Жителі Кропивницького діляться добром

13 июля 2017 20:31 1390 0 Общество
Жителі Кропивницького діляться добром
Історії, які надихають 
 
Добро починається з тебе — ця цитата стара, як світ, але скільки правди у цих словах! 
 
Інколи ти просто не усвідомлюєш, що свій нудний день ти можеш заповнити яскравими емоціями, а чиєсь сумне життя — яскравими фарбами. Для цього багато не потрібно — бажання, бажання і ще раз бажання зробити щось неймовірне, добре і приємне. 
«Ти впевнена, що цей волонтерський проект не буде для тебе обтяжливим? У тебе ж купа роботи, маленька донечка, тобі варто і відпочити», — не так давно це питання мені поставила колега під час нашої робочої зустрічі. Цієї миті в мене перед очима промайнула посмішка донечки, її теплі небесні оченята; мій розпланований графік на тиждень, довгострокові і короткострокові завдання, які я ставлю перед собою; заплановані інтерв’ю; нереалізовані соціальні проекти й акції. Я ще можу продовжити цей перелік своїх планів–ідей–прагнень. «Я завжди зважую свої сили», — відповідаю я, і знову починаю пояснювати свою задумку. 
І я така не одна — щоразу переконуюся в цьому, коли зустрічаюся із новими людьми, або ж коли мої знайомі змінюють життя на краще. Власне, про добрі справи жителів нашого міста я й продовжу розповідати у рубриці «Добре серце». А поки ви будете читати, заплануйте для себе на завтра зробити добру справу. 
 
Інна Колпак, координатор волонтерської організації 
«Серця матерів Кіровоградщини»:
 
«З чого все почалося? Як і у всіх наших дівчат на наметі — з записної книжки, в якій були виписані номера рахунків тих, кому потрібна допомога. А потім похорони, похорони, похорони… Серце плаче, душа рветься від болю і безсилля. Здається, що сил немає  і ти повільно помираєш чи сходиш з розуму… Але не було б щастя, якби нещастя не допомогло — в пошуках можливості хоч якось допомогти хлопцям я познайомилася з такими людьми! Це — Юля і Катя, Боря і Сергій (Українська варта), Танюша Бородіна, Льоша Тітов, Ігорь Толмачев, Гоча. Це люди дійсно захоплені, і я вдячна долі, що познайомилася з ними! 
Це зустрічі, які перевертають життя на 180 градусів. Так відбулося і зі мною — зовсім випадково, міняючи кошеня на термобілизну, я познайомилася із Лєною Марцифей. Вона — ідейний створювач і ангел–охоронець нашого намету. Спочатку ми хотіли маленький намет на три дні, а потім вирішили ставити великий. Олена поїхала в МНС, домовилася. Так акція планувалася на три дні, а простояв намет сім місяців, з дня у день. А в наметі народилися «Серця матерів Кіровоградщини» — це було колективне рішення. Дівчата, які залучились до роботи практично з першого дня, на сьогодні так і залишились кістяком організації. А потім почалася ланцюгова реакція — до нас потягнулися чудові  дівчата, наші чудові хлопців, які чергували вдень і вночі. Це Богдан, Льоша, наймолодший Денис — вони пішли захищати нашу країну!
А головне — до нас потягнулися найголовніші волонтери, наші кіровоградці. У нас з’явилося багато друзів у Харкові, Львовові, Києві, Берліні і Лейпцігу, Празі, Італії і Білорусі. Це люди, яким не байдужа доля країни, дітей. Волонтерство — не робота, а стан душі. Низький уклін вам, від наших захисників третього полку, батальйонів — 34, 17, 24, 25, 28, 30, 40, 42, 72, 93, 128, ПС, “Азов”, “Донбас”, “Айдар”, ОУН, Артемівськ, “Торнадо”!.. І низький уклін від нас, ми б не змогли допомогти такій великій кількості наших героїв. Велике спасибі матерям, чиї діти захищають наш мир!
У нас є багато людей, які нам допомагають, крім організації. Про кожну з дівчат, яка працювала на наметі,  можу розповідати довго. Нас часто запитують: «А скільки ви заробляєте? А у вас йде трудовий стаж?» Спочатку ми злилися, потім сміялися, а зараз ми із співчуттям дивимося на людей і думаємо: «Як вам пояснити. Ну от такі ми є, допомагаємо…» Інколи я і казала собі, що буду жити, як всі. А вранці дзвінок… І ти не можеш сидіти дивитися телевізор, читати фейсбук, думати, що все погано, і плакати. Значно краще робити своїми руками і розуміти, що ти допомагаєш. А допомагаємо ми по всій лінії фронту. У нас немає такого — це наші, а це не наші. І на щастя, у нас є такі хлопці, якими ми можемо пишатися. 
Нещодавно отримала повідомле–ння від міліціонера Володі, який у наметі чергував разом з нами, а зараз він на пенсії. Він мені написав: «Я довго згадував ваші слова: «Допомагати має та людина, яка має можливість сама намазати на хліб з маслом ікру…». Прекрасно пам’ятаю працю дівчат на наметі... Впевнений, що міняючи позиції, буду бачити ваші емблеми. Повірте, дуже приємно. Бажаю, щоб все–таки ікра знову з’явилася на вашому бутерброді. І дякую вашому колективу за той внесок, який ви зробили... Подекуди тут важлива просто увага. На перший погляд ви бачите «залізного бійця», а в дійсності він така ж дитина (хоча і спец у війні), якій необхідна просто людська увага. Я скажу вам велике дякую, ваша робота не залишається непоміченою. Тому з мене тортик. В Опитному і побачив вашу емблему. І де буду бачити ваші емблемки, буду вам сповіщати...».
У моєму волонтерстві були і реальні дива… Перші два–три місяці люди активно допомагали, а потім деколи. Інколи і плакати хотілося, коли за цілий день ніхто не заходив. А тобі дзвонять хлопці і кажуть: «терміново потрібно». А в тебе у скриньці 200 гривень, а потрібно, як мінімум 8 тисяч. І ти стоїш і кажеш: «Господи, де мені взяти цих 6 рацій?». А тоді мене хлопає хтось по плечу і каже: «Вибачте, хлопцям рації потрібні?» Я повертаюся, а він тримає ці 8 тисяч в руках. Це так неочікувано і зворушливо, ми і плакали, і дякували…
І потім душевне задоволення переходить у те, що ти зумів допомогти там, де це важливо. Від цього отримуєш рівновагу і душевний спокій. Але не надовго… До наступного разу, коли ти думаєш, де взяти потрібну річ і розумієш: хлопцям буде легше».
 
