Як я працював нянем. Розповідь кропивничанина про роботу у дитсадку

Як я працював нянем

 

Діти не знайомі з термінами «гендер» чи «дискримінація». Вони народжуються ідеальними громадянами, вільними від стереотипів. В Україні приходить усвідомлення, що чоловіки й жінки мають однакові права на участь у суспільному житті. Як не дивно, допомогти в цьому може… повернення в дитинство. 

 

Професія няня. Так склалося, що таку посаду обіймають переважно жінки. Чому так? Тому, що так склалося. Людьми створена система, яка носить назву — суспільство, а суспільство в свою чергу — це такий організм, інфікований силою–силенною невиліковних хвороб.

 

Наш герой, кропивничанин Роман Воронков, тривалий час пропрацював вихователем у дитячому садку та в дитячому будинку. Мріяв стати археологом, вивчився на мовознавця, а став нянем. За час роботи виробив власний стиль та зруйнував гендерні стереотипи.

 

— За професією я викладач німецької та англійської мов, — каже Роман. — Маю педагогічну освіту, яку здобував в рідненькому КДПУ ім. Винниченка. 

 

— Чому пішли працювати саме вихователем? Одразу Вас взяли на роботу?

 

— Це був 2008 рік. Чому пішов? Бо захотілося. Це питання моменту. От захотів і пішов. Спочатку до одного садочка, потім до іншого. Всюди на мене дивились в першу чергу як на здорового лисуватого мужика, проте в один садок таки взяли. Пригадую, що моя робота була незвична, зокрема, батькам.

 

— Ви пам’ятаєте перший день на роботі? 

 

— 3 вересня, ранок. Батьки приводять дітей та переодягають їх. Далі стою я і стоять батьки. Я питаю: “Чого стоїте?” і чую відповідь: “Чекаємо вихователя”. Відповідаю: “Так я ж вихователь”. Питають: “Як це?... Ну добре”. Довго люди не могли звикнути. Коли гуляв з дітьми на майданчику, то постійно місцеві бабусі–лавочниці скоса поглядали в мій бік. Тільки відвернуся, як тут зразу стріляють в мене косими поглядами. 

 

— Дорослі дивувалися, зрозуміло. А як діти сприймали?

 

— Дітей це взагалі не турбувало. В них немає цього гендерного розмежування, що вихователькою має бути жінка. Для них дядя та й дядя. От батьки були справді здивовані. Діти ні.

 

— Власних дітей маєте?

 

 

— Так. Двоє. Дівчинку та хлопчика. Доця народилася в часи, коли ще працював у садку. 

 

— Як близькі ставилися до Вашого вибору працювати нянем?

 

— Дружина казала, найшов роботу, щоб не працювати, а лише гратися: “Нічого не робиш, тільки граєшся машинками”. На мою думку, це стереотип. Для людей —  це гра, а для мене гратися з дітьми — це робота, від якої досить сильно втомлюєшся. 

 

— Ким мріяли бути в дитинстві?

 

— Археологом. Частково мрія здійснилася. Навіть був посвячений у археологи. Сталося це одного разу, 16 серпня, в День археолога… Так склалося, що посвячений у археологи, а за освітою педагог. 

 

— В суспільстві вважається, що чоловік має йти на завод або працювати лопатою. Це так? Як Ви вважаєте?

 

— Як на мене, це застарілі стереотипи про те, що чоловік має бути брудний, смердючий і з заводу. Є прогрес та зміни. Вони відбуваються не лише в технологіях, а й в суспільстві. Коли я працював в дитячому будинку, то там було все зовсім по–іншому і це нікого не дивувало. 

 

— Розкажіть про роботу в дитячому будинку.

 

— В цьому закладі робота чоловіка вважалася правильною. Там були дівчата та хлопці. У вихованців свої потреби, а у вихованок свої. З хлопцями було все набагато простіше, але щодо дівчачих питань я звертався за допомогою до колежанок. 

 

— Використовували якісь власні підходи в роботі? Людина, яка працює тривалий час в улюбленій професії, зазвичай використовує якісь унікальні підходи. 

