«Усі зроблені справи — твої діти», — Гарій Войченко

5 сент 2018 14:30 1384 0 Культура
«Усі зроблені справи — твої діти», — Гарій Войченко
  
 
У 2011 році я провела авторський вечір у Кіровоградському міському літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого. Він став приводом для інтерв’ю з «китом» культури області.
 
Гарій Олександрович Войченко закінчив режисерський факультет Харківського інституту культури, працював у обласному управлінні культури, центрі народної творчості, у театрі ляльок, в інших закладах — методистом, художнім керівником, директором будинку культури. Як людина багатогранно обдарована, мав безліч хобі: писав прозу, вірші, пісні, грав на гітарі, малював, займався переважно театральним і літературним краєзнавством, автор численних публікацій у пресі (обласній, районній, всеукраїнській). У його послужному списку — десятки поставлених вистав і зіграних ролей, сотні проведених семінарів і практикумів в усіх куточках області для аматорів театрального мистецтва, надання практичних консультацій та допомоги. Він причетний до започаткування театральних свят в області: «Театральних весен»  і «Вересневих самоцвітів», обласного конкурсу п’єс-одноактівок. Створив десятки нарисів-портретів своїх колег, так само відданих культурі, видав три поетично-пісенні збірки: «Думи мої», «Степова симфонія» та «Ми родом з дитинства». На його вірші десяток композиторів (не лише кіровоградців, а й з Москви, Харківщини, Одещини) — О.Пляченко, В.Волощук, П.Гарбар, В.Папандопуло, К.Дьомін, В.Гаврилюк, І.Криворучко, Л.Гайдай, Г.Палій — створили низку пісень, які співають професіонали і аматори. Любов до пісні — від дідів і батьків, які грали на гітарі й піаніно, батько мав кабінетний рояль.
 
Гарій був одним з найактивніших в області членів двох Національних спілок — журналістів та театральних діячів України — як театрознавець, як колишній офіцер, як журналіст-краєзнавець. Він багато писав, малював, досліджував, друкував, вів широку культурно-просвітницьку роботу, будучи членом художніх рад двох обласних театрів. Не сидів на місці — його постійно бачили і чули в районах області, йому писали, телефонували, з ним радились, його професійної і людської допомоги постійно потребували люди, з якими він натхненно робив спільну улюблену справу — підвищував рівень театрального мистецтва на батьківщині корифеїв. Ось як розповів про себе.
 
— А.К.: Складно визначити, з чого починати. Режисер, актор, журналіст, поет, прозаїк, художник — це зверх того, що 50 років працював у різних закладах культури...
 
— Г.В.: Почнемо з того, що я народивсяв місті Кірове Одеської області, колишньому Зінов’євську і Єлисаветграді, нині — Кіровограді, в сім’ї лейтенанта військово-повітряних сил СРСР Олександра Андрійовича Войченка. Кочували ми з мамою, Ганною Федорівною, за батьковою військовою частиною до початку війни 1941 року: до Львова, Чернівців, до Києва, де й застала нас війна...
 
— А.К.: Що є в полі Вашої діяльності першим і головним?
 
— Г.В.: Почну зі сцени. Вперше я вийшов на сцену в українському танці «Гопак». Це сталося в піонерському таборі. Далі — як випущений з пляшки джин: у школі почав брати участь у літературних монтажах, співати у вокальному ансамблі, танцювати в хореографічному гуртку, грати в драмколективі, в ансамблі народних інструментів... Навіть Фамусова зіграв...
 
— А.К.: І скрізь встигали?
 
— Г.В.: Так це ще не все! Ходив у гурток образотворчого мистецтва з восьмого класу, грав у футбольній команді на першість області...
 
— А.К.: А сцена переважила і визначила вибір інституту?
 
— Г.В.: Думаю, що так. У 1968 році я закінчив режисерське відділення Харківського державного інституту культури. Найрідніші з поставлених вистав? Серед них — «Божественна комедія» І.Штока, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Безталанна» І.Карпенка-Карого, «Похоронок не було» З.Тоболкіна, «Диктатура» І.Микитенка, «Трибунал» А.Макайонка, «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка.
Як режисер я майже в кожній виставі залишав собі роль. Але спочатку давав пограти визначеним акторам. Усі ролі — улюблені.
 
— А.К.: Ви виступали й виступаєте в різних концертних програмах. Який Ваш основний жанр?
 
— Г.В.: Тут у мене, можна сказати, суміщаються три «посади»: сценарист, режисер-постановник і артист розмовного жанру. Спочатку я пишу сценарій майбутнього концерту на відповідну тему, звичайно, враховуючи творчі і технічні можливості конкретного колективу, далі репетиції, попередній показ-здача програми і безпосередні виступи. Таких програм у мене не одна сотня. Вони присвячені різним датам: державним, обласним, місцевим подіям. А жанрово — це конферанс, монологи, музичні, літературно-музичні композиції, естрадні мініатюри, скетчі.
 
— А.К.: Розкажіть про головну роботу в обласному центрі народної творчості, пов’язану з театральним мистецтвом.
 
— Г.В.: Головним завданням завідуючого сектором театрального мистецтва і провідного методиста з театрального мистецтва (я займав ці посади) був розвиток аматорського театрального мистецтва в області. Я надавав методичну і практичну допомогу режисерам народних театрів, керівникам драмгуртків, а також на районних, міжрайонних та обласних семінарах. Дуже важливе значення в стимуляції розвитку аматорства мають різноманітні огляди, конкурси, фестивалі. 
 
