Кропивницький: Як музична школа долала перешкоди під час карантину

  • 6 серп. 2020 14:00
  • 1531
    • Новина Кропивницький: Як музична школа долала перешкоди під час карантину Ранкове місто. Кропивницький
     
    Громадська кампанія «Пандемія: час можливостей» (рубрика)
     
     
    Березень 2020 року став шоком для всіх нас, каже директорка музичної школи №2 імені Мейтуса Валентина Ревенко. Для освітян карантин – звична процедура, учні отримують завдання та йдуть на вимушені канікули. Але для музичної школи довга перерва в заняттях шкідлива.
     
    – Я в цьому вбачаю велику небезпеку, – каже Валентина Григорівна. – Адже специфіка навчання дітей музиці в послідовності, регулярності. Якщо ти вже розпочав, то повинен щодня напрацьовувати навички, знання та вміння, а потім їх доповнювати. Не можна перериватися у вивченні якоїсь теми або переходити до іншої. Тут все взаємопов’язано.
     
    За вивченням нотної грамоти йдуть постановка рук, засоби музичної виразності (тембр, ритм, штрих, нюанси). Це комплекс знань, який дитина отримує з початку навчання до виходу зі школи. Навчання триває шість – вісім років. 
     
    Нинішній навчальний рік завершили відповідно до нового закону про мистецьку освіту, який декларує реформи. Якими вони будуть, залежатиме від автономії шкіл та від керівництва, від того, як підтримує навчальні заклади місцева влада й управління культури. Якщо є підтримка, то рух вперед буде обов’язково. Але є приклади по Україні, що під час карантину викладачів мистецьких шкіл відправили у безоплатні відпустки або не виплачували зарплатню у повному обсязі. При цьому від них вимагали повноцінної роботи в режимі дистанційного навчання. 
     
    Час дистанційного навчання
    Дистанційна робота для нас була абсолютно незнайомою платформою спілкування з учнями. Деякі мої колеги сприйняли цю необхідність карантинного періоду як тріумф нових освітніх обріїв. Ні! Це вимушена міра, на мій погляд та на погляд наших викладачів, адже на два з половиною місяці діти фактично були закриті у своїх домівках, батьки не завжди могли допомогти їм. З перших днів карантину ми відшукували шляхи подолання цієї проблеми, разом думали, яким чином будемо далі  вести навчальний процес. 
     
     
    Якщо розглянути фахову дисципліну, таку як фортепіано, баян, скрипка,чи інші, а їх у нас в навчальному інструментарії 18,  то дуже важко проводити заняття онлайн, особливо з малечею, яка тільки-но почала щось розуміти. Індивідуальне навчання грі на музичних інструментах передбачає безперервний процес бачу-слухаю-роблю, в якому беруть участь і зорові процеси, і розумові та виконавські здібності. Дітям треба пояснити усно, виконати деякі допоміжні вправи, дати прослухати твір, тактильно показати, як він  виконується, прослухати виконання і, головне, досягти результату,  щоб учень наслідував свого викладача саме у звуковому відображенні і привніс своє бачення музичних образів. Цього у дистанційній віддаленій роботі у нас було надзвичайно мало.
     
    Для вісімнадцяти творчих колективів (серед яких три хори – два зразкових і один першокласників, зразковий духовий оркестр та оркестр народних інструментів, капела бандуристів, камерний та народний ансамблі) карантин  став дуже болючим шоком. До нього ми, як і освітяни, не були готові, але система освіти швидко реагує на виклики часу. Методичні центри та кабінети формують базу підтримки та рекомендацій, згідно з якими можна рухатися вперед. Вчителі почали користуватися платформами Zoom та іншими, про які раніше не чули. Напевно, коли закінчиться пандемія, ми будемо використовувати їх значно рідше, ніж зараз. Діти й педагоги скучили за живим спілкуванням.
     
     
     
    Хто стукає, тому і відчиняють
     
    Деякі викладачі спочатку поставились до нових реалій із пересторогою: «Ні, ми не можемо… Як це ми будемо з оркестром… Як я буду збирати дітей…». Але хто шукає шляхи, той знаходить.
     