 

— Я не любив карати дітей. Не ставив їх у куток. Не ізолював. У групі завжди є кілька, яких досить важко заспокоїти. Якщо таке траплялося, то я кликав найактивнішого до себе та казав: “Славко. У мене до тебе важливе завдання. Тобі треба постояти та постерегти дуже важливі документи, що знаходяться на цьому столі, а я скоро прийду”. 

Дитина, поки я стояв за дверима та спостерігав, з усвідомленням великої місії совісно охороняла стіл. Після виконаного завдання я йому дякував, і він, переповнений гордістю та відчуттям виконаної місії, йшов на своє місце. 

 

Ставити дитину в куток неправильно. Вихованець стоїть та переживає щодо того, що сталося. Думає про це. Щось відбулося, а на його думку, ситуація несправедлива до нього. Досі не розумію, для чого дітей ставлять у кутках. Це ж не допомагає. Я їх вгамовував іншими методами. Дітям же в дитячому садку усе цікаво. Їм що не запропонуй, вони все підтримають. Навіщо пропонувати щось погане, якщо можна запропонувати хороше. Правильності в покараннях немає. Куток погіршує ситуацію. 

 

— Чи не вважаєте, що насилля з боку вихователя є його непрофесійною рисою? 

 

— Про слабкість вихователя можна розмірковувати довго, але треба починати з початку, вихователь — це доросла людина. Вона аналізує, що робить, розуміє це та має аналізувати добре і погане. Погано для вихователя це, перш за все, насилля над дитиною, яка живе емоціями та сприймає світ відкрито і щиро. Доросла людина ніколи не визнає свою неунікальність. Вона поставить дитину в куток і переконуватиме себе, що зробила правильно: “Бо так треба. Що я міг з ним зробити, якщо він невгамовний?”. 

 

— Як Вас сприймав жіночий колектив? Здружилися? 

 

— Всі виховательки були приємні жіночки. Мені з ними подобалося. Через деякий час вони мене взагалі перестали сприймати як представника протилежної статі. 

 

 

— Уявіть, що Ви головний герой фільму “Джентльмени удачі”. Чи була у Вас колись така прив’язаність до дітей, як у того персонажа? Чи хотілося йти на роботу?

 

— На роботу я справді летів. Мені туди хотілось. Я знав, що перша мамочка приводить дитину на 6:30 і завжди в цей час приходив. Я радію, що в мене була тільки одна група вихованців з року в рік і я знав їх всіх по іменах.

 

— Контактуєте з вихованцями зараз?

 

— Так. Коли бачимось, то питаємо один в одного про справи. Часто бачу мам їхніх. Іноді хтось може написати у Фейсбуці.  

 

— Чи були скарги з боку батьків або певне невдоволення від Вашої роботи?

 

— Скарг не було. Єдине, що  мені тяжко давалося — це заплітати дівчаток. Батьки змирились з цим явищем та забирали їх вже з тим, що є. Одного разу на мене батьки образилися, бо я забув дитину викликати на віршик. Я справді забув. Я, звісно, вибачився, але осад лишився і по сьогодні. Дитина була хороша. Стояла собі та чекала, а я забув. 

 

— Чому пішли з цієї роботи? 

 

— В цьому дитсадку, де я працював, був дитячий будинок. Мене запросили пройти конкурс, і я його пройшов. Відбір був суворий. Зі столиці до міської ради приїжджала спеціальна комісія. Набирали нас як з чистого аркуша. Виходить, що перейшов працювати з одних дверей в інші. 

 

— В дитячому будинку було тяжче працювати?

 

— Ця робота була безумовно складнішою. Якщо говорити про дитячий садок, то на тобі лежить відповідальність за здоров’я, безпеку та розвиток дітей протягом доби. В дитячому будинку мені давали вихованця і на мені лежала глобальна мета. Треба було змінити ставлення дитини до життя, бо в дитбудинку вони випадково не опиняються. В них є негатив та ненависть до людей, суспільства або до інших дітей, які щось мають. Задача полягала в тому, щоб дитина із закладу вийшла максимально готовою до життя та стала свідомим громадянином. 

 

— Що не любили робити найбільше в дитсадку чи дитбудинку?

