Дід Мороз зі стажем
Якось авторові цієї публікації довелося у фінансово скрутні дев’яності роки підзаробляти в дитячому садочку в ролі Діда Мороза. Нелегка, скажу я вам, то робота! Однак мій дідоморозівський досвід не порівняти з тим, що має Микола Барабуля, який тривалий час працював начальником міського відділу культури і туризму, а нині є художнім керівником БК «Авіатор».
Зважаючи на значний досвід Миколи Івановича в дідоморозівській сфері, наше видання звернулося до нього, аби розповів читачам про свої новорічні перипетії.
— Ви вже маєте чималий досвід перевтілення в головного персонажа новорічних дійств. Та колись же був і перший раз...
— Звичайно. Це сталося 1968 року, коли я навчався у Дніпропетровському театральному училищі. А було мені тоді лише 16 років. Мій училищний товариш набрав купу роботи на новорічних ранках і попросив допомогти йому. І з того все й почалося. І от уже піввіку виконую цю почесну місію.
— Чого ніколи не повинен робити той, хто йде до дітей, та й до дорослих, як посланець господаря Лапландії в його вбранні?
— Насамперед, повинен бути тверезим, а також не курити хоча б того дня. Окрім того, що хміль спроможний зруйнувати запланований сценарій дійства, запах алкоголю й тютюну може налякати дітей. Такі випадки траплялися. Пов’язано це було, мабуть, із спогадами дітей про нетверезого батька.
Бути в ролі Діда Мороза — важка робота. Пам’ятаю, як мене дуже просила побути ним одна жінка–керівник, та я через брак часу не зміг їй допомогти. Тоді в новорічного діда перевтілився її чоловік. Ще й сказав мені перед цим: «І що в тому складного?». Зустрів я його за кілька тижнів і поцікавився, як він справився з роботою. «І не питай, — відповів той. — Я вже думав, що ці ранки ніколи не закінчаться. Від хвилювання забував слова. Діти тулилися по кутках, а потім починали всі разом вилізати на мене. Не знав, як від них відбитися, у які ігри з ними гратися...»
Якось в одній зі шкіл після новорічного ранку я в повному дідоморозівському екіпіруванні йшов у супроводі молодших школярів до їхнього класу, де, за легендою, лежали привезені мною з далекої Лапландії подарунки. І от чую: «А нам цьогоріч пощастило...». Спитав чому. «Та тому, що торік Дід Мороз був несправжнім — якась тітка. А цього року ви справжній». От таке дитяче сприйняття. І що тут скажеш. Лише те, що будь–яку роботу потрібно виконувати професійно. І роль Діда Мороза також. Бо діти на нього чекають, це символ, з яким вони пов’язують усе добре, що є в нашому житті.
У кібернетико–технічному коледжі я мав провести новорічне свято із десятикласниками у вбранні того–таки новорічного персонажа. Приходжу до них, а вони сміються: не діти, мовляв. Я їм і кажу: «Хто вірить у Діда Мороза — той несповна розуму. Хто не вірить — теж не зовсім нормальна людина. Це символ Нового року, надії, щастя. І хто доторкнеться до нього, буде щасливим, тому пощастить на іспитах». Десятикласники як побігли на мене, обняли, обліпили з ніг до голови. І весь вечір усім нам було дуже весело й добре. Просто потрібно вміти знайти правильний підхід до людей у цій ролі. І тоді зможеш і в дитсадку, і у школі бути бажаним гостем, навіть для старшокласників.
— Коли ви самі дізналися про існування веселуна в кожусі і з торбою за плечима та вперше побачили його?
— До школи я переважно жив у селах — у дідусів з бабусями. А там його не надто шанували. Пам’ятаю колядників, ми й самі для найближчої рідні колядували. Діда Мороза ж побачив, коли вже навчався у школі в Кіровограді. Дуже добре пам’ятаю справжню велику ялинку на тодішній площі Кірова (тепер — Героїв Майдану) — заввишки метрів із 15. Пізніше її вже почали складати із двох, аж поки десь у кінці 70–х там не поставили металевий стовбур, у який, як гілки, вставляли великі сосни. Добре це пам’ятаю, бо школярем займався в театральному гуртку в Палаці культури імені Жовтня заводу «Червона зірка». Ми постійно грали на площі новорічні вистави. А вже у вісімдесяті роки я був режисером деяких з них. У дев’яності й пізніше постійно цим займався.
