Кропивницький: Ловись, рибко, велика й маленька

 

Час від часу з вікна автобуса бачу таку картину: на набережній, по обидва боки від центрального мосту через Інгул, обпершись на парапет, а то й спустившись до самої річки, рибалки провадять своє тихе полювання.  

 

Побачене спонукало вдатися до проведення розслідування та дізнатися, звідки в нашій не надто чистій річці та риба. Помордувавши запитаннями рибалок, порозпитувавши бувалих людей, з’ясував чимало несподіваного як для себе, так і, гадаю, для інших.

Коли в Інгул у межах міста підприємства скидали різний непотріб, то й рибі там було не надто добре. Тепер чи то через зменшення промислових викидів, чи з іншої причини річкова вода все ж трохи чистіша. І хоча вона часто буває каламутною, з ряскою, то це насамперед через її застояність. Дається взнаки присутність греблі та «зодягнення» берегів ріки в граніт.

 

Клює на гачки кропивничан (а дехто з них навіть браконьєрствує сітями, вершами, ятерями) різна риба. З’явилися в наших водах навіть раки! Розповідають, що інгульсько–кропивницьку рибу підприємливі люди не лише споживають, а й роблять на ній свій бізнес. От вам і річка–смердючка, як дехто її називає!

 

 

Виходить, не така вона вже й безталанна. Не завадило б її частіше чистити, а все інше природа сама відновить. Якщо люди знову не почнуть загиджувати. Та то завжди так: раніше і хліб краще родив, і свині були опецькуватішими. 

Кажуть, що якась бабуся зі Старої Балашівки розповідала, що до Другої світової війни хазяї робили загороди на Інгулі, у які пускали маленьких сомиків, вигодовували їх, а потім засолювали на зиму. Тепер цього немає.  Соми поступилися місцем консервації, бо люблять вони воду чисту. Та все ж риба в нашому міському Інгулі є! А буде риба — буде й пісня, аби пива вистачило.  

 

Юрій Сергійчук