Тарас Кушнір: Коли людина мислить, їй уже складно запхати в голову якусь дурницю

Тарас Кушнір: Коли людина мислить, їй уже складно запхати в голову якусь дурницю

 

Тарас Кушнір —  український митець, якого здебільшого знають у столиці як живописця, фотохудожника та кінорежисера, автора цікавих резонансних проектів. Один з них, «Цифровий заповіт», збурює простори Інтернету, збираючи «лайки» та «коменти» свідомих і несвідомих співвітчизників.   

 

А тим часом у Кропивницькому вже третій тиждень діє виставка його живописних та графічних творів «Ідентифікація». На жаль, ця непересічна подія в культурному житті міста лишилась майже непомітною. На відкриття виставки в Західній галереї зібрались двоє мистецтвознавців, п’ятеро художників та журналіст. Так у камерному складі й поспілкувалися, обговорили всі тонкощі й філософські підтексти виставлених картин. 

Сказати чесно, в цій компанії явно не вистачало самого автора —  колоритного вусатого козака, який, на жаль, не зміг приїхати до Кропивницького через страшенну зайнятість. Проте володар галереї, атовець–кіборг Ігор Попович, ніби читаючи мої думки, запропонував поспілкуватися з Тарасом по телефону. Виявляється, вони давно, ще зі студентських років товаришують. Отак майже експромтом і народилося це інтерв’ю.     

 

— Тарасе, ми сподівалися, що ви приїдете на відкриття виставки.

 

— На жаль, не зміг вирватись. Тут, у Києві, все забито справами. А з Ігорем Поповичем ми давні товариші, разом навчались у Дніпропетровському театрально–художньому коледжі. Наші кімнати в гуртожитку були поруч, тож ми багато спілкувалися. Потім я три роки вчився у Харкові, в інституті мистецтв. Згодом закінчив Київський національний університет театру й кіно імені Карпенка–Карого, захопився документальним кіно. А зараз «заїхав» до нього в Західну галерею. 

 

— Сьогодні все українське знову стає актуальним: люди захоплюються автентичним співом, одягають вишиванки, витягують зі скринь бабусині ткані сорочки. А як ви прийшли до своєї української ідентифікації?

 

— Моє українське світосприйняття почалося ще в дитинстві. Я жив у зрусифікованому Кривому Розі, проте ріс в україномовному середовищі. Тож для мене було абсолютно природнім розмовляти українською, співати українські пісні, слухати казки. Це те, з чим я працював, те, що я знаю. Зараз український вимір розглядають з естетичної точки зору. Але це таке собі загальне сприйняття. Я ж знаю його функціональність, бо змалечку бачив, як бабуся пряла за прядкою, допомагав прясти ряднинки, їздив на возі, запряженому кіньми. Так робили й наші сусіди, все відбувалось на моїх очах.  

 

— Українські предмети побуту, зображені на полотнах, присутні й у ваших фільмах. Це також невипадково? 

 

— Все побачене людиною в дитинстві впливає на її подальший вибір. У мене цей вибір свідомий. Навчаючись у тоді ще Дніпропетровську, в російськомовному Харкові, я все одно розмовляв українською. Іноді це було небезпечно. За те, що говориш українською, в Кривому Розі, наприклад, можна було отримати по голові. Відтак це для мене вже давнішня тема. Я працюю над нею все своє свідоме життя.

 

— Здається, далеко не всі глядачі готові сприймати українську тему в кіно, образотворчому мистецтві. Ви не замислюватись чому?

 

— На превеликий жаль, більшість людей не хоче вчитися. Через те не сприймає все, що їм незнайоме. Для того, щоб сприймати те, що ти не знаєш, треба докласти розумових зусиль. А люди здебільшого не хочуть напружувати розум. Діють на інстинктах: харчування, розмноження. От і все. Мозок сприймає тільки ту інформацію, до якої людина готова. 

 

— Як же привчити її думати?

 

— Це питання складне. Наприклад, нідерландський живописець Ієронім Босх пропонував усіх лякати, заганяти в глухий кут, щоб налякані люди просто виконувати все, що їм скажуть. Тоталітарні системи боролися зі звичкою думати ув’язненнями, розстрілами. Муссоліні виганяв вільнодумців з країни, щоб не сіяли смуту. Та боротися з цим неможливо. Просто треба робити свою справу, намагатися підняти рівень ноосфери й мати надію, що здатність мислити буде хоч якось прориватися. Будь–які інші способи безсилі й спонукають застосовувати методи фізичного впливу. Кажуть, людину не можна навчити. Але її можна змусити вчитися. 

 

 

— Напевно, це робить і ваша «Ідентифікація». Вочевидь, якби таких виставок було більше протягом останніх 25 років, можливо, не було б ні російської анексії Криму, ні війни на Донбасі…

 

— Я наведу вам приклад. Є такий український гурт «Кому вниз», який на фестивалі «Червона рута» ще у 1989 році згуртував музичний простір не лише України. Це гурт, який співає поезії Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Василя Стуса. Але в Україні він —  персона нон грата. Хлопці виступають у Німеччині, Франції, Італії. А в Україні їх не пускають на телеканали, про них взагалі ніхто не говорить, роблять вигляд, ніби їх не існує. В принципі, все українське дуже потужне, бо спирається на історичний досвід і має велику силу. Вплив української культури на людину настільки могутній, що людина стає самостійною, і їй уже складно запхати в голову якусь дурницю. Державі з такою людиною жити дуже погано, бо їй треба контролювати всіх своїх громадян. А самодостатніх дуже важко контролювати. Тому держава зацікавлена в тому, щоб люди були малоосвічені, малокультурні. Втім, українські митці все одно пролазять. Хтось проривається, хтось десь щось робить. 

 

— Дякую за цікаве спілкування. Залишається побажати, щоб вас завжди розумів і шанував вдумливий глядач. І не полишаємо надію, що побачимось у Кропивницькому!

 

Людмила Макей   

 

Нагадаємо: Дебютний виступ ансамблю барабанщиць присвятили Дню Перемоги над нацизмом