Володимир Легун — славна сторінка історії Кіровоградської обласної прокуратури
В Радянському Союзі кримінально-процесуальне законодавство було виписане таким чином, що у розкритті вбивств обов’язково мав брати участь прокурор. Одним з напрямів діяльності прокуратури було здійснення нагляду за слідством та дізнанням.
Тому при отриманні повідомлення про вчинення вбивства людини прокурор разом із співробітниками міліції обов’язково виїжджав на місце пригоди, організовував та проводив огляд місця скоєння злочину, давав санкції на затримання чи обшуки, вказівки на призначення експертиз, відпрацювання підозрюваних. Але основний тягар по здійсненню оперативно-розшукових заходів по розкриттю цих особливо тяжких злочинів лягав на плечі міліції і, зокрема, карного розшуку. Зараз прокурорам полегшили життя: вони взагалі не виїжджають на злочини, не дають санкцій, видачу яких Закон делегував судам.
Та повернемося в минуле століття. Як ви зрозуміли, прокурор був тоді основною процесуальною фігурою в розкритті тяжких злочинів. Та й не тільки тяжких. Бувало таке: злочин за всіма ознаками розкритий, зловмисники на гачку. Проте треба терміново знайти речові докази, а для цього потрібні обшуки. Хоча кримінально-процесуальний Закон і дозволяв міліції в невідкладних випадках проводити слідчі дії, але вона зобов’язана повідомляти про них прокурора. Горе було тим співробітникам, які провели обшук або затримання без прокурорської санкції, а результату не отримали! Закон, до речі, тоді не дозволяв проводити обшуки вночі…
На початку січня 1984 року у вечірній час в селі Веселий Кут Новоукраїнського району сталося не подвійне і навіть не потрійне вбивство. Вбитих виявилося четверо, серед них дівчина та юнак. Взагалі місце злочину нагадувало голлівудський фільм жахів. Трупи були так понівечені, що експерти не змогли полічити кількість ран на кожному. Кров була на підлозі, на стелі, на стінах. Під ногами валялися шматки людських тіл, органів. Жах, одним словом!
Карний розшук Новоукраїнського райвідділу міліції, що прибув першим у село, не мав сумнівів щодо осіб, які могли вчинити ці злодіяння. Проте очікування поважних посадовців з обласної прокуратури і УМВС області дещо загальмувало дії місцевих копів, серед яких був і майбутній начальник вказаного РВВС Василь Діордіященко. Мабуть, бісова субординація спрацювала, а, можливо, хлопці побоялися брати на себе відповідальність, якщо щось піде не так.
Прокурор області Володимир Іванович Легун разом зі своїм начальником слідчого відділу Борисом Смирновим прибули на місце пригоди дещо пізніше місцевих, але раніше начальника УМВС Віктора Марусенка з оперативною групою, в яку входило з десяток сищиків та двоє експертів-криміналістів на чолі з Віктором Куліковським. Генерал юстиції В.Легун був родом із Новоукраїнки, знав усі дороги, як свої п’ять пальців, йому не треба було після робочого дня збирати оперативників.
До речі, це була моя третя зустріч з В.Легуном. Разом зі слідчим та експертами він організував огляд місця пригоди. Я бачив, як він кваліфіковано оглядав місце вбивства, як керував іншими спеціалістами. Вилучені відбитки пальців рук належали хазяям хати, а сліди взуття, крім потерпілих, належали невстановленим особам. Звичайно, начальник УМВС області полковник В.Марусенко, щойно призначений на цю посаду, просив облпрокурора дати санкцію на негайне затримання братів Лісниченків, на яких місцевий карний розшук вказав, як на ймовірних вбивць, і провести у їхньому будинку обшук. Марусенко чудово розумів, що, якщо їх зараз не затримати, то потім буде пізно. Однак Володимир Іванович, зважаючи на нічний час, не дав добро на ці процесуальні дії. «Закон є Закон. Я не можу його порушити і вам цього не раджу», — такою була його відповідь.
Тим часом брати-розбійники, які скоїли лихо, спалили у грубі весь закривавлений одяг та ретельно помилися. Усім цим керувала їхня мати. Вона і дала їм пораду «в жодному випадку не зізнаватися» у вчиненому злодіянні, «витримати троє суток, щоб з вами мєнти не робили».
Санкцію на затримання та обшук приміщення, де мешкали підозрювані, було отримано вранці, і після шостої години ранку братів Лісниченків затримали. Проте вони трималися, як загартовані партизани, а обшук у будинку, де вони мешкали, жодних позитивних результатів не дав. Злочинці були не тільки самовпевнені, а й зухвалі. Один із них, який мав за плечима не одну відсидку за ґратами, взагалі вимагав зустрічі з прокурором. «Не винен», — тільки й чули сищики, які по черзі спілкувалися з ним, використовуючи різноманітні засоби і хитрощі. Проте марно.
