«Толик» сміється — гроші капають, або як вивести український гумор із полону радянщини

 

 

Гумор — близька будь–якій людині тема, а українцю — особливо. Навряд чи хтось не погодиться з тим, що перли нашої сміхової культури — найкращі ліки від поганого настрою. Та чи всі звичні нам жарти питомо українські? 

 

На жаль, через вплив радянщини в Україні склався стереотип провінціалізму, або «містечкового» гумору. За спостереженням голови команди КВК «Літній вечір» Сергія Степаниська, якщо гуморист говорить українською, значить, це гумор неодмінно про село. Скажімо, у «Лізі сміху» Сергій Притула, представляючись, найперше говорить, що він зі Збаража. Маючи на увазі своє провінційне походження, він налаштовує глядача на несерйозне сприйняття українця із села. У той час як найвищим ступенем сміхової культури вважається іронія, у нас на сьогодні цього витонченого,  елітарного гумору майже немає. Натомість широко поширені мовна гра та каламбур. Можливо, причина криється в тому, що в нашій країні ситуації з реального життя — це вже сюжети для таких жартів. Найпопулярнішими з них є історії про політиків. 

 

Інша проблема сучасного гумору — суржик. Візьмімо популярний серед молоді гумористичний серіал «Віталька». Головний персонаж, не надто розумний провінціал, говорить суржиком, у той час як «нормальні», «адекватні» — чистою російською. Схожа ситуація — широкознаний дует Штепселя і Тарапуньки. Російськомовний інтелігент виважено виправляє свого україномовного товариша, який постійно потрапляє в кумедні ситуації. Або Вєрка Сердючка — символ покоління 2000–их — образ недолугої провінціалки. Чому такі персонажі продовжують з’являтися у наш час? Перша причина — попит. Друга — невибагливість глядача. Команда Сергія Степаниська у своїх сценках часто згадує таке поняття як «толик». Це такий собі середньостатистичний український глядач, який дивиться по телевізору яке–небудь популярне гумористичне шоу. Коли він бачить на екрані якусь приземлену сценку із сімейного життя, то вигукує до дружини: «Люда/Галя/Свєта, це ж як у нас із тобою». І такі «толики» — масове явище. Більшість сміхових шоу іде цим найлегшим шляхом: «толик» сміється — гроші капають. Витончені жарти коштів не приносять, бо не розраховані на масового глядача. А хто погодиться знімати шоу без комерційного зиску?

До слова, у первісному варіанті фільму «За двома зайцями» ситуація була дзеркальною до «Вітальки» (якщо можна порівнювати ці кінематографічні продукти): «провінціали» говорили суржиком, «нормальні» — українською. Але після переозвучки фільму негативні персонажі заговорили суржиком, а позитивні — російською. Тобто можемо говорити про навмисне приниження українськомовного контенту, яке тягне за собою провінціалізм та шароварщину. 

 

 

То як же боротися зі стереотипами у гумористичній культурі і при цьому жартувати дотепно? Як би нам не хотілося, але російські медіа на голову вищі за нас, вважає Сергій Степанисько. Частково це залежить від інвестицій, але першопричина — у підході. Росія розгортає активну пропагандистську діяльність. І справа тут зовсім не в тому, де більше талановитих артистів. У цьому плані в Україні існує ще одна проблема — монополізація «95–им Кварталом» усього гумору. В українців немає вибору телепередач: що ще дивитися, якщо, скажімо, новини — це суцільна депресія, а серіали — інтриги та убивства?

 

Виходом із ситуації обмеженості інтелектуального гумористичного контенту може бути введення квот на радіо та телебаченні.  Але у випадку контролю кількості постає проблема якості українських шоу. З’являється ризик проникнення в шоу «сміття», нехай і українськомовного. З іншого боку, воно може слугувати контрастом для якісного гумору, певним перехідним етапом. Ймовірно, з часом ми навчимося фільтрувати те, щобачимо і чуємо.

 

То який він — якісний український гумор? Відомо, що у світі найпопулярніші анекдоти — про політику та національні відмінності. В українців немає почуття зверхності над іншими народами чи запобігання перед владою. У Росії ж спершу над політиком пожартують, а потім низько йому поклоняться. Зате жартівників над політиками з інших країн та представниками інших національностей хоч греблю гати. Парадокс у тому, що найсильніше росіяни сміються над власними недоліками і при цьому ними ж і хизуються. Українці також піджартовують над собою, але роблять це без самопишання і з розумінням, як має бути.

Попри те, що ми досі перебуваємо у полоні радянських жартів та висловів на зразок «птичку жалко», українські жарти все ж з’являються. Цим ми завдячуємо талановитим письменникам, кінорежисерам, музикантам. Нам лишається пам’ятати, що українська сміхова культура — це не лише «толик» за переглядом російськомовних шоу, а й українські анекдоти й гуморески від «Енеїди» Котляревського й «Усмішок» Остапа Вишні до тонкої іронії Жадана та інших сучасних інтелектуалів.

 

Наталя Нічишина