Як Китай вразив українських журналістів (ФОТО)
Торік у вересні представники журналістської спільноти Кіровоградщини, голова обласної організації Національної спілки журналістів Петро Мельник та ветеран журналістики Валерій М’ятович у складі української делегації відвідали Китай. Поїздку організував голова Одеської регіональної організації НСЖУ за підтримки Генерального консульства КНР в Одесі. Про свої враження Петро розповів читачам «Первой городской газеты».
— Захоплення почалися ще під час перельоту зі Стамбула в Пекін Боїнгом 737, — згадує Петро Мельник. — Обслуговування преміум–класу, запропонований китайськими авіалініями сервіс (надзвичайна ввічливість персоналу, забезпечення всім необхідним для власної гігієни, триразове харчування, можливість перегляду фільмів та інших програм тощо) перетворили дев’ятигодинний переліт на суцільне задоволення. Незважаючи на те, що ми опинилися в різних часових поясах, випередивши київський час на шість годин.
Біля трапу нас зустрів перекладач Міша (в Китаї перекладачі обирають собі ще одне ім’я, для зручності гостей властиве країнам, з яких ті приїздять). З перших кроків ми відчули особливе ставлення китайців до українців. Виявляється, в Китаї живе багато наших співвітчизників, і китайці їх по–справжньому поважають. Але про це далі.
Побачене зруйнувало всі попередні уявлення про Китай. Не полишало відчуття, що я присутній при зйомках якогось чудернацького фільму…
Порядок понад усе
Перше враження — ідеальний порядок. Чистота на вулицях і в приміщеннях, немає смітників і нетрів. Вся країна нагадує величезний парк. Газони підстрижені, дерева підв’язані. Квіти цвітуть на клумбах, які розділяють багатополосні дороги. Облаштовані велодоріжки й пішохідна зона, окремо обладнана доріжка для незрячих пішоходів. Куди не кинеш оком — всюди ідеальні дороги, розмітка, зелені насадження, бездоганно чисті узбіччя. Колись у Білорусі мене вразив тамтешній порядок. Але побачене в Китаї перевершило все.
На дорогах багато велосипедистів, скутеристів і мало знаків. Рухаються, на перший погляд, спонтанно, наввипередки. Але насправді дорожній рух упорядкований. Деякі дороги платні. Оплата здійснюється автоматично при перетині шлагбаума за допомогою чіпа, прикріпленого на лобовому склі.
Удень на дорогах ви не побачите легкових автомобілів, лише вантажівки. На наше здивування: «Де ж вони?» гід відповів: «Як де? На роботі!». Протягом робочого дня авто припарковані біля офісів. А от увечері, коли народ роз’їжджається по домівках, на дорогах все ж утворюється чимало заторів.
Величезна кількість працівників роз’їжджається по домівках в основному велосипедами. Так і їдуть — у костюмах, краватках, білих сорочках… Часто — всією сім’єю: на багажнику сидить жінка (нерідко — в короткій спідничці), попереду дитина. Велосипеди — муніципальний вид транспорту. Їх можна орендувати прямо на вулиці через спеціальні автомати за невелику плату. Уявляєте — які кошти надходять до бюджету, коли мільйони китайців користуються такими транспортними послугами?
Втім, на велосипедах їздить в основному молодь та люди середнього віку. Старше покоління надає перевагу моторолерам…
Вони ж живі!
Китайським деревам невимовно пощастило: всі вони, без винятку, підперті. Йдеться про мільярди рослин, кожна з яких огороджена бамбуковими або металевими підпорками. Нікому в голову не прийде просто знищити дерево, навіть щоб виготовити речі або прикраси. В хід пускають лише сухі дерева або ті, що впали від вітру. Це приємно контрастує з Кропивницьким, де дерева безжально нищать жителі міста і навіть комунальники. Я запитав у гіда, в чому секрет такого бережного ставлення китайців до зелених насаджень — може величезні штрафи? Відповідь мене вразила: «Як можна їх нищити, вони ж живі!»
Люди, люди, їх мільйони!..
У Китаї безліч каналів (і транспортних, і зрошувальних). Найбільший з них, з’єднує Пекін і Ханчжоу, довжиною 1774 км. У самому ж Пекіні десятки, якщо не сотні каналів, одночасно в них ще більше установок для збагачення води киснем, фонтанів та плавучих клумб.