    Ось яскравий приклад зразкового хорового колективу молодших класів «Веселка» вже достатньо знаного по Україні, Європі та його керівника Вікторії Шелабокової. Вікторія Вікторівна довго не думала, вивчила досвід освітян, почала спілкуватися з різними хормейстерами з інших міст та вийшла на свій шлях вирішення цієї проблеми. Їй все вдалося, 50 дітей-учасників хору були організовані, мало того, ще й записи були. Звичайно, допомогу надавали батьки. І за ці два з половиною місяці вони стали лауреатами першого ступеня на шести конкурсах всеукраїнського та міжнародного рівнів. А керівник отримала схвальні відгуки своєї новаторської роботи, виступивши на Всеукраїнській конференції онлайн, демонструючи напрацьований досвід.
     
     
    Вийти за межі кола
     
    Я як керівниця мистецького навчального закладу повинна дбати про те, щоб історія творилася кожного дня. Відбувся захід – ми його задокументували на фото чи відео. Раніше ми робили мало записів. Тепер у нас завдання – робити відеозаписи з кожним виходом, фільмувати кожен твір, який діти виконують. Одягли костюми, виступили, записали і все. У нас готовий колектив для того, щоб пропагувати музичне мистецтво в рідному місті, Україні та світі. І діти бачать результат своєї праці. Бо виходить замкнуте коло: в класі дитина вивчила твір, але кому вона його покаже? Але ж вона його для чогось вчила! І повинна демонструвати свої навички, композицію та композитора, у якого вона вивчилася. Це такий багатоступеневий творчий процес, який повинен закінчитися виходом дитини на сцену: це може бути концерт у школі, виступ у загально-освітньому закладі, запис на телебаченні, участь у конкурсі або просто пересилка відео своїм родичам. Зараз, коли розгалужена система спілкування, ми можемо дітям допомогти це зробити. І мене дуже радує те, що старшокласники самі підключилися до цього процесу. Діти самі знаходили в Інтернеті конкурси, платформи, де їм було цікаво, та пропагували свою майстерність, нашу школу, свого викладача та наше місто.
     
     
    «Музичний батальйон» та інцидент
    Восени я знайшла в Інтернеті пропозицію Громадської організації «Музичний батальйон», яка за підтримки декількох міністерств запропонувала взяти участь у Всеукраїнському конкурсі «Дунаю мій». Умовою участі було виконання пісень про Дунай, аранжування їх  для різних інструментів. Для цього школам, які відгукнулися на пропозицію, безкоштовно були надіслані видані у прекрасному поліграфічному виконанні книги, де надруковані 100 пісень про Дунай. Зацікавилися цією творчою роботою восьмеро викладачів, розпочалася справжня творча праця. П’ятьом солістам-вокалістам було легше, вони використали запропонований музичний матеріал. А ось зразковий духовий оркестр «Сурми Єлисавета» представив на конкурс «Марш на тему двох українських пісень про Дунай», який написав керівник колективу Б.М.Максименко Зразковий хор мо-лодших класів «Веселка» під керівництвом 
     
    В.В. Шелабокової виконав пісню «Дай тобі, Боже». От чому не залишити цей твір надалі у своїх концертних програмах? Нас часто запрошують в храми на свята. І ось вже готовий твір: «Дай тобі, Боже, розуму! Дай тобі, Боже, долі! Дай тобі. Боже, всього і родині, і мені особисто!»
     
    Керівники інструменталь-ного ансамблю народних інструментів «Гармонія» Л.І.Ніколенко та Г.І.Скачкова теж зробили обробку української народної пісні «Гагілка». Зовсім незвична. Хрестоматійне виконання цього твору широко відоме у хоровому виконанні, а ось різнобарвне інструментальне забарвлення, прекрасне аранжування принесли великий успіх. Із цієї вісімки наших учасників лише двоє отримали дипломи учасників, одне друге місце, а решта – перші місця. Організатори надіслали  чудові призи, книги, хустки.
    Ось вони і стали піонерами в цій справі дистанційних конкурсів. Ми ще в лютому надіслали туди роботи і чекали на результат. А в квітні вже пішли конкурси по всій Україні. І якщо цей конкурс не був комерційним, то решта – комерційні. Але це все ж вихід з того стану, в якому опинилися всі музиканти від маленького до великого.
     
