Нові книги земляків “Рідний край — наснаги джерело”

  • 22 лют. 2018 09:31
  • 1271
    • Новина Нові книги земляків “Рідний край — наснаги джерело” Ранкове місто. Кропивницький
     
    Так назвала передмову до збірки віршів “Сповідь” (2016) (автор слів — Ростислав Кирилов, автор музики — Петро Лойтра) Світлана Шевченко, поетеса, член Кіровоградського літоб`єднання “Степ” ім. В.Погрібного, а також керівник Маловисківського районого творчого об`єднання “Світлиця”, що діє при районній бібліотеці. До нього належать і співавтори пісенника, в якому 24 пісні. 
     
    До виходу книги долучилися В.Тільнов, керівник літературно–мистецького об`єднання “Степова криниця” (про яке останнім часом щось не чути) та художниця Анна Кравченко, а також голова Маловисківської райради Світлана Сосновська.
     
    Не раз була в гостях і я зі своїми друзями–літераторами зі “Степу” (з Кропивницького, Новоукраїнки, Долинської та з Миколаївщини) і в Малій Висці, і в селах Злинці, і в Олександрівці, де нас радо приймали хлібом–сіллю, віршами й піснями братів Бровченків, П.Лойтри, Т.Андрушко, В.Кондратенко–Процун (чия батьківська садиба не раз була нам готелем, Микола і Ольга Голованови. Вони організували чудову екскурсію в сільський музей та на Злинські каскади, а також у місцевий храм, а також зустріч у сільраді злинців з митцями з Кропивницького й Малої Виски: О.Надутенко, А.Фоменко, А.Шульга, В.Кондратенко.
     
    Неодноразово слухали ми пісні Петра Лойтри в клубі “Байгород” — у обласному художньому музеї, зокрема й на святі творчих людей — зимового Миколая–Чудотворця. Тож раді кожному новому успіху друзів–маловищан — педагогів Р.Кирилова та П.Лойтри. Останній — відомий в Україні чоловік, лауреат Міжнародних мистецьких премій ім. В.Винниченка та І.Мазепи та багаьох фестивалів, а також автор 13–ти пісенників для дорослих (виданих на Кіровоградщині та в Одесі). Особливо популярні його пісенники для дітей — їх шість, пісні з яких співають в т.ч. і його учні в Україні. Його пісні є і в колективних пісенниках, виданих у нас та Полтавщині, Черкащині, в Криму та інших регіонах. Ми з ним також створили 15 пісень для дорослих і дітей. Тож бажаю співавторові нових звань та відзнак, а головне — нових пісень і вдячних слухачів та меценатів для нових збірок.
     
    Антоніна Корінь, 
    м. Кропивницький   
     
     
    Літературне об’єднання «Степ» поздоровляє
     
    Миколу Григоровича Жулинського, літературознавця і політика, президента Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство», голову Наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки,  доктора філологічних наук, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академіка НАН України, у номінації «публіцистика»,
    Юрія Михайловича Мушкетика, письменника, у номінації «проза» та 
    Олександра Івановича Косенка, поета–«степівчанина» у номінації «поезія» (за книжку поезій «Егрегор»),
    з присудженням літературної премії Міжнародної літературно–мистецької Академії України з врученням медалі ім. Олександра Довженка.
     
    Олександр Косенко
     
    Хай сутінь наплива
    Нехай ряхтить минуле
    Де радощі поснули
    Я вірую в дива
    Я вірую в цей день
    Прожитий мною в щасті
    Все пережити вдасться
    Зцідивши вік до ден
    В сліпучий слід лижви
    У перший поцілунок
    В осінніх днів дарунок
    Останній поцілунок
    Я вірую
    А ви?
     
    *
    А я хотів
    Я так хотів
    Щоб дощ дахами шелестів
    Щоб сон вітрильником летів
    Над витинанками мостів
    Де ти мені колись була
    Де сажа 
    Попіл
    І зола
    Тепер лишились від тепла 
    Де сум з похмурого чола
    Мов тінь недоброго крила
    Із недолюблених життів
    Це там
    Без тебе день пустів
    В минуле не зашлеш сватів
    Я так хотів
    Я так хотів
     
    *
    Вербна неділя
    Зелене
    Зілля дарує русалкам
    От Закохатися б палко 
    І за Біянку На Балку Легко Як в юності
    Змалку
    Мав я планиду хосенну
    Верби у небо 
    Як вени
    Вік мій
    Шляхи та арени
    Любощі та перепалки
    Гойдалки
    Велік
    Скакалки
    Музи
    Суккуби
    Весталки
    Світ обідніє без мене
     
    *
    Лелеки стали на крило
    Між нами довгі ночі стали
    Стоять
    Твого тепла так мало
    Охрить
    Іржавіє зело
    Приклавши вухо до землі
    Я чую як стають навшпиньки
    Чужі слова
    Що мав
    Розтринькав
    Твої ж
    І лагідні 
    І злі
    Слова
    Належать не мені
    Вони тепер
    Не треба бурі
    Щоби прогнати дні понурі
    І пригорнути світлі дні
    Такої не знайти свічі
    Щоб серце вабила до тебе
    Лелеки обживають небо
    А ночі
    Довгі
    Як мечі
     
    Світлана Лантух
     
    Ніч мені щось стиха промовля, 
    шелестить сухим пожовклим листям,
    й колиса, мов мати немовля,
    мовби наставляє: «Не журися! 
    Все мине, немов тяжкий недуг,
    тільки не втрачай, прошу, надії.
    Ніби темнота лежить навкруг,
    та на сході небо рожевіє».
     
