Від прикордонниці до художниці – три поверхи

 

Інспектор прикордонної служби — кулеметник. Такий запис стоїть у трудовій книжці мешканки Новгород-Сіверського Оксани Косової. Майже чверть сторіччя вона носила військовий мундир, виконувала накази командира та була взірцем пунктуальності й дисциплінованості. Місце проходження служби — Чернігівська область, військова частина 2253, пропускний пункт Державної прикордонної служби України. 

 

Вийшовши на пенсію (а військові пенсіонери — народ молодий і завзятий), Оксана реалізувала свою давню мрію і відкрила в рідному місті Арт-простір «Третій поверх». Тут проходять музичні вечори й театральні вистави, майстер-класи та художні виставки. Назву мистецькому закладу «підказало» місце дислокації — кімната на третьому поверсі колишнього Будинку побуту.   

В народі число «три» здавна вважається магічним: згадаймо легенди про трьох красунь, трьох братів, трьох китів… Нумерологи вважають число «три» наділеним здоровим оптимізмом та життєдайною енергією. Символічно, що три поверхи — це відстань між військовою службою та новим, мирним життям моєї співрозмовниці. 

 

 

«Нежіноча» справа

Щоб зрозуміти, чим займається Державна прикордонна служба України (ДПСУ), заглянемо на офіційний сайт відомства https://dpsu.gov.ua. Там, зокрема, зазначається, що головна мета — забезпечення ефективної реалізації державної політики у сфері безпеки державного кордону України, охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні. В реальності це виглядає так: у пунктах пропуску сотні й тисячі людей, автомобілів та вантажів щодня проходять паспортний і митний контроль. Цей рух не припиняється ні вдень, ні вночі. І завдання інспектора прикордонної служби — вчасно реагувати на будь-які порушення або навіть натяк на них. Адже йдеться про безпеку держави.

 

Здавна вважалося, що виконувати таку роботу краще можуть чоловіки, і взагалі, військова служба — справа суто чоловіча. Та Оксана Косова здолала стереотипи й довела: жінки не лише можуть служити прикордонницями, а й роблять це краще за чоловіків. 

 

 

Міс Марпл прикордонної служби  

— Я маю педагогічну освіту, — розповідає Оксана. — Однак, коли закінчила інститут, зіткнулася з проблемою працевлаштування. Ні в моєму рідному Сновську (раніше місто Щорс. — Авт.), ні в Новгород-Сіверському, куди переїхала згодом, роботи не було. І я пішла до прикордонного війська. До моєї компетенції входили перевірка документів на пропускному пункті, робота з людьми. 

 

За короткий час Оксана здобула безцінний досвід, яким володіла героїня романів Агати Крісті міс Марпл. Щоправда, пані детективу він допомагав розкривати злочини, а пані інспектору — забезпечувати порядок на державному кордоні. Спостережливість, уміння аналізувати стали вірними помічниками в новій професії. Вона навчилась бачити не лише людину, а й «читати» її зовнішність, за ледь примітними ознаками швидко виявляти чи передбачати порушення. Адже не секрет, що кордон перетинають не лише добропорядні громадяни. 

 

— Треба було вивчити купи документів, перш ніж приступити до роботи. Бо працівник Державної прикордонної служби повинен бездоганно знати все про порядок пропуску громадян різних країн через кордон України. Мені було цікаво зануритись у новий колектив, у нову атмосферу дисципліни й відповідальності, — зізнається моя співрозмовниця. 

На той час на українському кордоні служило близько п’яти тисяч жінок. Сьогодні особовий склад  ДПСУ нараховує близько 30 відсотків жінок, майже 10 відсотків жінок-офіцерів обіймають керівні посади. У прес-службі відомства зазначають, що всі вони ставляться до своїх обов’язків не просто старанно, а надзвичайно відповідально і є прикладом для колег-чоловіків. 

