Залишили Донецьк, знайшли всю Україну: як родина вимушених переселенців оселилась на Кіровоградщині

Коли почалась епідемія коронавірусу, Інна Вішневська разом із подругами з організації «Серця матерів Кіровоградщини» почала виготовляти захисні маски для медиків та для українських військових. Щовечора, коли позаду заняття, домашні й робочі клопоти, телефонні розмови з дітьми, вона сідає за швейну машинку. Каже, це було їхнє перше сімейне придбання на новому місці у Кропивницькому, яке добре допомагало зекономити кошти. Спочатку Інна перешивала одяг синам, чоловікові й донечці. Тепер же машинка стала головним інструментом в імпровізованій швейній майстерні, яка забезпечує матерчатими масками бійців на передовій. 

Інна власноруч розробила викройки. Друзі, знайомі й незнайомі кропивничани віддають майстрині старі простирадла, підодіяльники, різні непотрібні тканини. Інші волонтерки їх сортують, дезинфікують і прасують, після чого матеріал готовий до роботи. Розкроєні моделі розвозять додому волонтеркам організації, і вони також, як і Інна, зшивають їх та оздоблюють  резинкою. Готові вироби пакують та відправляють за призначенням. 

– Я дуже тяжко переживала війну, шукала спосіб якось розслабитись та бути прикладом для своїх дітей і чоловіка. Поки не скінчилася війна, волонтерство було й залишиться моєю основною діяльністю, - зауважує Інна Вишневська – донецька кропивничанка, художниця, волонтерка й патріотка України (на фото - в центрі).

Вже п’ять років вона з родиною мешкає у Кропивницькому. Тут її пізнали як творчу особистість із яскравими талантами та активною життєвою позицією.

 

Знайомство

Якось холодного осіннього вечора до волонтерського намету організації «Серця матерів Кіровоградщини» підійшла молода жінка. Невисока тендітна білявка пильно вдивлялась у напис на саморобному плакаті: «Допомога АТО. Збираємо речі, продукти, спорядження для захисників України на сході».

– Мабуть, немісцева, - припустила одна з волонтерок, які змінювали одна одну під час цілодобових чергувань у звичному для багатьох кропивничан місці.

– Так, я з Донецька, - відповіла гостя. – Скажіть, чим я можу вам бути корисною?

З цього запитання й почалося знайомство вимушеної переселенки Інни Вішневської з кропивницькими активістами, які з початку збройного конфлікту на сході України розгорнули широкомасштабну доброчинну підтримку військовослужбовців та членів їхніх родин. Кілька місяців тому Інна втратила рідну домівку, улюблену роботу, звичне місце проживання, друзів. Та вона щиро і самовіддано приєдналася до благодійних акцій та заходів, які проводили «Серця матерів» у Кропивницькому: плетіння маскувальної сітки на площі Героїв Майдану, «Арт-пікнік», «Кава з волонтерами», «Благодійний розпродаж» тощо. А згодом, коли стала співзасновницею волонтерсько-громадського простору KROP:HUB, започаткувала і власні мистецькі та просвітницькі проекти. Напевно, допомагаючи іншим, вона намагалась притамувати свій власний біль – біль, який принесла війна.

 

Мій дім – моя фортеця

Родина Вішневських щасливо жила у власному будинку в Донецьку, неподалік від аеропорту, котрий невдовзі став символом нескореності українського духу. Інна, матуся чотирьох дітей, та її чоловік Андрій робили все, щоб удома панували затишок і злагода. Тут кожен куточок дихав любов’ю: світлі кімнати з великими вікнами та високими стелями, живописний сад, оранжерея, просторе подвір’я були облаштовані за власним проектом господині, яка добре розумілась у ландшафтному дизайні. У вольєрах діловито походжали екзотичні кури, фазани та павичі. В затінку відпочивали пухнасті коти, які дружили з домашніми улюбленцями – великими й малими собаками. Навколо все квітувало й зеленіло, як у ботанічному саду.