    *
    А мы расстались раз и навсегда.
    Мы — две такие разные планеты…
    А время, как прозрачная вода, 
    Течёт сквозь пальцы, застывая где–то.
     
    Любовь, мне снится свет далёкий твой,
    у изголовья тень твоя маячит. 
    Негаданно почудится порой, 
    что вновь тобой болею, не иначе.
     
    Смятенье глаз и путаница слов, 
    Счастливые, распахнутые лица…
    …Моя давно ушедшая любовь,
    Скажи, зачем ты снова стала сниться?
     
    Григорій Ліщенюк
     
    Мокне вечір на дощі осіннім.
    Вітру досить листя для забав.
    Вже малий цвіркун в торішнім сіні
    Скрипочку надовго заховав.
    За вікном згорають сухоцвіти,
    Перейшовши холодів межу.
    Лиш вони єдині в цьому світі
    Ще про літо спогад бережуть.
     
    *
    Спинися на мить, моя осене,
    Бо літо згоріло дотла.
    Стежки, де ми бігали босими,
    Ти листям давно замела.
    Ночами вже мерзне на холоді
    Вогонь хризантем у вікні.
    І дзвінко вистукують жолуді — 
    Відлічують втрачені дні.
     
    Ольга Квиташ
     
    Просто любовь
     
    В мире бед и одиночества 
    Ты — мой свет, моё Высочество;
    Но по праву ли «регалия»,
    Объяснить смогу едва ли я.
    Просто любит сердце верное.
    Приросла душой, наверное,
    И другого мне не надобно,
    Хоть порой вздыхаю жалобно,
    Ведь любовь — настойка горькая,
    Накопила боли гору я.
    И порой забыть мне хочется
    То, что ты — моё Высочество.
     
    Ольга Луценко
     
    Не вір мені,
    бо я можу втекти щомиті.
    Не тримай міцніш — 
    не злечу з тобою ніяк.
    Відтираю від рейок минуле,
    мов тіні розмиті.
    Може, я твій урок?
    Може, людям зневіри знак?
    Ми спілкуємось? 
    Ні, 
    кошлатимо тільки повітря
    і руйнуємо те,
    що зводили стільки років.
    У мене тепер 
    своя залізнична орбіта.
    Ти навіть квитка
    до мене взять не зумів. 
     
    *
    Побути у спокої, в тиші — хоча б хвилину!
    В нестерпному шумі не чую вже 
    власних думок.
    Мабуть, римувати сльози я все ж покину — 
    такий у безпам’ятство перший 
    рішучий крок.
    Уже не в’яжуться сенси, слова–новотвори,
    ховаються рими, кульгає затертий ритм.
    Зі мною щось зле чи світ 
    став раптово хворим?
    Добреду до весни? 
    Перейду ще хоч кілька зим?
     
    Напівбожевільна, благаю: помилуйте! Тиші!
    Тіло живе розкладається мертво в рядки.
    Від добра не шукають добра, 
    а, знаходячи гірше,
    прогрузають по саму душу 
    й не можуть втекти.
     
    Анатолій Чечель
     
    Зима… Звиса безсиле гілля. 
    Хоч чорна ніч, не відступлюсь! 
    Знаття: посіялось насіння. 
    Хоч грішний, та прийшло прозріння, 
    Тож перед Господом молюсь, 
    Питаю, а чи варто ждати 
    чогось, бо світу пізнання 
    знецінить пафосні плакати. 
    Месія сіє навмання, 
    А хтось, прийдешній, буде жати,
    На манівцях шукати слова, 
    Знаходити й губити знову…
    Цвітуть сади весняним раєм.
    І кожна парость закликає: 
    Тож треба пути скинуть вчасно, 
    Щоб не спіткнутись і не впасти… 
    …Знов перед Господом молюсь,
    Аби скоріш прийшло прозріння. 
    Зима… Звиса безсиле гілля. 
    Хоч чорна ніч — не відступлюсь! 
     
    Олена Надутенко
     
    Розбите серце склеїв і зігрів — 
    Дрімотний спокій знищений бажанням.
    Мене, мов чашу першу і останню,
    Смакуючи, до денця ти допив.
    Без зайвих слів — до самозабуття — 
    Тримав в долонях чашу кришталеву.
    А серце в клітці билося сталевій,
    Вертаючи розкутість і життя.
    Напій на двох оманливо–п’янкий,
    Одне дихання — пристрасно–гаряче.
    І швидкоплинність вкрадених побачень,
    Й прощальний дотик теплої руки…
    Усе минає… Серденько, прости!
    Дні — в небуття, і разом з ними — ти! 
     