Так минув один день, потім другий, настав і третій. Але протягом останньої доби ситуація не змінилася, хоча з ним працював і керівник слідчого відділу Б.Смірнов, і прокурор-криміналіст М.Чернега. Володимир Іванович і сам розмовляв з затриманими, але всі його намагання отримати від злодіїв зізнання залишилися марними.
Полковник Марусенко зрозумів, що треба діяти нестандартно. Він пішов, як кажуть, ва-банк. Наказав приїхати на місце пригоди ще одному молодому та завзятому сищику, який вже встиг себе зарекомендувати як людина безстрашна та фартова в розкритті заплутаних злочинів. Зараз я часто бачу його, він у званні полковника, вийшов у відставку вже після мене (прізвище на його прохання не називаю). Молодий дійсно завзято взявся за роботу, і на вечір третьої доби один із затриманих розколовся. Він розповів, чому вони повбивали сусідів і тих, хто там був в той вечір. Виявляється, з одним із постраждалих Лісниченко-старший відбував покарання в місцях позбавлення волі. Там вони грали в карти, де під час гри Лісниченко програв співкамернику все, що мав. І тоді поставив на кін свою співмешканку, яка залишалася на волі. Програв і її. Відбувши термін (раніше за Лісниченка), фартовий гравець повернувся до виграної подруги, у якої і залишився. Лісниченко-старший відбув покарання, повернувся в Веселий Кут, де й дізнався, що його колишня подруга та вдалий екс-співкамерник живуть разом і непогано себе почувають.
І задавила його велика грудна жаба. Вирішив вкоротити «щасливим молодятам» віку, а під роздачу попала і донька хазяйки, яка з другом з Кіровограда нагодилась в гості у село. Така от сумна історія жорстокої різанини…
Чи ризикував молодий співробітник? Безперечно. Тому що, чесно кажучи, проводив допит у досить жорсткій манері, яка виявилася зрозумілою для нелюдів. Розрахунок зробив на заповідь «переможців не судять», і його план спрацював. Вранці щиросердечне зізнання підозрюваного та розкаяння у скоєному прочитав Володимир Іванович. Звичайно, йому не дуже сподобався вигляд затриманого. Генерал наказав вишикувати весь особовий склад Новоукраїнського райвідділу та відряджених з обласного центру на розкриття злочину на плацу з метою упізнання Лісниченком того, хто вів нічний допит. Однак останній так нікого і не впізнав (чи не захотів). Хоча не був би Володимир Іванович асом своєї справи, якби не знав, хто насправді проводив допит і добився (яке гарне слово!) зізнання. Але процесуальної процедури треба було дотриматися!
Скажу відверто: якби Володимир Іванович був надмірно принциповою людиною, то міг би запросто наказати порушити карну справу по цьому факту. Але він цього не зробив, тому що, я вважаю, він був ще і порядною людиною, а не тільки «законником». З того часу минуло більше трьох десятків років. Я декілька разів зустрічався з поважним ветераном прокуратури, і мені весь час кортіло запитати, чому він в тій ситуації не покарав молодого опера?
Не наважився лізти в душу генерала, бо завжди пам’ятав слова нашого міліцейського генерала Віктора Марусенка про нього: «Володимир Іванович — прокурор від Бога, він завжди міг поставити себе на місце співробітника карного розшуку». Ці слова він мені сказав, коли я спитав у нього думку з цього приводу.
Володимир Легун народився 22 травня 1923 року в Новоукраїнці Кіровоградської області в родині службовців. Там і здобув середню освіту та мріяв про військову освіту і службу.
Проте в 1941 році почалась Велика Вітчизняна війна. Майже з перших діб він вступає у місцевий винищувальний батальйон, який здійснював боротьбу з ворожими диверсантами, патрулює у вечірній та нічний час у населених пунктах, охороняє державні установи від кримінальних елементів, які підняли хвіст в цей небезпечний для країни час.
Але юнак рветься на фронт, подає заяви до райвійськкомату. Хлопця направили на навчання в Омське артилерійське мінометне училище, після прискореного курсу його направили прямо на передову. Володимир Іванович пройшов нелегкий шлях артилериста у складі Волховецького, Ленінградського та Прибалтійського фронтів. Там він змужнів, здобув бойового досвіду, зарекомендував себе як добросовісний та вольовий військовий. Завдяки цьому його призначають командиром батареї реактивних мінометів «Катюша», а згодом офіцера переводять начальником розвідки 29-го гвардійського полку реактивної артилерії. За заслуги перед державою майбутній правоохоронець нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни, орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня і 17-ма медалями.
