Випуск творів літературного об’єднання "Степ"

***

Мова українська 

ллється, мов ручай,

В мові українській — 

радість і печаль…

Калиновим словом 

в барвінковій сині

Признаюсь в любові 

неньці-Україні.

***

Зависне місяць срібною сережкою,

Застигне хмара в мріях про тепло…

Життя проходить білою мережкою

На чорнім тлі, яке зродило зло.

 ***

Ти розуміти не хотів 

зболіле серце,

Розбився келих почуттів — 

скельця,

Лиш вічна музика звучить… 

Осіннє скерцо.

***

Десь у безмірі неба щезають зірки,

Холодні від літ чи скупості…

Я закреслюю зрілості досвід гіркий

Солодким безумством юності.

***

Хай десь перевертаються світи,

А совість хай розвіється, як дим…

Згоріти вщент у полум’ї жаги

І — не пошкодувати ні за чим.

***

Заграй сумної, баяністе,

Щоб забринів сердечний щем…

Було учора небо чистим,

Сьогодні — хмари із дощем.

А ще веселої заграй нам,

Щоб зразу ноги у танок,

Розквітли сонячні заграви

І пил розсіявся тривог.

Лиш про кохання не заграєш –

Його забрали журавлі

І за далеким небокраєм

Несуть на стомленім крилі.

***

Осінь украла натхнення,

В очі жбурнула печаллю…

Давні мої одкровення

Нащо відкинув безжально?

Долю спитаю: навіщо?

Небо спитаю: допоки?

Сон мій заплутаний, віщий,

Нащо даруєш неспокій?

Не приросте, не розквітне

Зламана гілка калини.

Тане в чеканні досвітнім

Наша любов швидкоплинна.

Скоро сніги мармурові

Вкриють осінні простори…

Холодно, зимно любові,

Що загубила опору.

 

***

Спогад-сум минулих літ — 

чорно-синє

Заснувало білий світ 

павутиння.

Від згорілих почуттів — 

пил та попіл,

І вгніздився у житті 

горе-спокій.

Я згортаю давні дні 

у сувої –

Заблукали у весні 

ми обоє.

Що чека насамкінець: 

крапка? Кома?

Зводить спокій нанівець 

втома. Втома…

Лариса Каленська. «Дружбі навчив короп». Збірник творів. Кропивницький. ПП «Ексклюзив-Систем». 2016. 80 с.

 

Чужий двір

Чудова пора — літні канікули. Радісний Павлик, тримаючи в руках новенький футбольний м’яч, який йому подарував тато за успішне закінчення другого класу, вийшов у двір п’ятиповерхового будинку. День був чудовий: яскраво світило сонечко, пахло липою, як медом.

Хлопчик хазяйським оком огледів дитячий майданчик і трішки засмутився. Незвично тихо було в їхньому дворі. Тільки двоє дівчат — Софійка і Настя — гралися, розклавши на лавочці іграшковий посуд і ляльок.

— Іди до нас, Павлику, грати в «сім’ю», — погукали дівчата.

— Ні, — відповів Павлик. — Я хочу з хлопцями м’ячем пограти.

— Так усі ж твої друзі роз’їхалися: Валера разом з Євгеном поїхали в табір, Сергійко — в село до бабусі, — повідомили дівчата.

 

Нудьгуючи, Павлик бив м’ячем по стіні гаража. Краєм ока побачив хлопчика, свого ровесника, який наближався до нього. Павлик подумав: «Добре було б з ним пограти м’ячем».

Незнайомець — чорнявий, синьоокий, охайно одягнений хлопчик, привітався і сказав, що його звати Тарас. Він розповів, що приїхав до бабусі на канікули, показав рукою, з якого сусіднього двору прийшов. Павлик пригадав, як нещодавно саме з цього двору двоє хлопців його прогнали: мовляв, чужим грати в їхньому дворі не можна. Після цього випадку він вирішив теж охороняти свій двір. 

 

Павлик суворо сказав Тарасу:

— Іди з нашого двору, тут тобі грати не можна!

— Чому? — здивувався хлопчик. — Твій двір, мій двір, яка різниця? Я нічого поганого тут не зроблю.

— Такий порядок, — сердито насупившись, відповів Павлик. Він подумав: «Зараз хлопець відповість зухвало і почнеться бійка. А битися він уміє, хоч малий на зріст і худорлявий, але постояти за себе може і Тараса прожене». Тарас же тримався спокійно і впевнено, вів себе не так, як очікував Павлик. Він звів плечима, сказав:

— Дивний порядок.

 

Хлопчик повернувся і пішов у свій двір.

Павлик крикнув йому:

— А що ти скажеш, коли я в твій двір прийду гратися?

— Приходь, грайся, — доброзичливо відповів Тарас.

 

Павлик уперше без бійки відчув себе переможеним. Їхню розмову чули дівчата. Вони запитали:

— Тарасе, а нам можна погратися в твоєму дворі?

— Звичайно, можна, — відповів хлопчик.

Софійка і Настя поспішили за Тарасом.