Перш за все ми побували в Забороненому місті — палацовому комплексі, збудованому в XV столітті, хоча, безумовно, туристам усередину потрапити неможливо. Нас повели до Імператорського палацу, який займає понад 70 га. Навколо пагоди, сторожові башти, кам’яні басейни, готелі й тисячі туристів. Щось подібне я бачив на Красній площі у Москві біля Мавзолею Леніна. Але рух людей не хаотичний, а впорядкований. Впадає в очі висока організованість китайців. Вони приїздять на екскурсії з різних провінцій групами, однаково одягнені, крокують парами, попереду гід з прапорцем. На вулицях не чути криків, там дивовижно тихо і спокійно. Навіть діти мовчать! Напевно, це є одним із проявів філософії конфуціанства, яка вчить гармонійно поєднувати духовну й фізичну силу.
Чимало можливостей для естетичного розвитку дають бібліотеки. Одна з них — Центральна бібліотека Нінбо (провінція Чжецзянь). При вході стоять охоронці, однак заходити туди можна вільно. Так само й користуватися читальною залою. На диво — тут складно зустріти… бібліотекаря. Адже багато операцій, включаючи видачу книг, виконують спеціальні автомати.
Саме там ми познайомилися із засновником академії RedPeony, художником Цзян Хуншеном (або просто Джеком). Цей майстер володіє унікальним національним мистецтвом китайської каліграфії та присвятив її навчанню людей своє життя. Він їздить по всьому світу, щоб поділитися досвідом. Нам пощастило побувати на його майстер–класі з малювання півоній. До речі, вчитель високо оцінив мій малюнок і навіть подарував свою книгу з автографом.
Особливої згадки заслуговує театр Чаоян, де проходить одне з кращих у світі акробатичне шоу. Затамувавши подих, ми спостерігали, як у металевому шарі на шаленій швидкості одночасно рухалися дванадцять мотоциклістів; акробатка балансує на велосипеді, тримаючи на собі п’ятнадцятьох акробатів! Ця дивовижна вистава збирає щодня тисячі туристів, які приїздять із різних країн.
Китайське диво
Китайсько–українське підприємство в Нінбо — типова ілюстрація державно–приватного партнерства. Нас запросили на експериментально–дослідницький завод із виробництва нових матеріалів. Його будували за кошти держави та китайських мільйонерів. Один з них, нинішній директор комплексу, свого часу побував в Україні, де познайомився з чиновниками Міноборони та ученими. Повернувшись додому, він створив підприємство, залучивши кілька сотень українських науковців та інженерів. Сьогодні тут діють завод, лабораторії та житловий комплекс для проживання персоналу. Ми побували в містечку за два дні до офіційного відкриття заводу і заселення та побачили, як виглядає житло для працівників. Скажу чесно: не гірше, ніж у кращих «зіркових» готелях.
А починаються подібні будівництва з переселення людей в нове житло та знесення старих будинків. Перше, що встановлюють на підготовленому майданчику, — комунікації. Воду, газ, електрику — одночасно — в усьому мікрорайоні так. У китайських містах ви не побачите стовпів з електродротами, труб газопроводів чи тепломереж. Усе, крім зелених насаджень, розташовано під землею. Одночасно з комунікаціями будують тимчасові дороги, після чого приступають безпосередньо до будинків. На час будівництва їх обтягують густою зеленою сіткою, яка ізолює шум і пил. По завершенні робіт сітки знімають, прибирають залишки будівельного сміття, стелять газони, висаджують дерева. Одночасно зводять спортивні майданчики, школи, дитячі садочки, магазини, аптеки, завершують будівництво доріг. На момент здачі будинки повністю готові для заселення: засклені лоджії, утеплені фасади, мебльовані квартири. За таким же принципом китайці будуть і промислові об’єкти.