 

— Справді, жінки більш прискіпливі, уважні, — підтверджує Оксана. — Жінка на паспортному контролі — це завжди більше уваги, більше толерантності, більше спокою. Вона вміє гасити конфліктні ситуації, яких на кордоні трапляється чимало. Жінки більше приглядаються до дрібниць. Тому у прикордонній службі їх цінують. 

 

 

Увага гендерному питанню 

Низка важливих документів, прийнятих на державному рівні, відкриває перед жінками-військовослужбовцями вікно нових можливостей. 

 

— Питання реалізації політики рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у секторі безпеки й оборони України набувають все більшої актуальності після підписання розпорядження Кабінету Міністрів від 24 лютого 2016 року 113-р «Про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН №1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020 року (зі змінами), від 5 вересня 2018 року №634-р «Про затвердження Національного плану дій з виконання рекомендацій, викладених у заключних зауваженнях Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок до восьмої періодичної доповіді України про виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок на період до 2021 року» та постанови Кабінету Міністрів від 11 квітня 2018 року №273 «Про затвердження Державної соціальної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року». Ми зацікавлені в інтеграції ґендерної концепції у діяльності відомства, — пояснюють у Державній прикордонній службі. 

 

Інформація про реалізацію цих програм є у відкритому доступі на сайті ДПСУ. Крім того, представники Держприкордонслужби увійшли до складу Міжвідомчої робочої групи з питань імплементації Резолюції №1325. Гендерна тематика інтегрується в навчальну програму Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. У 2018 році академія увійшла до складу 10 вищих навчальних закладів України сектору безпеки і оборони, які беруть участь у пілотному проекті «Врахування ґендерних питань у навчальних програмах вищих навчальних закладів сектору безпеки і оборони України». Проект започаткований Офісом Віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України за всебічної підтримки ООН Жінки в Україні.

 

«Ти не лише стомлений прикордонник»

І все ж на практиці у нас і досі вважається, що немає жінок і чоловіків, а є військовослужбовець, продовжує Оксана Косова. Вирішувати такі проблеми треба на рівні держави.

 

— Майже ніхто не зважає, що жінка має дещо інші потреби в організації роботи і в побуті, — каже вона. — Тут існує певна нерівність, і про це треба говорити. Ще одна перевага для чоловіків — присвоєння звань чи призначення на посади. Жінкам же лишаються «пріоритети» в діловодстві, на кухні чи в телефонії. 

 

І все ж, хай там як, військове минуле мене дуже організувало. Я навчилась робити все швидко, якісно, щоб не переробляти. Ще й встигала вдома тримати затишок і лад. Бо, як каже мій чоловік: «Ти не лише стомлений прикордонник. Ти ще й мати і дружина». (Звісно, це стереотипне бачення ролі жінки, але, на жаль, часто наші найближчі люди думають саме так. — Авт.)

 

Так і промайнуло двадцять з лишком років. Зараз синові 26. Коли він приїздить додому, я дивуюсь: «Коли ти встиг вирости?». Не мала часу вдосталь з ним побути, поки був підлітком, а тепер уже Дмитро й сам готується стати батьком. Із донькою Марією ми більше бували разом… 

 

 

Поклик «Третього поверху»

Молода вродлива жінка зовсім не схожа на пенсіонерку! А поміж тим, віднедавна Оксана Косова має саме такий статус.   

 

— Під час служби моє життя було дуже насичене, — згадує вона. — Аж раптом опинилась удома, маю купу вільного часу. Якось на літературному вечорі в будинку культури, слухаючи виступи самодіяльних артистів, я подумала: «А чому б не створити щось своє — драйвове, куди б люди приходили не за примусом, а за покликом душі?». Цю ідею підтримала журналістка Оксана Харькова. 

Насамперед, я мріяла про власну майстерню художниці, оскільки захоплююсь малюванням. Але доля подарувала значно більше. На третьому поверсі будинку побуту була велика кімната без дверей і меблів. Але були світло, Інтернет, вбиральня. 