 

— Ненавидів писати плани. Ненавиджу й досі. Я не розумів, коли мені їх писати на роботі. Люди писали, а я ніяк не встигав. На роботі дуже вимотувався. Одного разу, вийшовши з роботи, вперше в житті знепритомнів. Перепрацював. Так лікарі і сказали. 

 

 

— Чи були конфлікти з батьками?

 

— Була одна проблема. Батьки бувають різні. Одна мамочка, мотивуючи релігійними переконаннями, наказувала, щоб дитині не давали молоко, какао, каші, м’ясо, котлети, рибні котлети. Фактично з меню садочка я тій дитині міг тільки воду давати. А дитина така, що її однією рукою на пальці можна підняти. Була неймовірно худа. Просто худюща. Коли всі їли, ми бачили, що вона також хоче їсти. Голодна. Ми з нянечкою брали котлету і переконували її, що їжа з капусти та овочів. Увечері, коли малеча розповідала мамі про обід, ми вислуховували: “Ви що не розумієте, що та їжа від диявола?” — і так далі, сидиш та слухаєш. 

 

— Що найбільше запам’яталося з роботи в дитячому садку або будинку?

 

— Якщо брати дитячий садок, то ніколи не забуду свята ялинки. Це завжди для мене був стрес, оскільки з танцями в мене не склалося, а з фігурою для цих танців тим більше. Коли в купі з усім переліченим з дітьми танцюєш танок дощика, а батьки сидять і рвуть животи від сміху, то це, звісно, травмує самооцінку. 

Також був цікавий випадок, коли ми грали з ними у гру. Гра: “Я великий  ведмедик, а ви маленькі ведмежатка”, “Я великий котик, а ви маленькі кошенятка”. Після тривалого списку зоології ми плавно дійшли до козла. Діти не розгубились і відповіли: “Ми маленькі кізоньки, а Ви, Романе Михайловичу.., велика кізонька”.  Вийшли із ситуації дипломатично. 

 

— Що найстрашніше в дитячому садку?

 

— Найстрашніше в цьому закладі — це гороховий суп перед сном. Діти його наїдяться, а тобі їх вкладати спати, і вікна, на жаль, відкрити не можна. 

 

— Що було найстрашніше в дитячому будинку?

 

— Це був перший день. Коли ти прийшов від дітей доглянутих, яких люблять та вони мають дитячі плани на життя, наприклад, щодо якихось придбань іграшок, подорожей тощо. 

В дитбудинку діти не мають нічого. Живуть з думкою про сьогоднішній день. Якщо б мене лишили з ними сам на сам, я втік би звідти наступного ж дня. Проте завдяки директору закладу там лишився на довше. 

 

— Хтось із Ваших вихованців з дитячого будинку досяг чогось особливого в житті?

 

— В мене є привід пишатися. Моя вихованка зараз служить в армії США. Я, звісно, не скажу, що це лише моя заслуга. Це заслуга команди, бо робота над кожною окремою дитиною проводилася колективно. Бувало, у відповідь на прохання: “Олю, вчи англійську та німецьку” вона кидалася в мене стільцями, кидалася на мене з ножем та бажала мені смерті. З Америки вона написала: “Нарешті я зрозуміла, що ти від мене хотів”.

 

— Зараз Ваша професія пов’язана з викладанням іноземних мов. Чому пішли з дитячого будинку? Коли настав той момент, що треба переходити?

 

— Завжди хочеться чогось більшого. Часто сидів та міркував, для чого в мене вища освіта і для чого вчив німецьку? Вирішив відновлювати мовні навички та працювати за професією. В дитячому будинку я не приймав рішення йти. Після завершення дії контракту мені сказали, що в закладі немає робочих місць. На той момент я вже паралельно займався викладацькою справою, тому продовжив нею займатися. За старою роботою не сумую. 

 

— Якою є Ваша ціль у житті?

 

— Коли питають, яка мета в житті, а в тебе вже двоє діток, то відповідь очевидна. Хочеться мати все, щоб дати дітям.

 

Дмитро Семенюк 

 

Нагадаємо: Кропивницькі рятувальники та патрульні застерігають школярів від небезпеки