У домі Вішневських не стихав щасливий дитячий сміх і часто бували гості. Хлібосольні господарі любили влаштовувати гучні свята з піснями, танцями, костюмованими виставами, концертами при свічках. Інна грала на фортепіано, діти співали. Родина збиралася за великим столом у їдальні, де витав аромат свіжоспеченого хліба та пишнобоких пирогів. Троє старших братиків по-джентльменськи опікувались молодшою сестричкою Асею, як дві краплини води, схожою на маму.

Інна створювала домашній затишок, Андрій розвивав сімейний бізнес.  Діти ходили до школи, мали таких же веселих і непосидючих друзів, ганяли м’яча та обожнювали фільми про Супермена і Людину-павука.

А ще Вішневських об’єднувало одне спільне велике кохання – футбол. Як і годиться донеччанам, усі вони були відданими вболівальниками «Шахтаря». Родина намагалась не пропустити жодного матчу своєї улюбленої команди.

– Ми мали сімейний абонемент і власну ложу на спортивному комплексі «Донбас Арена», де проводили вихідні, вболіваючи за своїх хлопців. Це був своєрідний ритуал, коли всі – і гравці, і вболівальники ставали великою родиною. Всі ми були членами фан-клубу «Шахтаря». Футбольний клуб мав гарну традицію – гравці команди були наставниками хлопчаків, зустрічалися з ними, дарували свої автографи. Наші сини дуже любили такі зустрічі з легендами українського футболу: Андрієм Пятовим, Мірче Луческу, Олександром Рибкою та іншими спортсменами, - згадує Інна Вішневська.

Здавалося б, сімейна ідилія ніколи не скінчиться. Аж тут у місті з’явились озброєні незнайомці.

 

Війна

Початок збройного конфлікту між українськими військами та проросійськими сепаратистами став переломним моментом не лише для родини Вішневських, а й для всієї України.

– Ми завжди були переконані, що наш дім – це наша фортеця. Ми завжди любили свою країну і вважаємо себе патріотами. Нам не все одно, що відбувається в державі, і як нас сприйматимуть у світі. Та коли загула земля і над нашими головами почали свистіти снаряди, вперше зрозуміли, що всім загрожує дуже серйозна небезпека, - згадує Інна.

Вішневські на власні очі бачили драматичні події, що розгортались навколо Донецького аеропорту. Відтоді, як розпочалась його оборона, артилерійські обстріли почастішали і стали щоденними. Кілька разів на день, коли починалася канонада, діти разом із домашніми тваринками спускались у підвал. Дорослі ж у невеличкому приміщенні не вміщувалися, але залишались поруч. Страшно було всім – і дорослим, і малим. І все ж трималися разом, бо недарма кажуть: «Тісно, та затишно».

Одного разу, коли Інна була на кухні, стався сильний вибух неподалік. Вибуховою хвилею її різко відкинуло до стіни і вона на мить втратила свідомість.

– Слава Богу, лишилася живою! Значить, і ми ще поживемо! – зраділи чоловік і діти, які встигли добряче перелякатися за матусю. 

 

Канонади ставали все частішими та інтенсивнішими, однак до останнього не вірилося, що станеться найстрашніше лихо. Та коли снаряди влучили в сусідні будинки, більше не вагалися ані секунди: вскочили у машину, схопили на руки тремтячих від страху собак – і гайда з Донецька. Сталося це четвертого червня 2014 року. Вже дорогою дізналися, що снарядом ущент рознесло їхній будинок.

Ніколи було думати про гроші, документи, одяг та цінні речі. Все це в одну мить втратило сенс. Мали значення лише рідні очі, які дивились на батьків з довірою та надією. У них не було більше ні будинку, ні рідного клаптика землі. Їхали навмання, куди дивились очі. Вже дорогою вирішили, що перебудуть декілька днів у Андрієвих знайомих по бізнесу, які жили у тоді ще Кіровограді (нині Кропивницький – Авт.). Так спонтанно Вішневські обрали місто, яке прихистило їх від війни на багато років.

