Два роки в Афганістані. Розповідь полковника міліції

  • 9 лют. 2018 10:33
  • 1163
    • Новина Два роки в Афганістані. Розповідь полковника міліції Ранкове місто. Кропивницький
       
    Двадцять вісім років тому, 15 лютого 1989 року останній військовий підрозділ радянських військ (а це в основному 24–та Армія під командуванням генерала Громова) залишив багатостраждальний Афганістан.
     
    Сьогодні, озираючись на радянське минуле, можливо до болю у серці сперечатися про необхідність тієї війни.
    До цього часу сперечаються люди: чи треба було вводити в Афганістан війська СРСР, незважаючи на численні прохання тодішніх афганських лідерів держава. Але за це мають відповідати на той час керівники СРСР на чолі з Леонідом Брежнєвим та Політбюро КПРС.
    Як би не сперечались, ми ні на мить не повинні забувати про тих, хто не порушив військової та міліцейської Присяги, складеної на вірність своєї на той час Вітчизни — воїнів, правоохоронців — інтернаціоналістів. 
     
    Один із них — полковник міліції, на теперішній час у відставці, колишній заступник начальника УМВС у Кіровоградській області Анатолій Шкода.
    Його дворічна служба в Афганістані пройшла на посаді старшого радника по міліції, якій брав безпосередню участь у тридцяти шести бойових операціях та відзначився орденом «Червоної Зірки» та афганською медаллю «За відвагу»…
     
    1 квітня 1986 року начальник УМВС генерал міліції Микола Попов запросив до себе у кабінет свого заступника Анатолія Костянтиновича, останній не знав, як швидко зміниться його життя. До того ж на все життя!
     
    Генерал мовчки протягнув полковнику шифровану телеграму із Москви. У ній було зазначено: «полковнику міліції Анатолію Костянтиновичу Шкоді терміново прибути в Кабул — столицю Афганістану до представництва МВС Радянського Союзу».
     
    Через добу Шкода А.К. прибув до Кабулу, а ще через добу після інструктажу та інших організаційних узгоджень відбув у місто Аграм для подальшого проходження служби.
    Про те, що на цій східній землі йому доведеться провести найближчі два роки, звісно, й гадки не мав.
    Це зараз ветеран більш як з тридцятирічним стажем стверджує, що тоді про це взагалі не думалось, адже він не з тих, хто просто відбуває час або робить вигляд, що працює.
    Полковник чітко розумів, що він прибув безумовно виконувати поставлені завдання, і ладен був залишатися на тій чужій землі стільки днів і ночей, скільки було потрібно.
    У грудні 2017 року ми разом проходили курс лікування у відомчій лікарні, і він зізнався мені, що йому, як і сотням його побратимам, що виконували службовий обов’язок в Афганістані, довелося звикати спати на ящиках боєприпасів, їсти сухарі, концентрати та консерви і таке інше. А головне звикати і до суворого надто спекотного клімату, а також і до звичаїв, культури, взаємовідносин з корінним населенням цієї східної країни. А вони ой як далеко від нашого менталітету.
     
    «Основне завдання, яке ставилося перед нами, це передача знань та навичок їхнім правоохоронцям в забезпеченні відносного порядку, допомоги в охороні громадського порядку та боротьбі з бандитизмом», — згадує ті роки полковник Анатолій Шкода. І продовжує: «Передусім треба було посилити у них віру, що вони самі впораються з наведенням належного спокою у своїй державі».
     
    В оперативному підпорядкуванні старшого радника була зона «Центр», куди входили три афганські провінції — Парван, Баміан та Капіса. Був ненормований робочий час, завжди несподівані ситуації, які треба було особисто вирішувати. Під його наглядом знаходилася головна траса Ханратон — Кабул, якою йшло забезпечення 24–ї Армії.
    Працювали безпосередньо з афганцями за допомогою перекладачів. Розкривали злочини, виконували різні розвідувальні завдання щодо пересування караванів зі зброєю з Пакистану.
     
    Неможливо повністю уявити, наскільки небезпечною була його місія.
     
    «Буду відвертим, якщо скажу, що не все у нас виходило. Ми працювали разом із їхніми силовиками, допомагали їм у різних ситуаціях, у тому числі і боротьбі з озброєними групами душманів. Скажімо, надходило повідомлення про те, що місцева банда зайшла у кишлак і грабує населення, відбирає худобу, забирає із собою дівчат, хлопців. Для того, щоб перехопити цих душманів, нашим військовослужбовцям внутрішніх військ разом з їхніми силами безпеки не можна було йти прямо у поселення. Адже бандити могли поставити розтяжки, організувати засідку і таке інше.
     
    Тому правоохоронці — як наші, так і їхні — мали йти в обхід. Через гори, перевали, щоб потім перекрити їм шлях.
    А взагалі, там де ще було можливо через перекладачів (а вони були майже завжди з нами) я завжди намагався знайти спільну мову, щоб не застосовувати військову силу».
     
    Одного разу Анатолію Костянтиновичу передали, що його запрошує до себе старійшина кишлаку. Свої радили не їхати. Адже могли бути провокації, афганці ж, навпаки, радили, що відмовлятися не можна. Попередивши командира полку, Шкода поїхав на запросини. Там зустріли гостей, м’яко кажучи, не дуже привітно — автоматними чергами. 
    Автомобіль, на якому вони приїхали, перетворився на решето, загинув водій. Незважаючи, що сам Шкода і ті, хто його супроводжував, мали при собі зброю, ніхто з них на вогонь не відповів. Але радник тут же повідомив у військову частину про те, що відбувається. Звідти пообіцяли прислати танк чи БТР. Як тільки стрілянина закінчилася, підійшов незнайомець і запросив до аксакала та запевнив, що ніяких провокацій тепер більше не буде. Тоді Шкода пригадав вислів головного героя кінофільму «Біле сонце пустелі»: «Восток — дело тонкое, Петруха».
     
