Антарктида, кругосвітні подорожі та космічна база: історія письменника-мореплавця з Кіровоградщини
Кіровоградщина славиться своїми безмежними полями, хуторами та Чорним лісом. Здавалося б, як житель з такого регіону може стати мореплавцем? Але Олександр Ляшко, який зараз проживає тихе сімейне життя в Червоній поляні на Кіровоградщині, зламав цей стереотип. Працюючи судовим лікарем під прапорами різних держав, він побачив весь світ, покорив Антарктиду та навіть взяв участь у космічній програмі в США.
- Розкажіть, будь ласка, коли Ви вирішили стати мореплавцем? Це була мрія Вашого дитинства?
- Саме так. Ще в дитинстві, начитавшись неймовірних пригод героїв творів Жюля Верна та Джека Лондона, я зрозумів, що хочу пов’язати своє життя з морем. Воду я любив змалку. Дитинство провів на Чернігівщині біля річки, яку Довженко називав «Зачарованою Десною». Щоденні купання, риболовля та свіже повітря закарбувало в мені бажання в майбутньому покоряти безмежні моря та океани.
- Ваша перша експедиція. Як це було?
- Перша велика експедиція була у складі «Комсомольської правди» в січні 1985 року по воркутинській тундрі коло узбережжя Білого моря. В той час, працюючи в НДІ гігієни водного транспорту, я займався проблемами водно-сольового обміну в організмі людини у екстремальних умовах. Тому мене й запросили в цю експедицію, і свої дослідження я проводив на її учасниках. Отримані результати мали наукову цінність і були опубліковані у наукових виданнях. А після повернення з експедиції я відбув у свій перший дальній рейс на теплоході «Баймак». Перетнувши Атлантику Панамським каналом, ми увійшли у Тихий океан і відразу ж опинились посеред бойових дій – в той час ішла війна між Нікарагуа та Гондурасом. Запам'яталося, як на підході до Нікарагуа вранці старпом підняв усіх по тривозі, попросив одягнути рятувальні жилети і оголосив, що, оскільки район територіальних вод біля порту може бути замінованим, то, якщо щось трапиться, до берега доведеться плисти. Плисти, звичайно, можна, але ж район кишить акулами...
- У скількох країнах ви побували?
- Ну, назвати кожен куточок землі, який я побачив, неможливо. Але загалом я побував у понад ста країнах, починаючи з найхолодніших районів Північного Льодовитого океану, закінчуючи Вогняною Землею на півдні Аргентини, де з найпівденнішого міста у світі – Ушуайї, яку називають «Краєм світу» («Fin del mundo»), ми 6 разів переходили до Антарктиди через знамениту штормову протоку Дрейка.
- Розкажіть про Вашу дружину. Ви познайомилися на кораблі?
- У 2005 році, після подій Помаранчевої революції на Майдані, де я був координатором медичної служби, я повернувся до Одеси і вже за кілька тижнів поїхав у рейс на кіпрському пасажирському судні. Анна на цьому ж кораблі працювала адміністратором на ресепшені. Для неї це був перший рейс. Так ми і познайомились. В Одесу повернулися вже разом. Після цього ми виходили в море на пасажирських судах вдвох і побачили пів світу.
- Опишіть свій найцікавіший рейс.
- Певно, найцікавішим був рейс на мій день народження у 2007 році. В той день я як лікар супроводжував наших пасажирів на екскурсії по Єгипту. Після відвідин знаменитого Національного музею в Каїрі ми вилетіли до Сахари, де на нас чекало захопливе сафарі на джипах з купанням у небесно-блакитному озері з прозорою прохолодною водою посеред спекотної пустелі. В той час обстановка в країні була напруженою, тож від Порт-Саїду до Каїра наші автобуси супроводжували військові, але все обійшлося. В тому ж рейсі ми перетинали Атлантичний океан, прямуючи з Африки до Південної Америки. Під час цього переходу, посеред океану, ми ледь не потонули. Через іржу в борту нашої мегаяхти утворився 6-сантиметровий отвір нижче ватерлінії, і трюм став швидко наповнюватися водою. Це було настільки неочікувано для команди наших механіків, що перші хвилини всі перебували в ступорі. Тоді старший механік – мій приятель – прийшов до мене в госпіталь по психологічну підтримку. Я закликав його подумати не над проблемою, а над її рішенням, і знайти дію, яка могла б нас врятувати. І рішення знайшлося! Механікам вдалося відкачати з трюму частину води, щоб дістатися до пробоїни, і накласти на неї тимчасовий цементний пластир. Це дозволило нам ще кілька діб залишатися на плаву, аж поки ми не добралися до берегів Ріо-де-Жанейро, де водолази підводною зваркою заварили пробоїну. Саме в цьому рейсі трохи згодом ми здійснили 6 експедицій до Антарктиди і побували на кількох антарктичних станціях.