Розгублений Павлик залишився охороняти порожній двір.

 

Ольга Полевина

 

Нет, не приходит Смерть — она со мной, 

В пяти шагах — от самого рожденья. 

И чувствую присутствие спиной, 

Как следует она за мною тенью. 

Лишь стоит бросить взгляд через плечо — 

В ответ кивнёт с улыбкой дружелюбной. 

Хоть ближе не становится ещё, 

Но не уходит… Часто мы бездумно 

Вплотную разрешаем подойти. 

Возьмёт рукой костлявою за плечи… 

Не смерть приходит к нам в конце пути — 

Мы, что есть духу, мчимся ей навстречу. 

Вот если б жить с оглядкой на неё…

Она не враг, но перст, предупрежденье… 

…Когда придёт кровавое жнивьё, 

Я получу желанное забвенье: 

Избавит от предательств и невзгод, 

Освободит от немощности тела, 

Как верный друг, утешит и спасёт, 

Ведь Смерть — 

со счастьем встреча у предела.

 

Олександр Архангельський

 

«Книга пам’яті»

 

У 90-ті роки в Україні була видана «Книга пам’яті», у якій зібрані відомості про загиблих у роки Великої Вітчизняної війни. У другому й третьому томі наведені відомості про Кіровоград та Кіровоградську область. Саме ці томи я «дістав» і приніс матері, якій ця пам’ять була зовсім не байдужа. Пам’ять матері, яку вона не втратила разом з ясністю розуму до глибокої старості, зберігала цілий пласт життя не тільки свого, а й тих, з ким вона спілкувалася в той період.

У передвоєнні роки життя занесло її з села, розташованого поблизу обласного центру, до цього самого центру, і занурило в робоче середовище великого заводу. Війна повернула додому, до села, де на неї чекали випробування на міцність в прямому сенсі слова у вигляді участі в підпільній роботі — з усіма страхами, труднощами, переживаннями, пораненнями, тортурами, побоями.

Майже неймовірним чином їй вдалося вижити, щоб усе подальше життя мучитися від наслідків тієї пори.

Інша доля випала її одноліткам, чиї імена були відображені в «Книзі пам’яті».

Читач може тільки здогадуватися, з яким настроєм мати гортала сторінки, вчитуючись у імена тих, кого вона особисто знала, з ким доводилося їй спілкуватися.

Серед них був її старший брат і його дружина, страчені за два дні до приходу «червоних». Їхній син був дивом врятований моєю матір’ю, а інша, ненароджена дитина, так і не скуштувала материнського молока (перед стратою невістці навіть груди відрізали). Її прах кілька разів перепоховали разом з батьками, поки всі вони не знайшли вічний спокій під могильною плитою в братській могилі на військовому кладовищі. Саме тоді, під час похорону, серце матері в прямому сенсі змістилося при зойку «Ох! ..» і більше на місце не встало. 

 

У цій же книзі було ім’я її дядька, політпрацівника досить високого армійського рангу, який загинув в 42-му в районі Харкова при німецькому прориві нашого фронту. Таку ж книгу я подарував його синові, капітанові другого рангу, легендарному морякові, який виявився до усього ще й хорошим письменником.

Після смерті батька мати жила одна, я відвідував її, часто залишався з нею, бо  час був неспокійним, лютували злодії та грабіжники. Стріляли і нам у вікно — цілилися в мене, але не вийшло, бо в цей час я «мотався по виборах».

Сказати, що мати читала цю книгу, — нічого не сказати. Вона її вивчала! І коли з’являвся я, вона видавала чергову порцію оповідань-спогадів про ту чи іншу особистість.

З цим вона ходила до школи, розташованої за 9 км. І коли замітало дороги, вони просилися на нічліг до «добрих людей», і він, її вірний товариш, лягав біля вікна, захололою спиною захищаючи від холоду дівчинку-товарку. І ділився останнім окрайцем хліба, коли подруга корчилася від голодних спазмів і далі йти не могла. Мати гірко жартувала: народилася в «голодний» рік і померти доведеться від голоду. Втім, так і сталося: ложка вівсянки і ковток кефіру були останньою її їжею...

 

А з цим, похованим у далеких краях, сталася історія, коли мати працювала на заводі. Вона, одна дівчина серед хлопців, працювала токарем високого розряду в спеццеху, а він, хлопець — хоч куди, проходячи повз неї, постійно збивав налаштування її верстату. Але він не врахував, з ким має справу. Одного разу ця скромна дівчина, що мала рішучий характер і незвичайну силу, не витримавши, схопила кривдника, жбурнула його на підлогу — і давай лупити! Знаючи матір, її нестримний, неприборканий характер, уміння миттєво діяти, я легко можу уявити цю картину. Після цього колишній кривдник став кращим другом. Мати образи пробачила, зла не тримала і тому, хоч і багато років по тому, гірко шкодувала про його загибель.