    Та творча активність – це не завжди позитив. Наприклад, стався інцидент, коли я порушила правила карантину і дозволила виступити дітям на відкритті заходу, приуроченому річниці хрещення Русі у музеї мистецтв. Нас часто запрошують сюди в якості учасників та партнерів. Але після цього виступу я отримала попередження, що так робити не можна. Відверто кажучи, ця обставина мене дивує. Бо спортивні школи, ДЮЦи, приватні школи працюють і їх ніхто не перевіряє. А для вихованців музичних шкіл встановили обмеження…  
     
     
    Шляхи пошуку
     
    Не можу сказати, що ми залишилися без уваги нашого міністерства, також ми вивчали освітянські пропозиції і кожен знаходив свій шлях. Найлегший був через вайбер, телефон чи скайп. Діти записували відео свого виконання, а викладач робив аналіз. На жаль, не у всіх дітей є гаджети гарної якості та інші передавачі інформації… 
     
    За цей час ми пройшли багато інформативних вебінарів, майстер-класів, семінарів, конференцій. Вікторія Шелабокова, яку я вже згадувала, одна із Кіровоградщини вийшла зі своїм досвідом роботи у дистанційному навчанні і отримала дуже гарні напрацювання. Матуся маленької дитини, вона до карантину працювала у школі двічі на тиждень. А тут їй прийшлося працювати з восьмої до 23-ї години щодня. Адже буває, що лише о 23.00 батьки можуть надіслати домашнє завдання. Так не повинно бути. Але виходу іншого немає. Якщо ти заражений вірусом своєї роботи і любові до неї, то не будеш дивитися на годинник і день тижня.
    За підтримки міської влади,  всі отримали свою заробітну платню. Все було згідно з законом. З нас ніхто не вимагав звіту, але ми його самі для себе зробили.
     
    Були нарікання на працівників пенсійного віку: мовляв, не вміють користуватися гаджетами. Але є люди і молодшого віку, які ні чим не цікавляться. Та є мотивація, якщо хочеш працювати та розвиватися, то змінюйся сам. Вже не актуальні старі методи, хоча вони і випробувані, якісні та дієві. Ми намагаємося слухати батьків та їхні пропозиції. В основному батьки виносять нам подяку, що їхні діти знаходять тут і порадників, і вчителів, і друзів, які стають їм в поміч на все життя.
     
    На основі карантинного досвіду педколектив музичної школи зробив певні узагальнення стосовно подальшого використання онлайн-платформ. Ми ведемо щоденник, вивчаємо рекомендації. Підготували три класи, в яких можна буде викладати теорію з використанням Інтернету. Управління культури Міської ради закупило нам скринінги. І тут головне не критикувати, а допомагати. 
     
    Але якби нам надали дозвіл на проведення індивідуальних занять у класах! Діти не контактують один з одним. За необхідності зможемо підкоригувати колективні форми навчання музично-теоретичних дисциплін. У нас гарні умови, зроблений ремонт, оновлений паркет.
     
    Троє викладачів готуються провести тренінг з організації дистанційного навчання. В серпні виходять з відпусток педагоги – і почнемо. А потім вирішимо, як розвести дітей та як бути з батьками. Згідно з рекомендаціями, батькам не можна буде тут знаходитися.
     
     
    Наш колектив – наша гордість
     
    Для нас велика радість перебувати в одному приміщенні, де є музична школа і музичне училище. Ми пишаємося, що цього року вісім наших випускників вступили до Кіровоградського музичного коледжу і один хлопчик до Київського інституту музики імені Глієра на джазове відділення. Якщо діти заражені твоєю професією і вони обирають її за свою, то це дуже позитивно.
     
    У нас навчаються лауреати всеукраїнських та міжнародних конкурсів, які впродовж двох років підряд отримували призові місця. Такі діти звільняються від оплати на навчання на цілий рік (один місяць обходиться десь в дві тисячі гривень). Ця ініціатива існує десять років. Гадаю, ці талановиті учні будуть відзначені і надалі. 
    На жаль, з музичними інструментами теж не все добре. Минулого року ми купили прекрасний ксилофон і завдяки цьому наша випускниця поступила до київського музучилища. Зникають такі інструменти, як баян, акордеон. Попит є на фортепіано, скрипку, на віолончелі менше.
     
    Я спокійно ставлюсь до того, що діти приходять і йдуть. Вони мають право на пошук. Люди, котрі кажуть, що всіх можна зробити музикантами, неправі. Дитині треба давати поштовх для розвитку, і музична освіта з цим справляється.
     
     
    Ірина Лягул
     
    Проєкт фінансується Фондом міжнародної солідарності в рамках програми «Free Media Programme»