- Ви були лікарем на кораблі. Чи були у вас якісь трагічні випадки?
- Безумовно, не обійшлося й без смерті на кораблі. Це сталося в передостанньому рейсі на Антарктиду. Пасажирці стало погано під час сильної качки вночі. На жаль, мене викликали надто пізно, приблизно через 40 хвилин після настання смерті, тому, не дивлячись на реанімаційні дії, які я все ж провів, пацієнтку врятувати не вдалося. По прибутті на берег довелося писати пояснювальну у поліції, але там поставилися з розумінням, бо нашої провини тут не було.
- Розкажіть про вашу участь у космічній програмі в США.
- У рамках міжнародного космічного проєкту «Морський старт», в якому брали участь американські, українські, російські та норвезькі компанії, ми перебували на американській військово-морській базі у порту Лонг-Біч у пригороді Лос-Анджелеса. У рамках цієї програми ми займалися запуском космічних кораблів із самохідної плавучої платформи «Одіссей» в екваторіальній зоні Тихого океану. За два роки, поки я брав участь у цій програмі, ми організували п’ять запусків, останній з яких був невдалий: ракета піднялася над платформою, зависла над нею, а потім почала падати. Добре, що оператори управління дистанційним запуском командного судна відвели ракету в сторону, тому вона впала в 5 милях від платформи і ніхто не постраждав. Керівництвом проєкту планувалося продовжити запуски кораблів, але в 2014 році почалася українсько-російська війна, і проєкт припинив свою діяльність.
- Більшість уявляє морські пригоди чимось схожим на фільм «Пірати Карибського моря». Чи в реальному житті все виглядає так само?
- Коли я дивлюся такі фільми, чесно – мені стає смішно, адже там дуже мало схожості із реальністю. Я розумію, що це задум автора, зроблений для того, аби привернути увагу глядача. Але в справжньому житті все набагато складніше.
- Як воно – плисти безкрайніми водами океану?
- Насправді, аби стати моряком, необхідно любити воду. Адже бувають маршрути, в яких ти більше місяця бачиш навколо себе лише океан. І коли виходиш на палубу, тобі відкриваються безмежні водні простори. Ти можеш побачити акул вагою в кілька тонн, китів, які випускають свої білі фонтани біля борту корабля, гігантських морських скатів, які виглядають як коричневі візерункові килими чи зграю з кількасот дельфінів. Це справді чарівно, але це варто любити, аби пов’язати з цим своє життя.
- Коли ви вирішили присвятити себе письменництву?
- Писати вірші я почав ще в дитинстві. У 1982 році я повернувся з Петербургу в Одесу з підбіркою своїх віршів. Там я відразу пішов до Союзу письменників, де мене відправили до поета Бориса Нечерди. Той відібрав вірші, що йому сподобались, і сказав, що з цього можна робити збірку. Так з’явилася перша з трьох моїх книжок «Переулками памяти», передмову до якої написав сам Борис Нечерда.
- Чим ви зараз займаєтесь? Чи побачать світ ваші нові вірші?
- Стосовно віршів поки що нічого сказати не можу, адже зараз займаюся прозою. Упродовж життя в мене сталося стільки пригод і в морі й на суші, що можна написати не одну книгу. Конкретно в найближчій я планую невеличкими новелами описати найяскравіші пригоди свого життя, починаючи з дитинства. Називатиметься вона «(Не)детские рассказы».
Нік Шендеровський