 

Намалюй мені дім

Непросто було великій родині обживатися на новому місці. Перший час жили у знайомих, але потрібно було думати про власне житло. Та винайти його сім’ї з чотирма дітьми було майже нереально. За п’ять років життя у Кропивницькому їм стільки разів доводилося змінювати орендовані квартири, що переїзд став звичною справою. Добре, що не встигли «обрости» речами, які б завадили бути легкими на підйом. 

– Щоразу, коли власники житла дізнавалися, що у нас четверо дітей та ще й дві собаки, напружувались. А коли чули, що ми приїхали з Донецька, просто відмовляли. Та й із документами було не все так просто: вони лишились на окупованій території, а щоб їх відновити, потребувалось кілька років, - згадує Інна.

Саме в цей час вона звернула увагу на оголошення про заняття живописом у галереї «Єлисаветград», коли проходила повз. Чи знала вона тоді, що цей момент стане для неї та її родини доленосним, а малювання змінить все її життя?

– На одному з перших занять ми малювали аквареллю іриси, - розповідає керівниця студії «Муза» Ольга Краснопольська. – У галереї було багато людей, які зосереджено працювали над завданням. Серед них була й Інна. Вона не говорила, що приїхала з Донецька. Дивлячись на неї, не можна було навіть здогадатися, що людина пережила трагедію. Зовні вона виглядала доволі спокійною і врівноваженою. Вже пізніше, коли ми познайомилися, я дізналася про історію Інни та її рідних, була вражена. Про свій будинок вона завжди розповідала з любов’ю та теплотою. Ці розповіді були переконливими, і тому певний час я була впевнена, що у неї цей дім є! Можливо, десь у районі Лелеківки. А потім раптом з’ясувалося, що будинку немає, що від нього лишились руїни, а ці яскраві подробиці про сад, дім із каміном і фазанами приходять із глибин її пам’яті… Я була вражена, наскільки вона сильна людина. Якби мені особисто довелося пережити таку втрату, не знаю, чи могла б про це так спокійно говорити?..

На перші заняття Інна приходила з молодшим сином Тимофієм та донечкою Асею. Щоразу після уроків їх зустрічав Андрій, а в автомобілі разом із ним чекав на повернення хазяйки крихітний чіхуахуа.

– Він у нас – дитина війни, - з ніжністю говорила Інна.

Всі колежанки вже знали, що цю тваринку привезли з палаючого міста, і ставились до неї з прихильністю. А тим часом життя потроху налагоджувалось. Молодші діти почали ходили до школи, старші вступили на навчання до спеціалізованих закладів. Відверто кажучи, всім їм було непросто вливатися в новий колектив, пристосовуватись до нових умов життя.

– Пам’ятаю, Інна сказала, що залишатиметься у Кропивницькому доти, доки не навчиться малювати, - продовжує Ольга Краснопольська. – Вона захотіла на новому місці освоїти нову професію. Спочатку приходила, як і всі студійці, раз – два на тиждень. А потім і вона, і я зрозуміли, що ці заняття для неї дуже важливі. Інна приїздила до галереї щодня і по декілька годин проводила за мольбертом. Це був критичний період і в моєму житті, коли почала серйозно замислюватись над своїм покликанням та подальшою долею. Напевно, в цей момент ми просто знайшли і підтримали одна одну. Це була така взаємовиручка. Вона допомагала мені своєю присутністю і прагненням навчитись малювати. Я ж намагалася за допомогою живопису відволікти її від тривожних думок і жорстоких спогадів.

І справді, сталося диво. Бо малювання, яке і інші види мистецтва, має терапевтичну дію та здатне заліковувати душевні рани. Поволі роботи Інни ставали більш досконалими і впізнаваними, виробився власний стиль, почали надходити замовлення на картини. Її малюнки експонувались на виставках аматорського мистецтва у Кропивницькому, Світловодську, Олександрії, а також чимало з них переїхали до приватних колекцій Києва, Донецька та навіть за кордон.

