Ріта Смірнова разом із мамою пройшли надскладний шлях, щоб дістатися з окупованої Каховки в Кропивницький. Мало того, що 5 діб провели в автобусі, проїхавши кілька країн. Так ще й довелося пройти принизливу процедуру фільтрації, що тривала 5 годин поспіль.

Усе почалося дуже стрімко. Люди навіть не втямили, що відбувається. Спочатку почули звуки стрільби. Знали, що там знаходиться наш блокпост. Гадали, що невдовзі все минеться, але не минулося.

Коли вперше побачили танки, що перетинали міст на ГЕС, подумали, що це наші, а зетка – то значить Зеленський. Коли втямили, що опинилися в окупації, почали висловлювати спротив. Виходили на мітинги кілька разів, можливо, 4 чи 5. Потім їх почали обстрілювати гумовими кулями, врешті розігнали. Деяких забрали «на підвал» і сильно побили, причому участь в екзекуції брали навіть місцеві колаборанти.

Спочатку російські війська стояли за містом. А в Каховку увійшли навесні, поставивши керувати одного з місцевих зрадників. Коли вперше заїхали, радісно виглядали з БТРів і привітно махали руками. Росіяни не розуміли, що тут їм не раді й ніхто на них не чекав.

Попервах окупанти поводилися більш-менш пристойно. Купували українські продукти, дуже хвалили смак місцевого печива, пива. А коли наткнулися на спротив людей, неначе озвіріли.

Справжня жерсть почалася, коли українські війська звільнили правий берег. Росіяни втямили, що місцеві радіють успіхам ЗСУ. До того ж з’явився мобільний зв’язок – деінде став ловити «Водафон».

Люди стали масово виїжджати, тож відсоток проукраїнського населення став катастрофічно знижуватися. Колаборанти повилазили з усіх закутків. Стали активно агітувати за референдум, закликали брати паспорти з двоголовим орлом.

Родина Ріти трималася з усіх сил у надії дочекатися звільнення, але врешті терпець урвався:

- Орки стали обстрілювати місто, все звалюючи на ЗСУ. Ми собі говорили: не вигоните нас. Та коли був приліт у сусідній будинок, загинули сусіди, яких ми добре знали. Стало дуже страшно. Сенсу залишатися й ризикувати життям не було.

Рішення виїхати назрівало довго

На сімейній раді вирішили, що поїдуть Ріта і її мама. Тато боявся залишити оселю, бо в неї відразу ж поселяться окупанти. Дідусь не міг залишити хвору бабусю. Для жінки потрібно було замовляти машину швидкої. Інакше б вона не витримала такої тривалої подорожі.

Ріта до війни працювала в художній школі. Потім перестала ходити на роботу. Мама перебувала на біржі праці, то їй лише двічі дали допомогу. Тато був митником. Коли митниця перестала функціонувати, влаштувався охоронцем, отримуючи жалюгідні копійки. Родина бідувала, і грошей на виїзд зібрати не могла.

За дорогу треба було сплатити по 350 доларів за кожного. Добре, що фінансово допоміг дідусь, віддавши власні гробові. Чоловік отримував від окупаційної влади пенсію в 10 тисяч рублів, тож сподівався, що зможе якось вижити.

- На банківську карту надходили кошти з України, але зняти їх було неможливо. Доводилося йти в магазин і скидати на їхню карту. Окупанти боролися з гривнею, як могли. Траплялися випадки, коли бачили українські купюри й просто їх розривали.

Фільтрація - розпач і приниження

Складалося відчуття, що вони постійно перебувають у тюрмі. Хоч і мешкали у своєму будинку, але не можна було нічого зайвого сказати чи кудись сходити. Частенько на сусідніх вулицях проводили рейди, виявляючи навідників.

Почалася тривала підготовка до виїзду. Спочатку хотіли скористатися допомогою волонтерів. Але це треба було робити таємно, бо якщо окупаційна влада дізнається, буде непереливки всім.

Домовилися з перевізником «Южний експрес», щоб дістатися до Армянська. Там організовано спеціальний фільтраційний пункт. Водій був із Криму, дуже доброзичливий, підказав багато дечого важливого, як правильно відповідати на запитання, щоб пропустили.

Дуже страшила процедура фільтрації, через яку проходять усі українці, що мають намір виїхати з окупованих територій. Під час такого «собєсєдованія» ефесбешники ретельно перевіряли телефон. Якщо виникала підозра у проукраїнськості, підключали спеціальний апарат, що відновлював навіть видалені файли.

- Я дуже переживала, адже скидала координати. Коли телефон забрали і не віддавали, подумала, що це вже все. В одного чоловіка знайшли в телефоні пісню українською мовою, то не випустили. Нас із мамою пронесло…

У мами дівчини спитали, чому їй не сидиться в Росії (вони називають цю територію своєю). То жінка сказала, що тільки доньку відправить, а сама повернеться. Мовляв, Ріта дуже боїться обстрілів з боку ЗСУ (хоча всі чудово розуміють, хто насправді стріляє).

На питання «Как ви относітєсь к войнє?» треба обов’язково підправити: «Нє война, а спєцопєрація». Треба мати «залізний» аргумент, пояснюючи, чому не взяла російський паспорт. Ріта сказала, що хотіла зробити це в урочистій обстановці згодом, а не зараз, коли стріляють.

Допит тривав близько 5 годин. Потім знесилених і вимотаних морально людей посадили в автобус, який повіз їх у Краснодарський край через кримський міст. Його переїжджали вночі, тож Ріта, як не силилася, не побачила ушкоджень після вибуху.

Врешті в Україні

Подорож тривала 5 днів. З Росії заїхали в Білорусь, потім у Литву, а далі в Польщу. З полегшенням зітхнули, щойно перетнули кордон із ЄС. Люди, які в окупації змушені були взяти російські паспорти, тут же порвали їх і викинули.

З Варшави попрямували до Києва. Там зняли хостел, щоб помитися і виспатися, бо за довгий шлях не мали такої можливості. Наступного дня попрямували до Кропивницького.

В обласний центр Ріту з мамою запросила її подруга Аня. Вона виїхала ще в березні 2022 року, щойно заборонили мітинги. У дівчини в Кропивницькому мешкає тітка. То перший тиждень після приїзду біженці перебували в цій привітній родині. Потім їм пощастило винайняти житло.

Ріта влаштувалася на роботу в Музей мистецтв, а мама працює у швейному цеху. І хоч їм доволі складно (довелося взяти кредит у банку, а від сплати відсотків біженців ніхто не звільнив), але повертатися назад до Каховки вони не планують навіть після звільнення. Місто вже не те, як було раніше, – напівзруйноване і чуже. Навпаки, вони розмірковують, як забрати до себе тата і дідуся з бабусею.

Анета Цегельник

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».

Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.