже опублікованих творів.
Я свого часу чимало спілкувався з видатним російським актором Євгенієм Леоновим, який дуже переймався, що його майже всі сприймали виключно як коміка, в кращому разі – трагікоміка, хоча він був актором з великим потенціалом драматичного й трагічного амплуа, що він довів відповідними своїми численними образами, створеними і в театрі, і в кіно.
Те ж саме можна сказати про Анатолія Папанова, Юрія Нікуліна та багатьох інших акторів, чи про поета Володимира Висоцького. Повертаючись до власного кейсу, хочеться зауважити, що гуморист, сатирик – це з розряду не останніх атестацій, це не принизливо, може, навіть навпаки, враховуючи сьогоднішній підвищений попит читацької й слухацької аудиторії на приколи, кажучи сленгом.
Просто заради більшої об’єктивності й повноти візії, я, як колись казали на підприємствах, є багатоверстатником і заслуговую на ширшу дефініцію, наприклад, літератор, бо визначення «письменник» частенько вживають переважно відносно прозаїків. Літератор – це і прозаїк, і поет, і драматург, і сценарист, і лібретист.
– Більшість ваших творів написано в гонзо-стилі. Чому саме він? Чи надихалися ви раніше гонзо-письменниками?
– Почну з того, що гонзо – це стиль, який з’явився в журналістиці і, вважаю, притаманний саме цьому роду професійної діяльності. Я ж журналістом ніколи не був, та ще й до того – з агресивним стилем подачі матеріалу, з нехтуванням якихось об’єктивних реалій, використанням ненормативної лексики. Навпаки, у мене навіть є есей з потужним антиматюкливим меседжем-закликом, який був опублікований десь років сім чи вісім тому в газеті «Україна-Центр». Я письменник, і якщо транслювати гонзо-стилістику на письменницьку справу, то деякі елементи гонзо в моїй публіцистиці й справді є. Це і розповідь від першої особи, і соціально-політична критика суспільних явищ та подій, і насиченість моїх текстів глузливою іронією, сарказмом, сардонічними висловлюваннями та іншими художніми тропами, і нестандартне використання мови, винахід неологізмів.
Зазвичай я є учасником подій, які описую, передаю суб’єктивні, тобто власні відчуття, емоції, оціночні судження. Разом з тим у моїй публіцистиці, окрім суб’єктивного наративу, є опора на достовірні, всіма визнані факти, загальновідомі цитування з текстів інших авторів. Будь-які твори, які класифікуються як література факту, ба більше – написані від першої особи, можна, як на мене, віднести до стилю гонзо. Родоначальника гонзо-журналістики Хантера С. Томпсона я, на жаль, не читав (бачив тільки відеоверсію його репортажу), але якщо цей стиль розглядати крізь призму письменництва, то тоді можна сміливо заявляти, що я дуже добре обізнаний з творчістю багатьох гонзо-письменників, з кола яких я б особливо виділив, наприклад, Сергія Довлатова чи Юрія Андруховича.
Взагалі, з усього масиву написаних і опублікованих мною творчих робіт домінує саме літературна прозова й віршована мініатюристика, переважно афористичного змісту.
– Ви друкувалися в газеті «Правда» – головному виданні СРСР. Що це були за публікації?
– У друкованому органі Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу газеті «Правда» у мене були публікації двох різних видів – наукові й літературні. Наукові були в рамках обговорення проєкту нової Програми КПРС напередодні її XXVII з’їзду. Я тоді закінчував очну аспірантуру економічного факультету Київського університету ім.Т.Г.Шевченка. Професура нашої кафедри заздрила мені, простому аспірантові, тому що це було надзвичайно круто. Трохи згодом, коли ініційована Генсеком ЦК КПРС М.Горбачовим політика Перебудови набрала максимально обертів і радикальних форм прояву, в «Правді», на останній сторінці, з’явився суботній «підвал» для кутка гумору й сатири. Ось там і друкувалися мої мініатюри. Тодішній разовий тираж «Правди» був 12 млн примірників.
Друкувався я також у газетах «Комсомольская правда» і «Труд», які наприкінці 1980-х із перемінним успіхом конкурували одна з одною за найбільший у світі наклад для щоденних газет, з гіннесівсько-рекордними тиражами у 21-22 мільйони екземплярів. Але найпрестижнішими для літераторів за радянської доби вважалися публікації на 16-й, сатирично-гумористичній сторінці часопису «Литературная газета». Мені зі своїми заміточками в рубриці «Рога и копыта» також вдалося неодноразово там відмітитися. Загалом я постійно друкувався більш ніж у двох сотнях союзних, республіканських, обласних і міських видань СРСР і пострадянських державних новоутворень.
– Відомо, що ви позивалися зі студією «Квартал 95». Що було причиною?
– Приблизно у жовтні чи листопаді 2009 року газета «Голос України» на своїй щосуботній сторінці гумору «Курень» опублікувала мою заміточку: «MADE IN UKRAINE Пороблено в Україні».
А десь за пів року потому виходить перша передача студії «Квартал 95» під назвою «Пороблено в Україні». Таке буває, що інколи одні й ті ж думки (гра слів тощо) спадають на думку різним людям, я з цим зіштовхувався й раніше. Втім, коли на початку цього циклу Володимир Зеленський, пояснюючи назву нового телепроєкту, сказав дослівно: «Ну, це як Made in Ukraine. Пороблено в Україні...», мені здалося, що це вже схоже на плагіат. Я за підтримки кіровоградського нардепа Валерія Кальченка надіслав до телеканалу газету з моєю публікацією і, як супровід, – лист-запит від Валерія Михайловича з проханням прояснити ситуацію.
Після тривалого очікування прийшла відповідь, в якій без будь-якого документального підтвердження сповіщалося, що цикл передач під назвою «Пороблено в Україні» планувався студією ще наприкінці 2008 року, тобто за півтора року до початку реалізації проєкту! Знаючи нашу правоохоронну систему, а також юридично-фінансові можливості потужної медіаструктури, я, все зваживши, вирішив припинити свою тяганину зі студією «Квартал 95». Але незабаром телеканал «Интер» припинив випуск передач проєкту «Пороблено в Україні».
– Що б Ви порадили й побажали сучасним молодим письменникам у досягненні своїх цілей?
– До виходу на пенсію у мене – як у економіста – настільною книгою був магнум опус Адама Сміта «Багатство народів». Там є такі два речення: «Хто є гарним мисливцем? Той, хто багато полює». Якщо перефразувати ці слова й адресувати їх письменникам-початківцям, можна зробити відповідну ремарку: «Хто гарний письменник? Той, хто багато пише».
Тому треба більше писати, керуватися стародавнім висловом «Жодного дня без рядка!»