— Були і режисером, і Дідом Морозом водночас?
— Так. Хоча патерицю брав у руки лише в деяких епізодах. Усього ж сам не зробиш. Були різні форми роботи. Якось усю новорічну ніч актори з кількох палаців культури працювали біля головної ялинки області. Бувало, що відкривали її о 23:00 31 грудня, а потім бігли галопом додому, щоб встигнути до новорічного бомкання курантів.
— Як Дід Мороз зі стажем порадьте своїм менш досвідченим колегам із дідоморозівського цеху, що їм потрібно взяти до уваги і яких правил дотримуватися у своїй новорічній ролі?
— Слід підібрати зручний костюм. І щоб не заважали накладні борода й вуса. А далі слід підготуватися до конкретної аудиторії. То неправда, що це неважливо. Якось я приїхав у дитячий будинок, а там в одній групі були самі дівчатка, а в іншій — хлопчики. І з ними по–різному треба було поводитися, у різні ігри бавитися. Про неприпустимість вживання алкоголю й куріння я вже згадував. А ще потрібно любити ту справу, яку робиш. Бо добро без добра творити не вдасться. Значить, воно повинно бути в серці. Тоді навіть якщо забудеш слова, але справу свою робитимеш від душі,— ніхто того не помітить.
— Ви, напевно, знаєте й про халепи, в які потрапляли ваші новорічні колеги…
— Розповім одну історію. Раніше у клубі Калініна заводу «Гідросила» його працівники відзначали свята. І Новий рік також. Столи з наїдками поставили в репетиційному залі ансамблю «Ятрань», а танцювати всі мали йти вже до звільненого від крісел актового залу клубу. Ведучий заходу повинен був надати слово директорові заводу, ще кільком промовцям, а потім запросити до репетиційного залу Діда Мороза, що очікував у зачиненому актовому залі. Він мав привітати всіх зі святом і запросити на танці.
І от директор привітав колектив зі святом, інші промовці — також. Але чомусь не викликають Діда Мороза. Мабуть, зголоднілі всі були — от і накинулися на напої–наїдки й забули про все на світі. П’ють, їдять, розмовляють. Аж ось один з чоловіків вийшов у коридор і почув крізь зачинені двері актового залу ритмічний стукіт. Заінтриговані дивовижею, найдопитливіші відчинили двері й побачили кумедну картину: навколо ялинки в порожньому актовому залі ходить забутий усіма Дід Мороз і знічев’я б’є ритмічно об підлогу своєю патерицею. А про нього ж насправді забули! Після цього, звичайно ж, запросили до гурту, вислухали його привітання й пішли танцювати навколо ялинки...
Ще додам дещо зі свого досвіду. Раніше часто виконував на дитячих новорічних ранках роль Діда Мороза. І мені там дуже дошкуляло, коли дітям, які розповідали віршики, аплодували лише їхні рідні. Одного разу не витримав і сказав: «На цьому наш ранок завершується. Дорослим не подобається, як підготувалися їхні діти й онуки. Значить, ніякої радості вони не мають від своєї малечі. А якщо немає радості, то навіщо я тут?». Запанувала глибока тиша. А невдовзі вже кожен дитячий виступ усі дорослі винагороджували мало не оваціями.
Назавжди запам’ятав прохання однієї дівчинки до Діда Мороза подарувати їй цукерки «Золотий ключик». Дуже гірко тоді стало від того, наскільки мало тій дівчинці треба було для щастя. Мабуть, вона тих цукерок у своєму житті мало бачила, а ще менше їла. Тож дорослі повинні пам’ятати, що вони зобов’язані дарувати своїм дітям свято.
І не обов’язково подарунки мають бути дорогими. Головне — увага до дитини, аби вона відчувала, що її люблять і про неї турбуються, що її є кому захистити.
— У незалежній Україні ми змогли багато чого дізнатися про звичаї й традиції українського народу, які радянська влада переслідувала. Тож до нас повернувся і Святий Миколай. У нього ви теж перевтілюєтесь?
— Звичайно! Я першим у нашій області ще на початку двохтисячних років написав сценарій свята зі Святим Миколаєм і почав грати цього персонажа в його день. Тож можна сказати, що зараз у моєму репертуарі як дідоморозівська, так і святомиколаївська ролі.
Юрій Сергійчук
На фото: Микола Барабуля
в ролі Діда Мороза
