Лідія Забіляста: Хочу знайти й підтримати молоді таланти

 

На початку грудня на базі Кіровоградського музичного училища проходив перший фестиваль вокального мистецтва «Голос серця». 

Підтримали це гарне починання департамент культури, туризму та культурної спадщини Кіровоградської облдержадміністрації, обласне відділення Національної всеукраїнської музичної спілки. «Голос серця» — фестиваль серйозного, академічного спрямування, аналогів яким у нашій співучій області ще не було. А дарма! Напевно, більшість населення навіть не здогадується, що саме з наших країв походить прекрасна співачка зі світовим ім’ям Лідія Забіляста — лауреат Національної премії імені Шевченка, неперевершена майстриня італійського бель канто. Саме вона разом із директоркою музучилища Ларисою Голіусовою започаткувала нову форму роботи з обдарованою молоддю, яка шанує класичний вокал. 

Лідія Леонідівна народилася в селі Олено–Косогорівка, неподалік від Хутора Надія. У 1974 році вона закінчила диригентсько–хорове відділення Кіровоградського музичного училища, а невдовзі розпочався її творчий злет як славетної оперної співачки, однієї з кращих виконавиць у світі, а також педагога (Лідія Забіляста — доцент Київської Національної музичної академії імені Чайковського). Артистка має щільний робочий графік, однак все одно знаходить час і можливість хоч раз на рік, але приїздити на рідну Кіровоградщину. 

Ми поспілкувалися з Лідією Леонідівною після концерту «Голос серця», в якому декілька вокальних номерів виконала й вона. До речі, зараз у Кіровоградському музичному училищі навчається її племінниця, Катерина.

— Це наша гілка, Забілястих, хоча життя розкидало нас по світу, — каже співачка. — Її мама — моя сестра — жила у Ризі, потім переїхала до Кіровограда. Духовий відділ цього ж самого училища закінчив і мій племінник. Мені ніхто не казав, що вони збираються сюди вступати. Я все взнаю, коли сюди приїжджаю… Звичайно, мене тішить, що в нашого роду є молоді музичні пагінчики. Думаю, і їх гріє те, що вони ступили на мистецьку стежку. Я знаю, що вся родина дуже добре ставиться до мене, і сказати, що просто пишається мною, — це мало. Вони моляться за мене все життя, починаючи, мабуть, з дідів–прадідів. Адже моє сходження на велику сцену відбулося не зовсім так, як у більшості відомих виконавців. Проста сільська дівчина, яка навіть нотної грамоти не знала, стала оперною прімою. Пройти такий шлях, який довелося пройти мені, вдається не всім. А обдарованих дітей дуже багато на Кіровоградщині. Я пам’ятаю, що поруч зі мною, коли я росла, були такі, але не всім пощастило, як мені. Мабуть, щаслива зірка світить наді мною. 

— Лідіє Леонідівно, вам довелося виступати на різних сценах багатьох країн. А де ви почуваєте себе найбільш затишно, де вам найлегше співається?

— Так не можна сказати, що якесь місце для мене особливе. Це більше залежить від самопочуття. А сказати, що щось мені імпонує більше, а щось менше… По–різному себе почуваєш в залежності від програми. Камерний концерт — це одні відчуття. Супровід симфонічного оркестру не порівняти зі звучанням оркестру народних інструментів. Ще більше і значиміше гама емоцій на сцені оперного театру — там синтез музики, драматургії, танцю, сценічних образів. Багато залежить від програми, яку хочеш виконувати, від залу і як ти налаштований на концерт. Сказати, що я сьогодні відчула себе так, як ніде, не можу. У мене це вже відбувалося багато разів, скажімо, на сцені Кіровоградської філармонії, коли мене сприймали надзвичайно добре, і це додавало сил. Мабуть, я вже трохи звикла до цього залу, як до дому. Але відповідальність все одно скрізь однакова, де б ти не виступав: чи на малій сцені, чи на великій. 

— Виступали юні вокалісти, які співали складні твори українських композиторів у супроводі студентського симфонічного оркестру. Думаю, це було непросто і їм, і Вам. Чому Ви підтримали цей проект?