    Старійшина дійсно зустрів гостя дружньо, пригостив духмяним чаєм і повідомив, що «шураві» (росіяни) розбомбили кишлак, а також попросив, аби радник посприяв, щоб такого більше не повторилося. 
    Не встигли вони домовитися, як стали свідками драматичних подій. У небі над кишлаком пролетів радянський літак, а через мить був збитий ракетою «стінгер». Пілот спустився на парашуті, і у цю мить його оточили душмани. Льотчик відстрілювався до останнього, але, на жаль, загинув.
     
     
    Анатолій Шкода доклав чимало зусиль, аби тіло офіцера віддали своїм, щоб відправити додому і поховати як слід. 
    Згодом Анатолій Костянтинович посприяв, щоб пілоту посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
     
    Анатолій Костянтинович зізнається, що за ті два роки, які він провів там, знайшов товаришів серед місцевих, нерідко з ними спілкувався, допомагав, чим міг.
    А були і несподівані зустрічі з нашими земляками. Добре пригадує офіцер, як зустрівся з командиром льотної частини, що дислокувалася в Канатовому. На чужині зустріч навіть з малознайомою людиною завжди якщо не свято, то досить приємна подія. А з полковником Фурсою Леонідом Петровичем (у подальшому генерал–лейтенант — заступник командувача Військово–Повітряних Сил України) вони товаришували, тому обидва були у захваті, коли побачили один одного.
    У подальшому офіцери один одному допомагали, як могли. Адже для нашого брата — правоохоронця там не було ні кафе, ні їдалень на відміну від військових та працівників КДБ — їм готували їжу у військових частинах.
    Шкода, як і інші представники МВС, самі собі куховарив, як бог на душу покладе. Життя примусило навчитися готувати їжу, причому із обмеженого числа продуктів. Особливо доставав дефіцит води. Там наші силовики навчилися дорожити склянкою води.
     
    Повернення додому
    «За місяць до закінчення відрядження по традиції, яка була заведена не мною, — згадує полковник, — нас не викликали на надзвичайні події, не давали ризикованих завдань. Вважалось, що тепер офіцери не повинні ставити своє життя під загрозу. Адже, якщо він витратив рік чи два або й три, його не треба випробовувати на міцність в останні тижні. Щоб, не дай боже, не відправити його на Батьківщину «Чорним тюльпаном».
    Мені залишалось три доби до закінчення відрядження. Я виїхав на бронетранспортері у Кабул до Представництва МВС Радянського Союзу задля здачі звіту про роботу. Їдемо по дорозі, я на задньому сидінні, і раптом БТР підірвали душмани, машина загорілася та різко загальмувала. Все було в диму та полум’ї. Бачу, що водій і перекладач, що сидів біля нього, загинули. Сам хоч і живий, але одяг палає, потім на деякий час знепритомнів. Слава богу, моджахеди чомусь обмежились вибухом. Мабуть, вважали, що немає потреби для подальших дій.
     
    Вибух завдав сильних опіків і нестерпного болю правій руці. Пересилюючи біль офіцер витримав далеку дорогу на попутному транспорті до госпіталю в Кабулі. Майже місяць його лікували військові ескулапи. Пізніше літаком відправили до Москви, де продовжили курс терапії. Виписали. Але не зовсім здоровим.
    Вже повернувшись додому в обласній лікарні лікар–хірург Бугайов зробив операцію: з ноги пересадив шкіру на поранену руку.
    Незважаючи на отримані поранення, довготривалу терапію, полковник міліції Анатолій Шкода з часом приступив до служби на посаді першого заступника начальника УМВС у Кіровоградській області.
     
     
     
    Кадрова епопея
    А коли помер начальник УМВС генерал Віктор Марусенко, постало питання про нового керівника, те, що розповів далі полковник, категорично заборонив писати, місцеве начальство в особі голови облвиконкому Володимира Желіби та першого секретаря обласного комітету компартії України Миколи Самілика рекомендували Києву на цю посаду А.К. Шкоду.
    Але в МВС України була своя думка про кандидатуру нового очільника УМВС. Почалися шалені протистояння, у  результаті чого особову справу  на А. Шкоду сімнадцять разів направляли до Міністерства. І нарешті таки визначилися.
     
    Наступним керівником УМВС в Кіровоградській області став підполковник міліції Юрій Кравченко — колишній начальник міської міліції Олександрії, а на той час заступник керівника оперативно–розшукового управління МВС України, більш відомого у народі як «наружка».
    Ось так завершилася кадрова епопея у 1989 році з очільником УМВС на Кіровоградщині і заодно особиста доля полковника — «афганця» Анатолія Костянтиновича Шкоди.
    Пропрацювавши ще протягом півроку, офіцер добровільно пішов на заслужений відпочинок. Але не втратив зв’язок з обласною ветеранською організацією, виступає перед молодими поліцейськими, яким він має, що сказати та чому навчити.
    Виписалися ми зі Шкодою в один день, а пізніше я завітав додому до бойового офіцера та уточнив деякі деталі цього нарису і побажав йому міцного здоров’я.
    Бажаю здоров’я й іншим 96-ти співробітникам міліції, які брали участь у афганській війні.
     
    Веніамін Янішевський