— А.К.: Кіровоградщина в цих питаннях не пасе задніх в Україні. Я бачила Вас у ділі на «Театральних веснах» в Долинській, Олександрівці на ювілеї режисера Любові Смоляк.
 
— Г.В.: В 1960 році ми запровадили щорічний конкурс кращих драмколективів області і назвали його «Театральна весна». Конкурс проводиться в три етапи: місцеві, районні огляди і обласний конкурс. Розпочинали ми першу «Театральну» з одним народним колективом, а зараз маємо 24 (дані на 2011 рік).
 
— А.К.: Мабуть, стимулює наших акторів і те, що саме на Кіровоградщині проводиться всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти»?
 
— Г.В.: Торік відшуміло сорокове свято, а я до нього «прив’язаний» від офіційного відкриття заповідника-музею Карпенка-Карого «Хутір Надія», яке відбулося у червні 1969 року. У вересні 1970 року в «Надії» відбувся перший масовий захід — свято, присвячене 125-річчю від дня народження Івана Карповича Тобілевича, а вже наступного 1971 року розпочали свій відлік «Вересневі самоцвіти», в підготовці і проведенні яких брав участь понад тридцять років.
 
— А.К.: Ви нерідко виступаєте в пресі та на радіо. Які теми хвилюють?
 
— Г.В.: Більшість моїх розповідей і публікацій — про наші масові заходи, які сприяють розвиткові театрального аматорства. Крім того, у мене багато публікацій про О.Пушкіна, О.Толстого, Т.Шевченка, І.Тобілевича, Н.Тарковську, С.Дітковську, М.Садовську-Барілотті, наших земляків-сучасників, про рідні історичні куточки Кіровограда, Хутір Надію.
 
— А.К.: Гарію Олександровичу, знаю, що у Вас є ще одна любов — до поезії. Коли ж вона прийшла?
 
— Г.В.: Знаєте, мене не раз про це запитують на творчих зустрічах. Одного разу задумався над цим і згадав, що віршувати почав ще в ранньому дитинстві. Але як? Почувши по радіо чи в кіно якусь пісню, мелодію запам’ятовував моментально, а от з текстом було складніше. З кожного рядка в пам’яті лишалося одне-два слова. А мені хотілося співати ту пісню і я починав додумувати забуті слова (це було, коли ще в школу не ходив). Часто мої «додумки» збігалися з авторськими текстами, коли пізніше я їх знаходив.
 
По-справжньому почав використовувати свій хист вже на роботі, при складанні різних сценаріїв до свят чи концертних програм. За допомогою спонсорів вдалося видати три збірки поезій. З того часу написав багато нового. На жаль, благодійників нині поезією не переконаєш...
 
— А.К.: Є ще одна тема, яку хочу відкрити читачам. На запрошення Віктора Лисенка, директора поліграфічного підприємства «КОД», поета, побувала на його батьківщині — Харківщині, на ювілеї народної капели бандуристів, якою керує заслужений працівник культури В.Волощук. Виступ капели розпочинався піснею «Гей, козаченьки» на його музику і Ваші слова, а потім ще дві спільні пісні звучали. Пораділа за Вас!
 
— Г.В.: Нас із Волощуком теж познайомив Віктор Федорович. У нас з ним велика творча дружба. Разом створили більше десятка пісень, вони в репертуарі колективу.
 
— А.К.: Є ще одне захоплення, про яке, мабуть, не всі знають. До речі, я була здивована, побачивши десяток Ваших акварелей на творчих зустрічах у музеї Тобілевича. На одній і них — збережена колись знаменита місцинка над Інгулом «Камінці».
 
— Г.В.: Це в мене з раннього дитинства. Якось зразу відчув об’єм, перспективу, колір. Всього досягав самотужки. У сьомому класі поїхав на канікули до наших родичів у Москву і там знайшов кілька книжок з питань навчання малюванню. На все життя за мною була закріплена стінгазета. До речі, всі свої вистави я оформлював сам. І не лише свої. У Рівному — «Шельменко-денщик» і «Тримайся, Альошо», в Компаніївці — «Майську ніч», у Малій Висці — «Безталанну», в Олександрівці — «Назара Стодолю». А взагалі, куди б не їздив у відрядження чи на відпочинок, завжди брав із собою папір, пензлі, акварелі і привозив додому малюнки пам’ятних куточків рідного краю.
 
— А.К.: Бачила фото, на якому Ви — в гурті офіцерів-авіаторів у формі. Розкриєте таємницю?
 
— Я капітан у відставці ВПС. На фото — мої колеги із Всеукраїнської спілки радянських офіцерів. Ми збираємося на різні заходи, присвячені Дню Радянської Армії, 1 Травня, на День Перемоги, до днів різних родів військ, звичайно, і до Дня авіації. Обговорюємо різні питання, проводимо роботу з патріотичного виховання молоді...
Таким був Гарік — завзятим, захопленим, багатогранно-талановитим, веселим і щирим. Таким ми його пам’ятатимемо.
 
Антоніна Корінь 
 
Нагадаємо: Школяр із Кропивницького передав 3-ому полку модель Донецького аеропорту, зроблену з Лего (ФОТО, ВІДЕО)
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий