Кропивницькі історії. Єремеєви: родичі чи однофамільці?
Єремеєви: родичі чи однофамільці?
Письменник Леонід Пантелєєв, вінницький земляк Михайла Коцюбинського, дружина Генріха Нейгауза та Бориса Пастернака... Що спільного між цими, здавалося б, зовсім різними людьми? Адже всі троє не тільки мали прізвище Єремеєв, але й так чи інакше були пов’язані з історією нашого міста. На жаль, нам невідомо, чи було у них спільне коріння, чи на тому спорідненому прізвищі все й закінчувалося…
В одному з «Історичних календарів Кіровоградщини…» Володимира Боська є прецікава оповідь про Зінаїду Миколаївну Єремеєву (1897–1966) — дружину й Музу двох геніїв: Генріха Нейгауза, а пізніше — Бориса Пастернака. Кохання між музикантом та юною Зіною спалахнуло в Єлисаветграді, куди вона приїхала з Петрограда тривожної пори влітку 1917 року навчатися музики в знаменитій школі Нейгаузів. А вже через рік обоє виїхали до Києва, де й побралися. Краєзнавець, з посиланням на відомий Пашутінський нарис про історію Єлисаветграда, висловив припущення, що в Зінаїди Єремеєвої з містом на Інгулі значно міцніші зв’язки, ніж той, на перший погляд, випадковий освітній вояж сто років тому. Мовляв, прізвище для нашого краю не таке вже й рідкісне.
Якось на «блошиному ринку», що біля старого автовокзалу, випадково купив півстолітньої давнини книгу «Наша Маша» Леоніда Пантелєєва (справжнє прізвище Олексій Єремеєв), більш відомого як співавтора «Республіки ШКІД». Звернув увагу на сторінки своєрідного записника, що мають краєзнавчий відтінок. Ось що принагідно занотував колишній виходець із дворянської родини Єремеєвих, безпритульний, а потім — радянський письменник Леонід Пантелєєв: «02.10.1959. Сьогодні багато думав про вихованість. Про етикет. Про так звані гречні манери. Чи потрібні вони? Чи не дурниці все це, чи не забобони, як багато вважає? …Згадав зараз історію цього питання в нашій родині. Батько (Іван Єремеєв, виходець із старообрядницької родини. — Авт.) зростав у середовищі демократичному й патріархальному, де від дитини вимагали справжності й статечності… Навчався в Єлисаветградському юнкерському, закладі доволі аристократичному. …Батько на все своє коротке життя зарядився тутешніми гречними манерами й вимагав, щоб і ми їх дотримувалися. Нас учили сидіти за столом прямо; не ставити на стіл лікті; не чавкотіти; тримати вірно ложку, виделку й ніж; вітаючись з дорослими, не протягувати першому руки; не тримати руки в кишенях; не їсти з ножа… Таких правил чимало. І в кожного з них є свій резон. За кожним стоять або вимоги гігієни, або елементарної зручності. Цими правилами я й пройнявся. Чимало з них не розгубив навіть у роки блукань і безпритульності…».
Але був іще один Єремеєв. Григорій Григорович. Теж військовий, родом з Вінниці. Народившись 155 років тому, він після закінчення Київського піхотного юнкерського училища щабель за щаблем доволі успішно пройшов військову кар’єру аж до полковника й Одеського повітового військового начальника на 1916 рік, коли вже палахкотіла Перша світова війна. У «Творах в семи томах» Михайла Коцюбинського (точніше в епістолярній їх частині) він згадується неодноразово. Щоправда, Коцюбинський називав свого друга й земляка дещо на український лад: Єремієв. Оскільки сподівався, що з нього розів’ється український письменник. Ще в грудні 1894 року писав Борису Грінченку, що «привезе «Шляхту» д. (добродія. — Авт.) Єремієва». Мова йшла про ту комедію, яку хотів бачити доопрацьованою й надрукованою, щоб автор «військовий, капітан — людина ще молода», «не зневірився у власних силах». А щоб надрукували «молодого українського письменника», рукопис п’єси «з побуту дрібненької шляхти на Вкраїні» власноруч надіслав за кордон — до львівської «Зорі». Листом до Михайла Комарова намагався вийти на корифеїв українського театру. Пояснюючи, що, мовляв, знайомого «поставленного в тяжкі для написання умови: д. Єремієв офіцер, загнаний аж у Володимирську губернію. Від долі першої літературної дитини… залежить, може, вся літературна діяльність його… Саме тепер почув я, що д. Кропивницький збирається з початком вересня до Адесу (так у Коцюбинського. — Авт.), і, певне, Ви побачитесь з ним. Чи не були б Ви ласкаві попрохати д. Кропивницького переглянути «Шляхту» й сказати, чи годяща вона для сцени… Я певен, що Кропивницький зробить це для Вас… Коли б д. Кропивницький не приїхав до Адесу або чого–небуть не зміг перечитати «Шляхту», то чи не можна б 
послати її на перегляд д. Карпенкові–Карому?». Втім, ні з публікацією, ні з постановкою «Шляхти» нічого не виходило. В листах до дружини, Віри Коцюбинської, Михайло Михайлович розповідає, що Єремієв на 1896 рік «лишається в Москві і радіє, що видобувся з глухого Переславля. Обіцяє прислати оповідання. Горе мені з тою «Шляхтою» …не мала баба клопоту…». Тож друкувати комедію друга довелося в Чернігові окремою книжкою 1906 року. Самому. В листі до Володимира Гнатюка (січень 1907–го) Коцюбинський писав: «Автор «Шляхти» військовий, полковник у Москві, дуже славна людина. Називається Єремієв». Отак, військовий і колишній член «Братства тарасівців» завдяки клопотанням Михайла Коцюбинського не тільки лишився в історії української літератури, але й (через імена Кропивницького та Карпенка–Карого) ще й минулого нашого краю.
Федір Шепель