    *
    Твої долоні, сповнені тепла,
    Я й досі відчуваю на собі…
    Минуло все, розтануло в журбі…
    Навіщо знову доля нас звела?
    Навіщо знов вогонь з очей війнув?
    Хоч в сивину оправлене чоло,
    Й все те забулось, що колись було,
    Та жар від рук, мов хвиля, огорнув.
    Навіщо я тобі відповіла?
    Між нами прірва страчених століть,
    А серце, наче в юності, щемить
    Й любові прагне, спокою й тепла.
    Час, мов потік, що точить береги…
    Вертай же, доле–долечко, борги.
     
    Валентина Кондратенко
     
    Я заздрю інколи п’яниці — 
    п’яниця, кажуть, все ж проспиться,
    але якщо дурний — ніколи…
    …Життя жене вогненним колом:
    робота, клопоти, страждання.
    Терпіння крапелька остання
    ось–ось та вихлюпне із чаші
    й безжурні дні затопить наші
    слізьми, що ллються, мов потоки…
    Та раптом чуєш тихі кроки
    і шепіт: «Тож перетерпи
    ти від людців нестерпний кпин,
    бо все минає — 
    й це минеться.
    Слізьми промий забите серце,
    і біль потроху заніміє,
    і чорний день зазеленіє.
    І далі йди, бо жити мусиш,
    веде ж бо Слово Іісуса!
    У світ прийшов ти недарма — 
    це ж Божа благодать сама.
    Ти маєш місію священну:
    віддати людям сокровенне».
     
    Александр Архангельский
     
    Висела жизнь уже на волоске.
    В остатке только жалкие мгновенья.
    Заканчивалось летоисчисленье…
    Перо застыло в ангельской руке…
     
    Вдруг имена забрезжили в строке.
    Едва заметной промелькнули тенью
    События и странные виденья – 
    И будто растворились вдалеке.
    И вперемешку «присно» стало с «ныне»…
    Сама Судьба писала на латыни
    Иль на санскрите древнем — полный текст...
     
    Но медлил ангел: ставить запятую? 
    А может, точку всё же — или... крест?
    Решал задачу, в сущности, простую... 
     
    *
    …И лепестками чайной розы,
    как ложе, устлана земля…
    Шипов прививка — без наркоза – 
    мне, будто твой с укором взгляд.
     
    У этой розы–однодневки
    столь ароматны лепестки!..
    Мы расцветаем в кои веки – 
    всё больше вянем от тоски.
     
    Секрет усердья приоткрою:
    роз аромат меня влечёт.
    В варенье розовом зимою
    губ различу твоих я мёд.
     
    *
    Коридор на два рулона 
    блёклых, выцветших обоев.
    Море страсти у обоих
    измельчало без урона.
    Ни ему, ни ей не светит 
    ни тоска, ни скука глазом.
    Нет нужды травиться газом…
    Неродившиеся дети 
    спать дают, не беспокоят.
    И не снится, как мадонна, 
    коридор на два рулона 
    блёклых, выцветших обоев… 
     
    Ольга Полевина
     
    Такой же — безысходный, 
    серый, стылый… 
    Споткнусь об этот день, 
    он — словно камень… 
    А вдруг ты видел?.. 
    Может, вспомнишь, милый, 
    ты девочку свою 
    с двумя цветками? 
    Как шла. Как подошла. 
    Как положила. 
    У роз шипы. 
    Тебя не уколола? 
    А горсть земли 
    не бросила в могилу. 
    Лишь только — Слово. 
    Только в память — Слово…
     
    *
    Не можешь — не надо!.. 
    А чем мне измерить пустоты? 
    И в чём расставанья — 
    в каких единицах — измерить? 
    Я счастьем пытаюсь, 
    но не получается что–то. 
    Я болью хотела, но как? 
    В килограммах потери 
    и в тоннах разлуки? 
    А в граммах — 
    слов нежных и взглядов? 
    В кубических метрах — тоски? 
    В гранах — радости всплесков? 
    Я встречи считаю на пальцах… 
    Не можешь — не надо… 
    Делю… Отнимаю… 
    Расчеты давно мне известны…
     
    *
    Январь, что март: пригрело — и растаял 
    Ковёр пушистый, коим мир укрыт, 
    Казалось, навсегда. Среди проталин 
    Вдруг проступил асфальта серый щит. 
     
    Звенит капель, сверкая беззаботно, 
    Ей невдомёк — ещё грядёт февраль, 
    С морозами, с узорами на стёклах, 
    С клочками туч, скрывающими даль. 
     
    Луч солнца, словно лазер, бьёт по лужам. 
    Обмануты теплом, журчат ручьи. 
    Капель поёт о том, что очень нужен 
    Миг счастья для того, чтоб дальше жить.