Історії з життя кропивничан: Про Біма із зеленим вухом

Про Біма із зеленим вухом 

 

(З натури)

 

Вони весело, з підстрибом бігли назустріч один одному — хлопчина років десяти і симпатична собачка темно–коричневого забарвлення. І подумалося: так радіти, як це роблять наші «брати  менші», не вміє ніхто — щиро й без фальші.

 

Між тим, вийнявши із шкільної сумки бутерброд з ковбасою та сиром, він пригостив ним песика.

— Послухай, адже ти собі нічого не залишив? — здивувався побаченому.

— Ну й що з того? А ви звернули увагу на його покусане вухо? — обізвався до мене хлопчик. — Ви тільки подивіться, як він смачно їсть!

Тоді ж  я  подумав, що добра душа у школярика. Отже, є надія, що  зростатиме добрим до тих, хто його оточуватиме. Погодьтеся, що  доброта — то гарна людська риса.

 

Минуло кілька днів — і ми знову зустрілися. Цього разу хлопчик просто грався із собакою, в якого покусане вухо цього разу було геть зеленим від зеленки. Я  уважно  подивився   на юного рятівника з не менш зеленими руками, і ми з розумінням посміхнулися одне одному. 

 

Тоді ж подумалося:  можливо, саме цієї хвилини народжувалася на моїх очах ще одна історія про рудого Біма, але із зеленим вухом.  Цього разу хлопчик  нагодував його принесеною із собою великою булкою. І поки ми розмовляли, собака  вже згорнувся  клубочком у скверику біля обласної бібіліотеки для дітей імені Т.Г.Шевченка.

 

Я пожалкував, що за нашою розмовою  так і не встигнув сфотографувати собаку, яка заховала покусане вухо і яка ще раз переконалася у людській доброті…