 

— Я збагнула, що це саме те, що потрібно! — каже Оксана. — Знайомі приносили з дому старі ковдри, матраци, подушки, перини. Ми перетворювали їх на крісла. Потім зателефонував ще один небайдужий чоловік: «Що я можу для вас зробити? Я займаюся спортом та патріотичним вихованням молоді. Маю старі спортивні мати». Ми знайшли швачку, яка обшила їх тканиною. Тепер маємо більш зручні сидіння. 

 

Розпочав роботу Арт-простір «Третій поверх» із дитячої вистави театрального колективу «Чударики». 

— Це був успіх, — каже Оксана Косова. — З першого разу! Дякували знайомі й незнайомі. Причому не лише глядачі, а й учасники театральних колективів. У нашому містечку з’явився майданчик, де можна про себе заявити. 

Ми не танцюємо і не співаємо, але даємо можливість людям проявити себе. Наприклад, започаткували літературні читання, гітарні посиденьки за участі викладачів музичної школи, майстер-класи з флористики, психологічні зустрічі. Вчимося розуміти себе, своїх дітей та батьків. Розпочався курс живопису і графіки для дорослих. Це не лише навчання, а й арт-терапія. 

 

Чоловік Оксани — також колишній військовий — змайстрував стільчики для учнів. Головна редакторка районної газети «Сіверський край» Ганна Халіман погодилась безкоштовно друкувати оголошення про заходи. Завдяки цьому до «Третього поверху» потягнулося багато небайдужих городян. 

— Хочеться, щоб люди приходили, займалися творчістю, віднаходили в собі щось гарне, — ділиться планами Оксана. — Бог звів нас із киянкою Тетяною Павлівною Неліною. Мовознавиця, філологиня, журналістка, педагогиня, поетеса, вона ще робить ляльки-мотанки й малює. Виявилось, між нами дуже багато спільного. Взимку вона приїхала до Новгород-Сіверського, привезла з собою подруг. Ми зібрались, читали вірші, чаювали в затишній атмосфері. 

Цікава річ: із появою Арт-простору «Третій поверх» творчим людям стало зручніше знайти аудиторію. Не треба йти за дозволом до адміністрації. Контакти організаторів відкриті, можна зателефонувати й запропонувати свою ідею. 

Ось, наприклад, у селі живе викладачка української мови. Їй незручно добиратися до міста, але вона готова приїздить і безкоштовно вести заняття. 

 

Лагідна українізація

Оксана тішиться успіхами, але і не збирається почивати на лаврах. 

 

— Єдине, що ми ще не змогли реалізувати — створити незалежний театр, — каже вона. — Це моя мрія. У ньому можуть грати школярі, люди зрілого віку, навіть бабусі й дідусі, які сидять удома. Хочу, щоб театр мав власний репертуар, не затверджений ніким «згори».

 

Я розумію, що ми лише початківці. Нас іще не дуже серйозно сприймають офіційні заклади та чиновники. Але ми складаємо конкуренцію і даємо змогу зробити щось більше іншим творчим особистостям. Хтось знайде своїх глядачів, хтось — своїх покупців, а хтось — шанувальників. Наприклад, я роблю листівки, прикраси, малюю картини, шию екологічні торбочки з льону — чудову альтернативу пластику. Інші майстри та майстрині також відкриті до діалогу.  

Для маленького містечка на самому кордоні з Росією, де більшість населення розмовляє російською мовою, це дуже важливо. Говорити, читати українські вірші, ставити вистави українською — це багато важить. 

 

— Ми не кажемо, що треба розмовляти лише українською. Ми показуємо вишиванки, автентичні роботи, відроджуємо традиції предків. Я, російськомовна людина, влаштувала власний челендж: десять днів розмовляла лише українською. Так, не всі мої земляки готові перебудуватись. Але ж вони прагнуть змін! 

Я вдячна долі за те, що в якийсь момент про мої мрії почули люди, які живуть поруч. Це велике везіння. Що називається, в потрібному місці в потрібний час.

 

Матеріал підготовлено в межах проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews     

 

Людмила Макей