Лариса Гайда: Кіровоградщині потрібен туристично–інформаційний центр
Щороку 18 квітня відзначається Міжнародний день пам›яток і визначних місць, встановлений «…на підтримку ініціативи вчених, архітекторів, реставраторів, працівників державних органів охорони пам›яток історії та культури…» згідно з Указом Президента. Яку роль відіграють історичні пам’ятки в нашому житті? Що треба робити, аби наші діти й онуки не стали Іванами Забудьками? Про це розповідає почесний краєзнавець України, методист комунального закладу «Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського» Лариса Гайда.
— Культура та освіта формують гуманітарну ауру суспільства. Однак замість того, щоб об’єднуватись і спільно працювати, ці дві спільноти ще з радянських часів існують окремо одна від одної і не бажають співпрацювати, — каже Лариса Анатоліївна. — Це можна пояснити: обидві структури є бюджетними й дуже залежать від чиновницького апарату. Моя діяльність — це намагання подолати консерватизм і вузькі корпоративні інтереси. Як педагог і як методист, як громадський діяч я прагну подолати це міжвідомче непорозуміння. Намагаюся співпрацювати і з представниками культури, і з педагогами, і з усіма іншими зацікавленими громадянами.
— Ларисо Анатоліївно, як ви захопились краєзнавством?
— Розпочала цю роботу я абсолютно випадково, коли познайомилася з тодішнім очільником культури області Євгенією Михайлівною Чабаненко. Я вважаю її своєю вчителькою. У той час Євгенія Чабаненко керувала обласним товариством охорони пам’яток. Я до неї звернулася за порадою, працюючи в центрі туризму, де завідувала відділом краєзнавства. Ми тісно і плідно співпрацювали, я багато чому навчилася у цієї дивовижної жінки. У неї був Божий дар — уміння спілкуватися з людьми, незалежно від походження, політичних поглядів, переконань. Фактично за її моделлю я зараз і живу. Я мала змогу брати участь в усіх пам’яткоохоронних проектах. Оскільки я займалася туризмом, мене, перш за все, цікавили туристичні об’єкти — не лише у світі, а і в нашій області — музеї, пам’ятки.
— Це тоді ви пішки пройшли всю Кіровоградщину?
— Так, я 15 років керувала гуртком юних туристів. У 90–ті роки всім жилося непросто. Радянська система скасована, працівники по кілька місяців не отримували зарплату, настало безгрошів’я. А ми з дітьми просто брали харчі і йшли в туристичні походи по області. Крім того, я як методист через систему післядипломної освіти буваю у відрядженнях по області. Під час таких поїздок обов’язково відвідую місцеві музеї, спілкуюся з краєзнавцями. Коли я занурилась у цю справу, зрозуміла: сидіти й чекати, поки це зробить хтось інший, — марна праця. Почала гуртувати однодумців, вишукувати педагогів, які так само цікавляться дослідженням минулого рідного краю. Утворився актив небайдужих, цікавих людей. Тоді я вирішила поєднати сфери культури й освіти, щоб ці два кола нарешті пересіклися. Розпочала серію пам’яткознавчих студій. Студія в моєму уявленні — це наче майстерня художника. Це місце спілкування, навчання, творчої реалізації, обміну думками, де повинно народжуватися щось нове та фіксуватись у вигляді інтелектуального продукту.
— Але треба ще й розповсюдити цей продукт. І тут, мабуть, найбільша проблема.
— Я розпочала з того, що пішла в департамент культури й отримала перелік пам’яток, зареєстрованих державою. Шкода, що ліквідували відділ культурної спадщини при управлінні культури. Коли він існував, це був найбільш плідний період у нашій співпраці. Там працювали небайдужі спеціалісти, наприклад, пан Собчук, який завідував пам’ятками археології. Згодом у цю орбіту поступово почали втягуватися археологи, колекціонери, інші дослідники. На той час така співпраця була дуже вдала. На жаль, сьогодні немає єдиної державної структури, яка б окремо цими питаннями опікувалась. Закон про культурну спадщину викликає багато нарікань: ніхто ні за що не відповідає, культурним пам’яткам загрожує знищення, як наслідок — можемо втратити все.
Коли відділ культурної спадщини ліквідували, ми почали самі вести цю ланку досліджень самотужки. Я вирішила, що ми все–таки організуємо студії для спілкування всіх, хто зацікавлений у вивченні, дослідженні, популяризації та збереженні нашої спадщини.