З Нінбо до Шанхаю ми їхали найдовшим у світі мостом — Ханчжоу, зведеним у 2008 році. Його довжина 36 кілометрів, він перетинає затоку Ханчжоувань у Східно–Китайському морі та ріку Цяньтан і ніби завис над водою. Посередині Ханчжоу є острів відпочинку для водіїв та туристів (на знімку) площею 10000 кв. м з готелями, ресторанами, АЗС. Збудували міст за п’ять років. Споглядаючи це диво, мимоволі згадав, що у Києві багато років не можуть звести два прольоти сталевого мосту…
Ще одне з китайських див — Шанхайська вежа. Оригінальна вона не тим, що це один із найвищих у світі хмарочосів (висота 632 метри, 128 поверхів), а тим, що всередині перебуває і працює 30 тисяч чоловік. Це приблизно стільки, скільки людей мешкає в середньостатистичному районі Кіровоградської області.
Цей центр повністю енергетично автономний, з міста Шанхая не бере ні воду, ні електроенергію, ні газ. На верхньому поверсі встановлено обладнання, яке збирає та очищує дощову воду й робить її придатною для вживання. Електроенергію виробляють вітрові генератори, акумулюють сонячні батареї. Найближчим часом такими енергонезалежними комплексами планують оснастити всі будинки країни.
Мінімальна зарплата в Китаї становить майже тисячу доларів, середня — дві–три тисячі доларів. Наприклад, наш співвітчизник Костя, якого ми зустріли в Пекіні, отримує півтори тисячі, працюючи інженером з холодильних установок. Цього цілком вистачає на життя його родини, яку він привіз до Китаю з Одеси.
Половина мінімальної зарплати середньостатистичного спеціаліста йде на харчування. Разом із тим це досить якісне харчування у вишуканому ресторані за відомим для нас принципом «шведського столу» коштує 100 юанів (15 доларів). На ці гроші можна цілий день, не виходячи із закладу, обирати будь–які страви. В меню багато морепродуктів, фруктів та суто китайських страв, не дуже звичних для європейців. Хоч багато з них дійсно дуже смачні.
До речі, качка по–пекінськи нам сподобалась не стільки кулінарною вишуканістю, скільки самою церемонією її подачі і споживання. Сама ж качка, порівняно з українською, видалася більш пісною й жилавою. А якщо чесно, то всі десять днів перебування в поїздці ми сумували за смаженою картоплею.
Гори не лише для альпіністів
До Великої Китайської стіни ми їхали півдня. Вона така величезна, що її видно не лише з будь–якої точки шляху, а й, кажуть, із космосу. Споглядаючи цю бездоганну архітектуру, розумієш, чому її будувало декілька поколінь.
Дорогою ми бачили гори, обтягнуті сітками для запобігання обвалів. Їх використовують ще й як опору для ліан та кущів, які прикрашають схили. А ще часто на схилах туляться… цвинтарі. Китайці ховають своїх близьких на спеціальних терасах. Біля могильної плити обов’язково росте дерево. Як пояснив перекладач, таким чином китайці економлять придатні для інших цілей ділянки.
Крім того, гори — це чи не єдине місце в Китаї, де ми бачили стовпи. Саме їхніми вершинами проходять високовольтні лінії електропередач…
По завершенні екскурсії туристам вручають свідоцтво про те, що вони побували на Великій Китайській стіні. Коштує такий «документ» 5 доларів, для журналістів діють скидки. До речі, китайці дуже підприємливі люди. І торгуватися з ними можна скрізь, крім магазинів. Торговці на ринках пропонують ціну, яку в процесі спілкування збивають у десятки, а то й сотні разів. Утім, купувати в Китаї якісь речі не варто. Все це є у продажу в Інтернеті, причому набагато дешевше, ніж правлять китайські продавці.
У Китаї не побачиш величезних полів, як в Україні. Натомість повсюди розкинулись невеличкі городики. Місцеві мешканці вирощують салат, боби та інше різнотрав’я, що із задоволенням споживають жителі міст. Китайці вміють використовувати всі природні можливості для життя, не руйнуючи флору та фауну. Якщо є бодай найменша можливість обійти дерево, не образити комашку — вони це зроблять…
Консульство і уряд Китаю подбали, щоб українські журналісти побували й на інших об’єктах, якими вони так гордяться: це й редакція всесвітньовідомого журналу «Китай», і один із найбільших у світі портів Нінбо, і автоконцерн Geely (власник шведського Volvo)… Але це вже зовсім інша розповідь.
Людмила Макей
