Вмирають села - не вмирає душа людська...
Звивисті стежки спогадів через відстань років прямують до села, де проводив безтурботне дитинство. У таких селах — наше коріння, наша земля, на якій поховані діді та прадіди.
Наразі кожен його куток налічує кілька хат, які мають господарів, а інші, дивлячись у світ широкий підсліпуватими вікнами, чекають гостей з дороги, яка вже ніколи не приведе їх до рідного ґанку.
Колись і ці руїни на світлині затишною оселею звалися, прикрашеною рушниками — оберегами від усього злого, оберегами щастя, яке квітло маками на рушниках вишиваних.
«Хай доля вам стелеться рушниками», — казали, бажаючи людям щастя. Однак вже не почуєш із цієї геть розваленої хати, яку зводили толокою — гуртом, громадою, дитячого голосу й вереску, веселого й доречного жарту. І вже ніколи не відчиняться її двері для колядників на Різдво. Не чекатимуть на столі дванадцять пісних страв святкових. Таку хату вже й діти оминають, аби не потрапити під час пустощів під руїни. А в душі моїй все одно відлунюють колись почуті і записані поетичні рядки вже покійного житомирянина Ростислава Братуня, який свого часу брав участь у проведенні Свята рідної мови на Кіровоградщині: «Якщо позабудеш ти стежку до хати, яку навпростець дитинчам протоптав, і матір, і рід свій, і слово крилате, то, значить, чужинцем бездушним ти став».
Тому й поспішать за квитками на автобуси і потяги наприкінці кожного тижня з Кропивницького додому ті, хто народився на селі, бо знають одне: на них вже чекають, поки живі будуть, найрідніші люди.
Саме тому бережімо свою присутність в їхньому житті, — тих, хто вас народив і виховав, Бо без любові до ближніх і ми нічого не варті...
Анатолій Саржевський
Фото автора