Ольга Крайнюк, нумеролог, прибиральниця:
 
«Якщо глибоко в душі, прочитавши інформацію з проханням допомогти або в розмові з кимось про певну проблему, ви почули свій внутрішній голос, який каже, що необхідно допомогти і підтримати людину, обов’язково слухайте його! Хоча би через  те, що ця людина таким чином сіє насіння підтримки до себе. І коли  йому потрібна буде допомога, Бог обов’язково направить потрібних людей. Перший випадок, який запам’ятався на все життя, коли я могла допомогти — це коли в Олесі Присяжнюк виявили рак. Її маму Олю я знаю через свого однокласника Андрія Гуцаленка — це його рідна сестричка. Тоді я обдзвонила весь наш клас і з багатьох збирала кошти, хто скільки міг дати… Через декілька років я зареєструвалася у Фейсбуці  і дізналася, що Оля працює у фонді «Янгол життя», який допомагає онкохворим діткам. До того ж у цей період я почала новий етап у житті, в якому з’явилася моя вчителька Наталя Броншпіц, яка посилила мою віру у те, що я роблю і яка відкрила благодійний фонд «Благо в Дар». Таким чином, я знаю два фонди, які дійсно працюють. Тому хочу сказати всім, хто читає зараз статтю: виділіть п’ять хвилин для перерахунку коштів у фонд. Це ж неважко… Неважко відмовитися від чашки кави або від чергової покупки в магазині. Так буде вже 20–30 гривень, які підуть людині на лікування. Не важко допомагати, навіть попри те, що в тебе не вистачає часу — це перевірено. Повірте, час на добру справу завжди знаходиться, головне — цього забажати!»
 
Яна Ковальова, директор Центру соціально–психологічної 
допомоги:
«У кожної людини в житті відбуваються переломні моменти… Ще кілька років тому я навіть не замислювалася про допомогу іншим людям. Для цього просто не вистачало часу. Але все змінилося, коли я почала працювати у соціальній сфері. У центрі соціально–психологічної допомоги — люди з різними долями, випробуваннями, поразками і маленькими перемогами. Тут я відчула, що мої хвилювання — не серйозні. Я для себе вирішила допомагати цим людям. 
Соціальна служба направила до нас дівчину, яка після закінчення школи поступила в училище. Відтоді пройшов майже місяць… Якось вона до мене підходить і каже, що її мама йде з Миколаївського реабілітаційного центру пішки в Кіровоград. І розповідає історію — важку морально, але варту уваги. У сім’ї було п’ятеро дітей, щоб усіх поставити на ноги, мама працювала на декількох роботах. Одного ранку в неї стався інсульт. Тому на роботу вона не змогла повернутися. Вона для себе знайшла інший вихід, про який потім, ой, як шкодувала. Вона пішла з дому і залишала записку… Хотіла накласти на себе руки, не змогла, просиділа три дні на лавочці в центрі міста. Її зустрів священик, який і купив їй квиток до реабілітаційного центру в Миколаєві. Там вона побула кілька тижнів. Умови там були погані, про них окремо варто розповідати. Здоров’я жінки погіршилося, працювати на рівні з усіма вона не змогла. Тоді священик їй сказав: «Іди з Богом!». От вона і пішла, пішки в Кіровоград. Дорогою зустрілися добрі люди, які дали телефон подзвонити. Жінка набрала доньку і розповіла цю історію. Коли жінка потрапила до нас, спеціалісти нашого центру одразу порадили  їй пройти медичне обстеження. Я особисто ходила з нею в лікарню, оформлювала на лікування, проходила обстеження… Однак стан здоров’я цієї жінки щодня погіршувався. Вона танула на очах… Пізніше її перевели з обласної лікарні до першої міської. Вона почала потрохи ходити, але сили повністю не відновилися. Їй оформили першу групу інвалідності… А як вона тільки мріяла знову забрати до себе дітей і жити разом в одному будинку щасливою родиною, але… 
Я розповіла цю історію для того, щоб перш ніж робити будь–які необдумані вчинки, спочатку потрібно думати про наслідки і про тих, хто поряд з вами. Я намагалася всіляко допомогти. І хоча тут кінець сумний,  та я закликаю людей не здаватися і бути сильними. 
Адже незрівнянна радість приходить, коли у людини з’являється можливість пройти лікування, коли бачиш, як чужі люди допомагають незнайомим сім’ям та будинкам дитини, коли розумієш, що є люди відкриті… І незважаючи на непросту сферу трудової діяльності, я надзвичайно щаслива людина, адже майже кожного дня на моїх очах відбувається звичайне диво: завдяки участі небайдужих людей відкривається нова можливість у тих, хто цього дуже потребує». 
 
Вікторія Семененко
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий