Як прочани Кіровоградщини звершили хресний хід до Почаївської лаври (ФОТО)

  • 10 вер. 2020 18:06
  • 1813
    • Новина Як прочани Кіровоградщини звершили хресний хід до Почаївської лаври (ФОТО) Ранкове місто. Кропивницький

    З 19 по 25 серпня відбувся черговий щорічний хресний хід із містаКам'янець-Подільський (Хмельницька обл.) у Почаїв (Тернопільська обл.), який зібрав близько 10 тисяч вірян з усіх куточків нашої країни.

    … Давно це було. Майже 200 років тому жила у селі Довжок під містечком Кам'янець-Подільським, що на Хмельниччині, стара бабуся, і була в неї сліпа онука. День і ніч молилася бабуся за свою онуку Богові та Божій Матері, і одного разу явилася їй Пресвята Богородиця уві сні та повеліла йти пішки у Почаїв, щоб там отримати відповідь на свої молитви. Відсвяткувавши Яблуневого Спаса, одразу після літургії дві паломниці вирушили у свою подорож, яка зайняла у них цілий тиждень.

    А коли прийшли перед святом Успіння у Почаїв і вклонилися чудотворній іконі Божої Матері та Її стопі (місце, де Пречиста Діва залишила відбиток Свого сліду), сталося диво: дівчинка отримала зцілення і прозріла.

    Відтоді щороку ідуть численні паломники хресним ходом в ті самі строки та тим самим маршрутом, яким ішла колись стара бабуся із сліпою дівчинкою – 260 кілометрів пішки до Божої Матері, щоб вклонитися Її Пресвятому образу і попросити про своє – адже у кожного є якесь горе, якесь бажання, якесь прохання до Всемилостивої… Навіть у важкі безбожні радянські часи, під страхом арешту, йшли таємно, по ночах, маленькими групами по 2-3 особи, але Хресний хід ніколи не був забутим, ніколи не переривався…

    Розповідає учасник Хресного ходу Вадим з Вінниччини:

    - Я приїжджаю сюди вже майже 20 років, з початку 2000-х. Тоді Почаївський Хресний хід був не таким багатолюдним, як сьогодні – нас ішло всього 500 осіб. Звісно ж, ми всі між собою знайомі, і донині зустрічаємося тут і ідемо разом. Ніхто з місцевих жителів нас не годував, як зараз, але ж в цьому Хресному ході особлива благодать – їсти хочеться не так, як у повсякденному житті, і одна слива, зірвана по дорозі, замінює цілий обід… (На трикратному власному досвіді можу підтвердити правдивість цих слів – А.Л.). За цей час на наших очах відбулося чимало чудес: жінки, які не могли завагітніти, яким лікування та навіть операції не давали ніяких покращень, через рік після участі у Хресному ході народжували дитину; дівчата, які не могли вийти заміж, знаходили собі гідних чоловіків. Коло нас ішли навіть біснуваті, інколи у наручниках, щоб не накоїти оточуючим шкоди, і по приході у Почаїв нерідко отримували зцілення… Ми, хрестоходці «із стажем», дуже радіємо, що тепер про цей Хресний хід дізналося так багато людей, і серед них стільки молоді – адже минулого року кількість учасників сягнула аж до 20 тисяч…

    В цьому році, в умовах пандемії коронавірусу, прийнявши всі можливі запобіжні заходи – із запасом масок та антибактеріальних засобів у своїх рюкзаках – стрибаємо у потяг до Хмельницького, щоб звідти на маршрутному таксі дістатися Кам'янець-Подільського – місця збору у Хресний хід. Уже у потязі учасники впізнають одне одного, вітаються, спілкуються, і попри неймовірну спеку у вагоні без кондиціонування і жодного вітерцю втішаються думкою, що їдуть не у звичайний похід, а на зустріч із Божою Матінкою…

    Компанія з чотирьох чоловік запрошує мене розділити з ними трапезу. Несу і свої запаси до загального столу, розгортаю. Молимося, їмо, розмовляємо. Дивно: незважаючи на те, що знаю цих людей всього півгодини, ніякого напруження не відчуваю. До мене не придивляються, як до новенької у колективі, а одразу прийняли за свою, і я, мов риба у воді, просто насолоджуюся спілкуванням.

    Прибуваємо у Кам'янець-Подільський. У кожного хрестоходця тут є свій улюблений храм, де він поставить намет та відсвяткує Преображення Господнє (свято Яблуневого Спаса 19 серпня). Для мене це собор Олександра Невського – там правиться архієрейська служба. Приходжу на місце і завмираю від радощів: незважаючина наслідки карантину, церковне подвір'я повне наметів! Приїхали монахи, священнослужителі, миряни – одинокі та парами, групами та сім'ями, з дітьми та немовлятами…

    Наступного дня після урочистої літургії збираємо речі та вирушаємо за хрестами та іконами під молитовний спів до села Довжок, де учасники сходяться з усіх храмів, щоб уже всім разом розпочати Хресний хід.