— У цього цікавого заходу, крім мене, є й інші організатори. Хочу побажати, щоб перший фестиваль став традиційним. Щоб відкривав нові грані, нові таланти. Мені хочеться знайти й підтримати молоді таланти, привернути до них увагу глядача, а їх самих — до музики. Сьогодні я відчула, що такі перлинки є. Концертна програма складалася з творів українських композиторів, що не так часто можна почути у виконанні саме симфонічного оркестру. Колектив підняв маловідомі пласти української класики: «Наймичка» Михайла Вериківського, «Тарас Бульба» Миколи Лисенка. Це повинно бути цікаво, в першу чергу, дітям, щоб вони знали й пишалися тією музикою. В нас теж є цікаві композитори! Сьогодні і хор, і оркестр достойно представили цю непросту музику. Прекрасно, що керівник оркестру й музичного училища Лариса Голіусова пропагує українську класику. Це має особливе значення для Кіровоградщини, звідки беруть початок витоки українського професійного театру. Кіровоградщина, як ніхто, повинна підтримувати традиції, пов’язані з нашим національним мистецтвом.       

— Як ви вважаєте, чи є достойна зміна в нинішньої української вокальної еліти? Чи є зараз юні голоси, які продовжать плеяду досвідчених майстрів сцени?

— Я постійно слідкую і дуже вболіваю за цей процес. Мене, як професіонала, цікавлять усі співочі конкурси — від дитячих шоу до відбору на Євробачення, і, звичайно, в консерваторії, де викладаю. Хотілося б єдиного — щоб був жорсткіший відбір. Зараз процес отримання диплома більше схожий на конвеєр, а не на відбір еліти. Потрапляють до навчальних закладів не найкращі, бо навчання можна оплатити. Той підхід, який існував раніше, мені більше подобався: студентів вибирали за конкурсом, придивляючись до даних, якими наділили батьки та матінка–земля. Тоді був більш природній відбір, з цими студентами легше працювалося. Був матеріал, з якого можна ліпити. Зараз такі діти попадаються не завжди. Але на те вони й таланти, що їх не може бути багато. 

— На жаль, таланти з українськими прізвищами вже значаться в афішах як польські, італійські, французькі, американські виконавці…

— Свого часу вікно в Європу було закрите, багато музикантів хотіли виїхати за кордон, а їх не випускали. Це погано впливало на самих виконавців, вони варилися у власному соку. Зараз вікно у світ відкрилося. Але я б не сказала, що найталановитіші всі виїхали. Просто артисти починають бути відомими після того, як потрапили за кордон. Оце, можливо, і є причиною їхньої популярності. Закордон дає ім’я. Вони повертаються, маючи рекламу, афіші, досвід виступів на відомих сценах… Так ми влаштовані, що починаємо більше цінувати людину, коли вона поїхала. 

Коли я ще тільки починала працювати в Київському театрі опери та балету, там був чудовий соліст Анатолій Кочерга. Він багато зробив для театру, для України. Це був прекрасний бас, якого називають Шаляпіним ХХ сторіччя! Він виїхав за кордон, але продовжив представляти Україну в Європі, США, залишаючись громадянином України і світу. Але таких небагато.

— Наближаються новорічні та різдвяні свята, коли можна загадувати бажання і мрії. Про що вам хотілося б попрохати в Господа в цей час?

— Людина — невід’ємна частина світу, що її оточує. Побажати особисто собі — це значить нічого не побажати, бо всі ми залежимо від того, що відбувається навколо нас. Думаю, зараз усі українці мріють, щоб у нашій країні настав мир. Щоб ми мали більш сталі плани, щоб можна було планувати завтрашній день і сподіватися, що перспектива у нас є. Та, що залежить від нас, а не від зовнішнього втручання. Хочу побажати собі та іншим, щоб зник страх за те, щоб, боронь Боже, не сталося чогось гіршого. Щоб було тільки добро, здоров’я у всіх, мир, злагода в родинах. І спокій.     

 Людмила Макей

Фото: Перша електронна