— Як працюють ці чотири напрямки?
— Якщо є бажання, то працюють. Перші студії проводили, не маючи досвіду. Назвали «Пам’яткознавчі студії імені Чабаненко» і взяли найбільш вивчені пам’ятки Кіровоградщини. Надалі вирішили кожну студію присвячувати лише одному напрямку, наприклад, пам’яткам археології. У 2014 році у видавництві "ІМЕКС" вийшло багатотомне видання «З глибини віків»: нариси з історії та археології Кіровоградщини. Такий проект має далеко не кожна область. Цю серію альбомів приурочили до 75–річчя створення Кіровоградської області, вони користуються шаленим попитом, перш за все, серед педагогів. Ми користуємося ним із великою вдячністю. Враховуючи брак коштів, спробували створити віртуальний електронний посібник пам’яток архітектури.
Друга студія «Пам’ятки техніки» була присвячена темі, яку ніхто не досліджував. На ній відпрацювали модель, яка вийшла дуже вдалою. Зробили текстовий варіант, а бібліотека Чижевського на своєму сайті ці матеріали публікує в електронному вигляді. Я випустила 250 екземплярів, які миттєво розійшлися.
— Де ви берете кошти на видання книг?
— Я купила чотири пачки паперу, пляшку чорнил, картридж. Директор інституту післядипломної педагогічної освіти дозволив роздрукувати на принтері. Це не настільки дорого, як може видатися. Паперовий варіант дає можливість його зафіксувати як видання, одночасно електронний варіант доступний в мережі Інтернет. Хай копіюють, крадуть, запозичують — я не проти, аби тільки читали. У цій книжечці вперше зібрано технічні музеї, якими ніхто не займався. Хочу подякувати всім, хто брав участь у створенні цієї книги. Наша співпраця стала зразком подолання міжвідомчих непорозумінь. Автори — музейники, журналісти, бібліотекарі, педагоги, колекціонери, керівники гуртків. Минулого року зробили презентацію у відділі технічної літератури бібліотеки Чижевського. Значення цього проекту дуже велике. Люди зрозуміли, що досягнення техніки — це така ж пам’ятка, як і об’єкт археології чи архітектури. Ми вважаємо, що цей проект — хоч невеличкий, але все ж інструмент, який може зацікавити й долучити до дослідницької діяльності молодь. З часу заснування малої академії наук я постійно спілкуюся з дітьми і з упевненістю можу сказати: саме зацікавленість дитини стає поштовхом для початку роботи над темою наукової праці, а згодом і до винаходів.
— Ви крокуєте в ногу з часом: організовуєте студії, видання книг, займаєтесь наповненням «Музейної кімнати з історії освіти Кіровоградщини» на сайті КЗ «КОІППО імені Василя Сухомлинського», берете участь у культурних і просвітницьких проектах області. Не тяжко все встигати?
— Підтримувати такий ритм змушує життя. Думаю, що кожна людина усвідомлює, що треба постійно навчатися, йти вперед. Вчителів на наших курсах навчають створювати блоги, сторінки в соцмережах, і все те, що ще декілька років тому здавалося недосяжним. Це справді нескладно. Наприклад, вчитель Попельнастівської школи Валерій Жванко створив цікавий віртуальний музей старожитностей, а згодом отримав обласну краєзнавчу премію імені Ястребова. На жаль, комісія, яка присуджує обласні премії, не читає матеріалів кандидатів на її присудження. Це трагедія.
— А чи мають сільські діти такі ж самі можливості, як і міські, користуватися Інтернетом?