    Перші три дні найбільш напружені: треба проходити понад 60 кілометрів у день. В цьому році додалася ще одна необхідність: у людних місцях мусимо носити маски, в яких, особливо при швидкій ході, досить важко дихати, та слідкувати за дотриманням соціальної дистанції між учасниками. Надворі спека, за плечима – рюкзак з речами та запасами, розрахованими на тиждень, а на душі – світла радість від очікування чогось дивовижного…

    На другий день після обіду – у найспекотніший час – на виході з села Чемерівці місцевий батюшка подарував нам такі незабутні враження, які буквально зарядили енергією на весь останній шлях: замість звичайного кроплення святою водою, якої, зрозуміло, не вистачило б на всю нашу багатотисячну колонну, нас рясно «кроплять» по дорозі з брандспойта пожежної машини, а сам батюшка, стоячи на самому верху машини, ще й благословляє усіх, осіняючи хрестом!

    Так і йдемо – трасою та полями, промисловими районами та повз фермерські господарства – кілометр за кілометром, з молитвами та співами, хто – з величезними рюкзаками, хто – з кравчучками, на які укладають своє похідне майно, а багато хто – з колисочками, в яких сплять немовлята. Не всі можуть самостійно понести свої речі, тож слідують за нами численні автобуси, мінібуси та легкові авто. На одному з перших привалів сідає коло мене жіночка приблизно мого віку і каже:

    - А я вас впізнала! Ви – та сама Анна, яка випустила в Ютубі відео про те, що треба брати з собою у Хресний хід!

    І справді, за тиждень до від'їзду я зняла на відео свої збори, адже в інтернеті інформації на цю тему майже немає, а питань від учасників, особливо від тих, хто йтиме вперше, лунає не один десяток. В подальшому завдяки цьому відео мене кожен день впізнавали стільки людей, що годі й рахувати.

    Жіночка назвалася Оленою, приїхала з Миколаєва:

    - Я намагалася дотримуватися рекомендацій з вашого відеороліка, але все одно речей вийшло більше, і я користуюся послугами автобуса.

    Розговорилися на всілякі теми, в тому числі і про піст. Справа в тому, що Хресний хід відбувається якраз під час строгого Успенського посту. На маршруті нас годують тільки пісними стравами, яких в цьому році у зв'язку з пандемією набагато менше, тож доводиться брати із собою додаткові запаси з продуктового магазину. Я згадала, що інколи благословляється послаблення посту для тих, хто перебуває в дорозі більше трьох днів, але Олена на цей рахунок непохитна:

    - Піст повинен бути постом у будь-яких умовах. Якщо в цей день звичайно не можна їсти рибу, то я не буду її їсти, навіть перебуваючи в дорозі, а тим більше зваблюватися такими скоромними продуктами, як сирок чи йогурт.

    І людей з такою думкою у поході переважна більшість!

    Згодом, коли ми перетнули границю Тернопільської області, їжі на привалах стало набагато більше. Господарі і господарочки привозять машинами величезні каструлі із стравами та фруктами. І чого тут тільки немає! Голубці та вареники, гарячі супи та пюре, каші на будь-який смак, помідори, банани, та найбільш популярні плоди для втомлених хрестоходців – кавуни, які привозяться цілими фургонами, тут же розрізаються та роздаються у необмеженій кількості. В кінці кожної трапези із відчуттям подяки співаємо «многоліття» усім цим людям, які вклали стільки душі у приготування своїх страв.

    День минає за днем, і по дорозі до нас приєднуються нові учасники: адже не в кожного є можливість пройти весь Хресний хід від початку і до кінця. Виходимо з міста Підволочиськ, і на коротенькому привалі бачу коло себе веселу і дружню сім'ю з двома маленькими дітками. Виявилося – майже земляки, з Одеської області.

    - Рік тому ми мусили переїхати у Підволочиськ, - ділиться Злата, мати сімейства. – Мій чоловік – лікар, і йому дали тут роботу. Ось пройшли трохи з вами, і вже вертаємося назад, бо на довше чоловіка з роботи не відпустять. До того ж, діти ще маленькі, а я не наважуся взяти їх зараз в таку далеку подорож. От підростуть трохи – і всі разом підемо у Хресний хід!

    І така участь теж зараховується. Адже людина, яка пройде з Хресним ходом навіть 15 хвилин, теж вважається хрестоходцем.

    На самому підході до Почаївської лаври, уже після того, як ми увійшли в село Почаїв, посеред ясного дня, ніби благословіння з небес, раптом пішов сильний дощ. Під дощем заходили у Лавру, під дощем нас благословляв настоятель, а монахи кропили ще й святою водою. Прийшли! Швиденько поставили намети, і – на вечірню у величний храм Преображення Господнього. А наступного дня з ранку – літургія та можливість відвідати усі святині: і чудотворну ікону Божої Матері, і Її стопочку, і мощі преподобних Іова та Амфілохія Почаївських, і навіть печерку преподобного Іова, у якій він молився багато років. Вхід у печерку настільки вузький і довгий, що треба повзти з руками вперед, наче змія, вхопитися у кінці проходу за ручку, та, перебуваючи у позі головою вниз, підтягнути під себе ноги та стати на землю. Незважаючи на це, всякий вірянин, який приходить з чистим серцем, незалежно від віку, комплекції та рівня фізичної підготовки, проходить цей шлях абсолютно безпечно.

    Після обіду деякі хрестоходці, причастившись Святих Таїн та вклонившись святиням, від'їжджають додому. На зміну їм у Лавру приходить ще один Хресний хід – з Браїлова. І всі ті, хто залишається на свято Успіння Пресвятої Богородиці, розташовуються – хто надворі у наметах, хто в храмах на тонких матрасах, хто у готелі, а хто і за межами Лаври, у приватному секторі.

    Тут у Лаврі, в кінці маршруту, наново зустрічаюсь із моїми духовними сестрами – землячками Тетяною з Помічної та Раїсою з Новоукраїнки. Під час ходу бачити їх часто я не могла, бо вони знаходилися у самій голові колонни, адже в цьому році їм випала особлива честь – нести одну з ікон Божої Матері. Несіння ікони – послушаніє нелегке та дуже відповідальне. Одну велику ікону несуть чотири особи, треба йти усім на однаковій швидкості, і під дощем, і під сонцем без зупинок – ні витрусити камінчика із взуття, якщо це необхідно, ні навіть води ковтнути – аж до самого загального привалу. Жінки справилися із своєю місією: обличчя щасливі, тільки трохи втомлені. Ну і, звісно ж, дещо кульгава хода через збиті ноги, як і в більшості хрестоходців в кінці шляху. Тетяна розповідає:

    - Я беруучасть у Почаївському Хресному ході вже шостий рік, але в цьому році ікону несла вперше в житті. Враження важко й передати: відчуваєш себе під особливим покровом Матері Божої. Та й інші ікононосці навіть і після ходу перебуватимуть під пильним захистом тих святих, чиї ікони вони несли. Ми дуже втомилися за цей тиждень, хотілося б вже вдома трохи відпочити, але потім, я знаю, буде знов тягнути сюди, і з нетерпінням почнемо чекати наступного року, і вже місяця за два до виїзду почнемо складати на кучку речі, що плануватимемо взяти із собою…

    До розмови долучається ще одна наша співвітчизниця – Галина з Кропивницького:

    - Так, наша сім'я теж кожен рік з нетерпінням чекає дати від'їзду. Фактично, півроку живемо спогадами про минулий Хресний хід, а інші півроку – підготовкою до наступного.

    27 серпня з ранку на алеї, що пролягає між Успенським та Преображенським храмами, кропітливо трудяться кілька десятків жінок: вони дістають з ящиків, що були доставлені заздалегідь, головки живих квітів, та викладають з них візерунки на землі. Тут і чорнобривці, і хризантеми, і багато інших польових сезонних квітів, що тепер прикрашатимуть дорогу, якою о другій годині дня понесуть під молитовні співи Плащаницю Пресвятої Богородиці та Її чудотворну Почаївську ікону. Одразу після перенесення Плащаниці у Преображенський храм читається акафіст Успінню та починається урочиста вечірня. А наступного дня після пізньої літургії алеї знову прикрашаються квітами, і Плащаниця разом з іконою переноситься назад в Успенський храм. Людей на святі стільки, що здається, і квадратного сантиметра вільного немає, пліч-о-пліч стоять жителі усіх областей України та гості з Росії та Молдови, Білорусі та Польщі, Сербії та Румунії… І дивлячись на все це, відчуваючи світлу радість у кожній молекулі повітря, вже вкотре розумію: ось на чому тримається наша багатостраждальна земля – на живій соборній молитві; ось чому ми маємо змогу жити і бути щасливими, незважаючи на всі негаразди в політиці та економіці: жива наша Церква, жива наша віра, а значить, жива буде і наша країна!

    Попрощавшись із Почаєвом, на шляху до автостанції, співаю разом з іншими:

    … Біжать у Почаїв стежки та дороги,

    Там Божії дзвони гудуть,

    До нашого Бога – Єдиного Бога –

    Народи, як води, пливуть…

    Анна Ляшко

    Читайте також: На Кіровоградщині освятили нову українську церкву.