 

А цей, який загинув у 44-му, її... брав заміж! Друг зятя, офіцер, військовий льотний технік, який був набагато старший за віком, що називається «поклав» око на 18-річну красуню. Але матері було не до заміжжя: почуттів до «нареченого» вона не мала. Тепер, через багато років, вона розповідала мені цю історію. Моє зауваження, що, коли б вийшла тоді за нього заміж, скільки років була б вдовою, мати не коментувала.

 

На жаль, не було в книзі імені її зниклого безвісти двоюрідного брата-веселуна, який «веселив» односельчан у 33-ім, розповідаючи байки на кшталт того, що в календарі додалося ще три місяці — «терпінь», «пухень» і «дубень» (від слів «терпіти», «пухнути» і «дати дуба»), матері якого після війни з величезними труднощами була виклопотана пенсія.

Не було й імені підпільника, який за завданням служив у поліції і загинув у бою разом з іншими партизанами, відстрілюючись до останнього.

Пам’ять про них усіх мати зберігала, поки була жива. А потім матері не стало...

 

***

Этот день навечно в память  

запечатан был свинцом.

Из огня шагнул я в пламя   

и упал в траву лицом.

 

Взглядом вдруг потусторонним  

оценил сие жнивьё:

Скольких мы ещё уроним,  

сколько кровушки прольём!..

 

От траншеи до высотки  

тропка жизни пролегла.

Бой неравный был коротким,  

память вечною была.

 

В мясорубке этой адской 

цену жизнью я плачу…

Мы лежим — по-братски в братской,

как в строю, — плечом к плечу

 

Жизнь со смертью нынче квиты – 

живы мы в людской молве.

Пятна красные на плитах, 

словно кровь на рукаве.

 

Ненароком нагоняя 

дней ушедших череду,

почитая, поминая – 

к нам приходят раз в году.

 

Заиграют трубно марши.

Это ангелы в раю

не псалмы свои, а наши

песни старые поют.

 

И, восставши вдруг из тлена,

вновь стоим в одном строю…

…Ныне травы по колено, 

как в последнем том бою…

 

Ольга Полевина

 

 

 

Алые паруса

Оговоримся сразу: речь пойдёт не о Гриновских «Алых парусах». Но история не менее захватывающая, со своими героями и необычным сюжетом.

В начале 60-х годов к нам в гости приехал мой дядька с семьёй. И не просто погостить на пару дней, а на целый месяц. 

Наш дом был хлебосольным. Мы жили у железнодорожного вокзала на узловой станции, куда легко  приехать и откуда легко  уехать. К тому же с нами жила бабка, мать моей матери, а у неё было много детей, племянников. Впрочем, такое было характерным для своего времени, но и здесь наш дом был рекордсменом.

Всем хватало места, а кому не хватало — с удовольствием ночевали на свежем воздухе, на сеновале. 

Дядька был морским офицером. Небольшого роста, подтянутый, живой, энергичный. И всегда в приподнятом настроении. Его тёмные глаза излучали особый свет, а уверенность действовала гипнотически. 

Он служил на Северном флоте, затем — на Черноморском. И только гораздо позже я узнал из его рассказов и из книг, написанных им же, что именно его эсминец доставлял водородные бомбы на Новую Землю, в числе которых была и знаменитая «кузькина мать», испытанная в октябре 1961 года. Их эсминец спасал атомную подводную лодку К-19, о чём, исказив факты, «поведал» нам американский фильм. И что ему доводилось бывать в зоне боевых действий во время арабо-израильского конфликта. И ещё многое другое, не менее интересное и захватывающее.

Его отец, брат моего деда, будучи полит-руком достаточно высокого ранга, погиб летом 42-го, а сын решил проведать тётку, посмотреть родину, которую он фактически не знал, ибо с раннего детства обитал в других краях.

Дядька был прекрасным рассказчиком, умел мастерить. Первое, что он сделал, была яхта, вернее модель яхты. Из деревяхи был вырезан корпус, килем служила плоская железка, забитая снизу. Мачта была одна, оборудованная двумя косыми парусами, один из которых крепился к рее. Рея в свою очередь вращалась вокруг мачты. И у яхты паруса были алые! И она умела ходить по водоёму! Зрелище было невиданным. 

Меня всё это подвигло к чтению морской литературы. Гроты, фоки, брамселя, клиперы, кливера, галсы, баки, юты, компасы и румбы — все вмещалось в голове — то вперемешку, то поврозь.

Моряком я не стал, но в «станции юных техников» работать пришлось. А там судомодельным кружком руководил бывший моряк, проходивший в конце 70-х службу на крейсере «Дзержинский» — на том самом судне, где в последние годы дядька был командиром БЧ-5 (машинное отделение). 

Спустя годы сослуживцы встретились как боевые товарищи, которым было что вспомнить.

Кстати, этим кораблём в то время опекалась Кировоградская область, и потому многие выпускники техникумов и вузов несли службу именно на нём (как и мой племянник, служивший вместе со своим двоюродным дедом, правда, в артиллерии — БЧ-3). 

В память о днях былых у меня хранятся книги воспоминаний, написанные дядькой, и роскошная книга о крейсерах серии 68-бис, одним из которых был «Дзержинский».

 

Олександр Архангельський