Кіровоградщина: Культура третього тисячоліття
Від серйозного до жартівливого — один крок. Від жартівливого до серйозного — так само. Коли торік у фіналі 10-го фестивалю пісні та поезії «Долинський листопад» його ініціаторка, натхненниця й продюсер М.Бєлова «нахабно» проказала зі сцени, що цей, мабуть, буде останнім (бо втомилася, мовляв, самотужки його тягти!), я у своєму прощальному слові з не меншим апломбом публічно заявив: «І хто ж вам дозволить, Марино Миколаївно, «похоронити» настільки потрібний, вже практично брендовий, водночас — резонансний культурницький захід!
Ви ж тільки погляньте, як прямо на очах відростають крила надії у його і малих, і старшеньких учасників! То невже ви допустите, аби «закрився» цей унікальний стартовий майданчик у велике творче життя для ваших же вихованців з районної музичної школи?»
А й справді, як постійний «споглядач» протягом дев’яти років та член журі на рік менше (лише раз пропустив з поважної причини), я наочно спостерігав: скільки ж радості й щирості, скільки змагальницького азарту, «глобальних» творчих відкриттів, путівок у подальші професійні світи дарує цей фестиваль і самим долинчанам, і численним самодіяльним артистам з інших регіонів Кіровоградщини та інших областей! Он хоча би Владу Пшебильську взяти: ще не так давно вона успішно виступала й перемагала на «Долинському листопаді», а по закінченні рідної музичної школи зробилася поважною студенткою Херсонського музичного училища — і тепер вже цілком кваліфіковано разом з нами, досвідченішими, «судила» фестивальні виступи у якості члена журі!
Отже, директорка районної «музикалки» таки прислухалася торік до відчайдушних застережень — і ось у п`ятницю, 19 жовтня, «парадний» Будинок культури «Червона калина» гостинно зустрічав усіх причетних до вже 11-го за ліком свята музики й співочої поезії. Зустрічав, як і раніше, художніми витворами талановитих дітей у фойє. Було й «ноу-хау» своєрідне: справжній гончар давав майстер-клас усім бажаючим з ліплення «народного» горщика. Із глини, не з пластиліну! І треба було бачити захоплені очі помітно урбанізованих дівчаток, дарма що Долинська ще не зовсім втратила віковічні для степової України селянські «риси обличчя»...
Розпочиналося свято з традиційного «розігріву» показово-вітальними виступами. Поспішаю зізнатися: іскрометний український танок, представлений дитячим колективом «Сяйво веселки» з РМШ, збурив такий шквал супер-позитивних емоцій! — аж подумалося, що заслуженому-перезаслуженому ансамблю імені Вірського юні долинчани запросто складуть конкуренцію як не рівнем виконавської майстерності, так завзяттям, енергетикою — точно.
Далі вже пішла суто конкурсна програма. Що про неї сказати, крім суцільного захоплення? Кожного разу, дуже прискіпливо дослухаючись-придивляючись до фестивальних номерів (бо ж і «чин» члена журі зобов’язує, і внутрішнє єство шанувальника мистецтв), ловлю себе на самоїдській думці: вчергове захотівши зробити невеличкий газетний репортаж, знову писатиму схожо-схематично?.. Та не люблю я «протоколювати» перемоги! Це ж воістину той «спортивний» випадок, коли факт самої участі значно дорожчий здобутого місця! Відтак обмежуся «однаково» тим, що найбільше збагатило невситиму свідомість та комору естетичних уподобань. Отже...
Фрагментарно про виступи дітей. Вразили такі серйозні, просвітлені личка співаків з хору молодших учнів музичної школи: три десятки янголят виглядали вкупі цілісним оркестровим інструментом, хай не дуже тонко настроєним. А вже хор «старшачків» «Радість» співав з майже академічними синхронністю й гармонійною милозвучністю. І навіть непосвячена людина може уявити собі, який тяжкий труд кладе на олтар педагогічного успіху керівник хору, особливо ж дитячого! На таких педагогів — Оксану Сухицьку й Ларису Кашталян — районній музичній школі та її талановитим діткам просто пощастило!
Приємно здивувала зрілим, дорослим виконанням 14-річна Ліза Бойченко з Марфівки. Вразила й 12-літня долинчанка Кіра Крижевська: дарма що обрана нею пісня сама по собі видається простуватою мелодійним рисунком, проте легка, невимушена, артистично-запальна — аж світиться! — виконавиця помітно «підтягла» її оригінальним інтонуванням та рвучкою зміною ритміки.
Трохи й про дорослих. Потрійно вразила Тамара Алдошина з обласного центру. Та сама, що в кулуарах позаторішнього фестивалю у складі квартету так щемно співала «Молитву за Україну»! — сльози на очах виступили! Тепер же вона під гітарний акомпанемент Андрія Шульги — а точніше б сказати, у парі з ним — виконувала його ж пісню... То була абсолютна гармонія змісту, голосу і глибоких душевних переживань! Повне відключення від буденної метушні з віртуальним проникненням у космічні світи!.. До речі, цей харизматично-яскравий співак з Кропивницького, музикант і автор високохудожніх творів, доки лічильна комісія «зводила баланс» голосів журі, так неперевершено «заповнював паузу» своїми піснями! — воістину за серце бере. І гітара в його руках «окремішньо» плаче й тріумфує.
Йдемо по наростаючій? Тепер вживатиму визначення «приголомшив». Отож буквально приголомшив слухачів у залі трагізмом про спалений, розіп`ятий головорізами «мерзького» царя Петра І Батурин фольклорно-обрядовий колектив «Калина» під керуванням Володимира Яремчука — самобутнього долинського рятівника українства від духовної безодні. Від такого співочого ридання волосся на голові дибки стає!
Закон жанру вимагає овації, тож доведеться озвучити бодай найвищий результат фестивалю: гран-прі отримала викладачка школи мистецтв з Кропивницького Євгенія Романченко — за блискуче виконання твору Ольги Капітоненко на слова Ліни Костенко. Прикметно, що ледве пісня зазвучала — і вже зашепотілися довкола: «Вірші Костенко?..» Геніальне — впізнається. І хай не всі стануть геніями у творчості — дуже хочеться сподіватися, що всі, обласкані прекрасним, стануть просто хорошими людьми, — хіба ж цього мало? Далеко не всі учасники незабутнього заходу обдаровані великим талантом, у декого й навіть музичний слух помітно «кульгає», — проте всі обдаровані талантом людяності.
В останні роки відчутні матеріальні скрути дещо зменшують число «далеких» учасників фестивалю. Натомість активізуються свої ж краяни, причому здебільшого юні: якщо раніше співвідношення дорослих та дітей складало приблизно 60 до 40, то нині — порівну. Тому й тішуся: якраз нинішні дітки закладатимуть підмурки нашого майбуття, тобто формуватимуть нашу українську культуру третього тисячоліття. Реалістично мріючи про її розквіт, я й запропонував на післяфестивальній вечері тост: за 111-й «Долинський листопад»?
Іван БОГУН
Знімки Павла Арчикова