Офіцер мріяв вступити на навчання до Академії радіолокації, склав вступні іспити, але за станом здоров’я йому відмовили. Після закінчення військової служби (кінець 1948 р.) вступив до Одеського філіалу юридичного інституту, який успішно закінчив у 1953 році. Проте вже з 1949 року він працює на різних посадах в органах прокуратури. Десять років очолював відділ загального нагляду, з 1966-го — заступник прокурора Кіровоградської області, з 1970 до серпня 1977 рр., — перший заступник прокурора області. У серпні 1977 року Володимир Іванович очолив прокуратуру області і протягом десяти років він професійно керував органами прокуратури в регіоні.
Завжди разом зі слідчим виїжджав на всі особливо тяжкі злочини, брав участь в огляді місць їх скоєння, давав вказівки по скорішому викриттю скоєних правопорушень. Його добре знали і поважали керівники установ, виробництв та навчальних закладів області. Указом Президії Верховної Ради РСР від 12 вересня 1979 р. В.Легуну присвоєно почесний чин — Державного радника 3-го класу. З його ініціативи та безпосередньої підтримки були збудовані нові службові приміщення для органів прокуратури в Кіровограді, Олександрії, Новоархангельському, Устинівському, Олександрійському, Новомиргородському та Гайворонському районах.
Як авторитетного керівника головного правоохоронного органу тричі трудящі області вибирали його до Кіровоградської обласної ради. Депутати уважно прислухалися до його порад, які він вносив на засідання сесій облради та в постійних комісіях цього представницького органу влади.
За тривалу і бездоганну службу в органах прокуратури, ефективний та вагомий внесок у справу зміцнення правопорядку та законності області Володимир Легун удостоєний звання Почесний працівник прокуратури, а в січні 2003 року нагороджений медаллю «Незалежність України». Його світлина прикрашає Дошку Пошани в облпрокуратурі. Коли Володимиру Івановичу виповнилося 65 років, він пішов на пенсію.
Підсумовуючи майже сорокарічний шлях Володимира Івановича Легуна в органах прокуратури, який він пройшов від звичайного начальника відділу до прокурора області, слід зазначити. На якій посаді не працював, він завжди залишався Людиною з великої літери, чуйною, і в той же час вимогливою як до себе, так і до підлеглих. «Все для людей, не порушуючи букви Закону» — так можна охарактеризувати стиль його діяльності.
Не відкрию таємниці, сказавши, що між органами прокуратури та міліцією завжди були непрості стосунки, навіть існувала напівприкрита конкуренція. Причина цьому явищу лежить на поверхні. Прокуратура як наглядовий орган повинна здійснювати нагляд за діяльністю органів внутрішніх справ, інколи всі заслуги від розкритих злочинів забираючи собі, караючи співробітників міліції за найменші порушення закону. Зрозуміло, що позитиву у стосунки двох служб це не додавало.
Аналізуючи описану вище ситуацію, повторюсь, що Володимир Іванович міг запросто порушити карну справу проти співробітника міліції, який добився правдивих свідчень у справі про вбивство чотирьох людей в селі Веселий Кут Новоукраїнського району, з якої я почав свій нарис.
Міг, але не зробив. Не знаю, що ним керувало: буква Закону, якому він віддав майже сорок років, чи елементарна порядність в широкому розумінні цього слова. Вже в мирний час він отримав орден «Знак пошани», почесне звання «Заслужений Юрист України» і від Президії Верховної Ради України — грамоту.
Державний радник юстиції 3-го класу, тобто генерал-майор, якщо прирівняти звання до військових або поліції, знаходячись на заслуженому відпочинку, написав історичні нариси «Прокуратура Кіровоградської області», «Життя, віддане Закону». Він — фундатор створення музею, присвяченого Прокуратурі Кіровоградської області, його унікальні матеріали та світлини яскраво розповідають про співробітників місцевої прокуратури, їхні професіоналізм і самовіддане служіння виконанню вимог Закону.
В 2014 році Володимира Івановича не стало. Траурна процесія відбулася в холі колишнього юридичного інституту. В останню путь його проводив весь особовий склад обласної та місцевих прокуратур, співробітники міліції місцевого гарнізону, судді і всі, хто знав цю поважну та авторитетну людину. На цвинтарі військові салютували, а ті, хто його знав, близькі та дружина Ніна Миколаївна не змогли стримати сліз.
Для тих, хто пам’ятає Володимира Івановича по роботі в прокуратурі, він є легендою, про яку згадують з теплом і понині. Його біографія назавжди залишиться славною сторінкою історії обласної прокуратури та прикладом для молодих співробітників, які роблять перші кроки в органах прокуратури області. Їм є на кого рівнятися!
Веніамін Янишевський