— В залежності від покриття і телефонізації населеного пункту. Зараз усі перейшли на айфони і користуються модемами. На жаль, доступ до мережі через ноутбук або комп’ютер залишається проблемою. Тому я вважаю, що треба мати під рукою книгу, яка буде основ-ним джерелом інформації. Минулого року я провела треті студії, присвячені дуже важливому питанню — пам’яткам монументального мистецтва. В основному це були радянські пам’ятники при братських могилах, які є в кожному селі. Потім почали встановлювати хрести Голодомору. Але системної роботи в цій справі немає. А їхня роль по використанню у війні пам’ятей і пам’ятників надзвичайно велика. Для мене це дуже болюча тема. Я об’їздила всю Європу і знаю, як європейці ставляться до своїх пам’яток. Якщо вже ми прагнемо в Європу, то треба дивитися, як там люди живуть, який у них світогляд і яка культура. Саме культура визначає рівень життя, і це найголовніше. Так чим же ми відрізняємось від більшовиків, які руйнували все «до основанья»?! Зараз люди так само, як і сто років тому, накидають зашморги на шиї монументів і агресивно закликають «долой»? Я була глибоко вражена тим, що це роблять мої друзі, з якими ми стільки всього зробили спільно. Я часто бувала у Ризі, де живе моя сестра. Там знайшли дуже мудре вирішення проблеми збереження пам’яток комуністичного минулого — створили музеї радянської скульптури. Можна такий куточок зробити і в Ковалівському парку, водити туди екскурсії, розповідати про наше минуле. Чому цього не можна зробити в нас? На жаль, сьогодні людей, з якими працювали разом, стало утричі менше. Вони бояться висловлювати свою позицію, яка відрізняється від тієї агресивної й нецивілізованої поведінки, що сьогодні в «тренді». Розуміючи, що підтримка буде мізерною, я взяла тему, яка цікава всім, — «Пам’ятники Тарасу Шевченку». Шевченко об’єднує. Ми відшукали всі пам’ятники Кобзарю, які є на території області — їх у нас всього 19. Для порівняння, в Івано–Франківській області їх понад 200. Ми вивчили кожен пам’ятник, з деякими були пов’язані справжні детективні історії: їх переховували, переносили, обливали фарбою, викрадали… Виходячи з цього, ми намагалися показати: хто ініціював встановлення пам’ятника, хто був автором чи меценатом. У нас на Кіровоградщині проблема — ми не вміємо брендувати добрі вчинки своїх людей. А культура виховання полягає в культурі добрих прикладів. У нас вони є, тільки ми не можемо їх показати. Я цей проект називаю просвітницьким. Щоб люди розуміли, що таке пам’ятка, її цінність, що її створили наші земляки з певною метою. Це духовний аспект.
— А економічного аспекту торкаєтесь, —наприклад, розвитку туризму?
— Звичайно, і над ним працюємо, але поки що безрезультатно. Нещодавно у ЗМІ прочитала, що в місті Кіровограді практично нульові надходження від туризму. А звідки вони візьмуться? Ми нічого не презентуємо! Харківщина створила інформаційно–туристичний центр, де представлені історія, культурна спадщина, економіка, вся інфраструктура регіону, якими можна зацікавити туристів. Такі самі центри мають Івано–Франківська, Львівська, Одеська та інші області. Хто нам заважає зробити такий самий центр у Кіровограді? Державні структури, які живуть за рахунок платників податків, цього не роблять. Роблять одиниці, наприклад, власник галереї «Єлисаветград» Микола Цуканов, до якого пливом пливуть люди, бо цікаво!
— У Туреччині є міністерство туризму і культури, яке держава створила спеціально для розвитку економіки країни.
— Є країни, які існують лише за рахунок туризму. Сьогодні дуже популярні проекти за підтримки Британської ради «Активні громадяни». Їхній головний чинник — молодь, яка хоче не поразок, а перемог і позитиву. Вона не може лише плакатися над могилами, поразками і втратами. Треба, щоб духовне життя було збалансоване. Були розроблені туристичні маршрути «Рухайся зі смаком», «Зелена лінія». Це ж ми зробили! В нас є потенціал! Але пішла людина, яка все це рухала, — і все зникло. Дуже багато залежить від нас. Чому в міській раді немає кіоску з сувенірами? Мені телефонують колеги з Черкас: «Ларисо Анатоліївно, ми їдемо до вас «на тюльпани». Може, ви нам щось покажете?» Я витратила свій вихідний, провела їм екскурсію містом. Вони були вражені нашим історичним центром, але ще більше дивувалися, чому про це ніде не можна прочитати?
Велике досягнення, що департамент культури розробив наповнення свого сайту. Але ще не розроблена система маршрутів, немає професійних екскурсоводів, які гарно розмовляють українською. А головне — у нас немає туристично–інформаційного центру. У Киеві, наприклад, будинок народної творчості реорганізували в Центр культурних досліджень, який діє на основі передових принципів сучасності. Якщо у нас є якась політика в цій галузі, ми обов’язково повинні створити дослідницький центр у себе на Кіровоградщині. Без цього ми рухатись не зможемо. Інакше до нас і надалі приїздитимуть з Києва всілякі заїжджі історики, які нав’язуватимуть своє бачення історії, на власний розсуд трактуватимуть наше минуле і наше майбутнє.
Людмила Макей