Якось діти подарували матусі величезне полотно – найбільше, яке тільки змогли знайти в магазині.

– Намалюю на ньому будинок своєї мрії! – вирішила вона і приступила до роботи.

Мало-помалу на полотні з’являлись ошатний будиночок, оповитий квітами. Поруч хлюпочеться струмок, на березі припнутий човен, а неподалік височіє біла альтанка. Малюючи, Інна вірила, що її мрія неодмінно збудеться. А хіба може бути інакше?

 

Педагог і волонтер

Згодом Інна сама почала викладати малювання для дітей та дорослих, у тому числі переселенців. Вона виявилась вдумливим і уважним педагогом. Її полюбили учні та творчі люди Кропивницького.

– У лютому я вперше разом зі своїми друзями побували у громадському просторі KROP:HUB, - розповідає поетеса, член Національної спілки письменників Антоніна Корінь. – Нас запросила редактор газети «Первая Городская» Людмила Макей на відкриття виставки громадського об'єднання художників «Муза». Перед тим ми в газеті прочитали про її співкерівницю Інну Вішневську, переселенку з Донецька, художницю і волонтерку. Нам сподобалась атмосфера того вечора, яку пані Інна створювала в ролі ведучої заходу. Сподобалось і те, що було багато нових творчих людей і творчих ідей. А з відеофільму про діяльність "Музи" запам'ятався цікавий епізод, про який я потім написала вірш «Щоденник художниці».

На майстер-класах "Музи" –

Юрба дітей та молоді.

Між них сидить бабуся,

Їй – за вісімдесят.

На кожному уроці

бере папір й фломастери,

і слухає, як можна

і треба малювать.

Серйозно і уважно

бабуся, знай, малює,

Питаючи щоразу:

– Ну, як у мене вийшло?

А на листку в бабусі

завжди одне й те саме:

Квадрат, трикутник, коло.

Це ж не квадрат Малевича!

Беруся розгадати:

Квадрат – це все її життя, –

у стінах чотирьох;

В трикутнику – всі болі,

драми й горе:

У колі ж – усі радощі зібрались...

Чим не щоденник про її життя?

Цей зворушливий епізод укотре доводить, яку велику силу має мистецтво в житті людини, і якому Інна Вішневська присвячує вільний час. Та головний напрямок, якому вона віддає всі сили – волонтерство.

Із відкриттям громадського простору KROP:HUB, приміщення якого власноруч оздоблювала Інна, відкрилася нова сторінка в біографії міста і його мешканців. Тепер тут проходять її майстер-класи з живопису, художні благодійні виставки, зустрічі. Гостями волонтерського центру були народна артистка Ада Роговцева, режисер Ахтем Сеітаблаєв, письменник Андрій Кокотюха, а також політики, психологи, представники духовенства та інтегігенції. Всі вони допомагають ветеранам інтегруватися в суспільство, опікуються їхнім моральним і фізичним здоров’ям.     

За ті п’ять років, які промайнули на Кіровоградщині, сталося багато змін у житті родини Вішневських. Одружився старший син – урочиста церемонія проходила в обласному художньому музеї. Молодший, Тимофій, вступив до професійного коледжу, здобуває професію кухаря. Старші хлопці вже отримали спеціальність і переїхали жити до Києва, працюють у ресторанно-готельному бізнесі. Усі вони успадкували мамині кулінарі таланти, а також батькову відданість родині та цілеспрямованість. Ася разом із мамою займається малюванням та волонтерством.

А нещодавно й Інна здивувала своїх друзів і знайомих повідомленням про нову здобуту спеціальність – майстрині медичного педікюру. Каже, життя вимагає змін. Та й звичка допомагати іншим з роками стала ще сильнішою.  

        

Людмила Макей

Фото з домашнього архіву героїв публікації та сторінки у Фейсбук Інни Вішневської.