Твір Антоніни Царук, висунутий на здобуття премії Тарковського

15 июня 2020 14:02 0 161 Искусство, литература
Твір Антоніни Царук, висунутий на здобуття премії Тарковського
 
Обговорюємо твори, висунуті на здобуття
літпремії імені Арсенія Тарковського
 
Дай, Боже, всім прозріння!
 
Давно знаю письменницю і громадську діячку Антоніну Царук, педагога за фахом, кандидата філологічних наук, поетесу, прозаїка, драматурга, публіцистку, піснярку і перекладачку, двічі лауреатку премії «Сокіл степів» та імені Євгена Маланюка. Всі її книги, газетні й журнальні публікації є у нас в музеї, де вона не раз бувала бажаною гостею на зустрічах з дорослими і дітьми та на презентаціях книг земляків, де виступала авторкою передмови чи редакторкою, рецензенткою.
 
Всього вдруге назріває така чудова, післякарантинна подія в нашому місті, бо премія – юна. Правління обласної організації НСПУ, з чиєї ініціативи міська рада заснувала премію, ще два роки тому, коли вийшла книга поезії Антоніни Царук, і після її презентації в науковій бібліотеці було переконане, що збірка заслуговує на таку відзнаку. І спасибі не тільки поетці, а й її співавторці – художниці Ірині Правдіній, чиї витинанки органічно вписалися в контекст, бо надихала її поезія А. Царук. А ще спасибі покровителеві поетів-земляків Вікторові Лисенку, який став меценатом книги у видавництві «КОД». 
 
Не до кожного, на жаль, приходить воно – «Прозріння пізнє…». До А. Царук завітало і осінило, і надихнуло. Перечитую збірку, шукаючи яскравих аргументів для високої оцінки. Перша поема, однойменна з назвою, дається нелегко – складні метафоричні образи тчуть «історію навиворіт» нашого краю, нашого міста. А вони багаті подіями й іменами, які авторка тут же «доточує» сьогоденням, порівнюючи нас, нинішніх, з нашими пращурами й питає: «Вогню якого треба вам, щоб зчистилась іржа?». Дорікаючи минулому і тим, хто скособочено його творив на догоду імперіям, поетеса закінчує історіософські роздуми примиренням:
 
Та я не звинувачую,
Я припиняю слідство.
Бо ти нарешті мій, вкраїнський
Кропивницький!
 
Друга поема – «Гелена» – то теж екскурс у нашу непролазну історію часів визвольних воєн. Любов і війна, боротьба і свобода – про все гарячим пристрасним рядком. Патріотизм у книзі – на кожній сторінці. От як у вірші «Сонце моє відважне», де зливається в один образ і сонце, і коханий, а героїня намагається обох захистити молитвою-оберегом.
 
Даруючи велику любов оточуючому світу, лірична героїня Антоніни Царук залишає собі найскромнішу місію: 
Я лишуся для тебе краплиною,
Щоб у спеку ти міг напитись.
Та насправді бере на себе набагато більше. 
 
 
Радує свіжість поетичного погляду авторки на світ у більшості віршів. «Граніти і лишайники», «Ротація», «Час ІІі», «Марія» яскраве тому підтвердження. Коли письменник справжній, він до всього причетний, а не лише до оспівування класичних адюльтерів… Тож війна на Донбасі і біди Чорнобиля, розбрат у суспільстві, де, одначе, і в тривожні часи знаходяться нащадки Вернидубів і Кожум’як, які борються зі злом, знають «як це пекло зачинить, де торги йдуть за чини», бо опора їм – рідна мати-земля, бо у матерів, «земних Марій», зростають сини не лише для себе, а й для людей. Любов, жертовність, обов’язок, честь, совість – для таких синів і доньок та онуків – не високі пустопорожні слова, а ті твердині, на яких тримається життя в усі часи і незалежно від географічної прописки.
 
Після першої книги поезії для дорослих «Мовчання бруньки», а потім після (поки що не поміченої критикою) драми про Роксолану, зміцніли і голос поетеси, і характер, і світогляд. Якщо у «Бруньці» нам явилось яскраве «інь» Антоніни Царук, то у «Прозрінні…» стійко звучить ще і «янь», з яких і складається кожна особистість.
 
Не лише тема сучасної війни з Росією звучить у книзі настільки істинно, як з вуст учасниці трагічних подій, і настільки ж лірично пронизливо, але й переможно. Так, мабуть, звучала патетична «Сьома симфонія» Шостаковича у блокадному Ленінграді. Такі твори, як у цій книзі, обов’язково б піднімали дух бійців. Якби ж то вони разом з подібною патріотичною музикою звучали на хвилях якоїсь «спецефемки» на тому кордоні між Україною, яка хоче залишатись нашою, та Україною, що прагне стати «росією»! Нещадима поетеса і в характеристиці «своїх», серед яких повно «метушливих і кволих, інертних і заздрісних, інфантильних і шизонутих на своїй геніальності, скупих на душевне тепло і щедрих на підлість з єхидною дружбою проти тих, за чиїми вчинками немає тіні корисливості…».
 
      Таку різку поетесу А. Царук я читала вперше – категоричну, рішучу, безстрашну у думках і емоціях, на які провокує авторку навколишній світ. У цій книзі повно героїв з іменами і безіменних, яким «безсмертя цілувало… чоло», серед яких і Полуботок, і Шевченко, і Богдан, і їхні онуки, яким батьки передають пісню, як заповіт. Книга переповнена природним пафосом і патетикою, на які надихають авторку подвиги пращурів, здійснені задля того, «щоб сонячно жили ми», щоб нас не «мучив привид щастя», а щоб ми його реально мали.
 
Відштовхнувшись від образу шевченкової Катерини, поетеса знаходить влучну характеристику сучасній Україні:
 
Не любка москальська на призьбі Європи,
Що в лоні виношує гірко дитя, –
Іде Україна, долаючи спротив,
Княгинею Духа небесних звитяг.
 
Книжка маленька – 98 сторінок, але враження – велике. Мова поетеси на цей раз збагачена архаїзмами, бо пише вона про сталі для всіх часів пієтети і величини. В той же час чимало черпає авторка стильності із фольклорних джерел, вона і  її герої залишаються вірними одвічним святиням, серед яких для українця, в першу чергу, є родина, де: 
 
І вузлик слів домашніх, незрадливих
Був оберегом на усі віки.
 
Герої ліро-епічних віршів та поем А. Царук – натури цілісні, рельєфні, стійкі, віддані боротьбі та роботі для загального добра. Її солдати, шахтарі, робітники, селяни схожі на вилиті з бронзи скульптури, що втілюють груповий образ народу, його чоловічу й жіночу монументальність. Живемо у реальний час, коли наші вишиванки є під двоглавим прицілом мушок «братерських». Тому, мабуть, і темпоритм віршів є рвучким, ніби пораненим, бо люди в лихі часи виростають «за зиму на цілу війну».
«Виросла» і поетеса, про яку я писала сім літ тому…
 
Око вихоплює свіжі образи, епітети: «як мачухи ласка», «дощеві не потрібен п’єдестал», «душа навшпиньки стане». Він часів В. Гончаренка я не часто зустрічала у поетів такі рідковживані слова, як «стежа», «шкаралуща», «трут», «нашепт», «славень». Цікаві й чимало неологізмів, серед яких захопив «розволонтерились». Прискіпливіша стала поетеса і до рим, серед яких такі: жовтоблакить – батьки, згадать – солдат, вії – рвійний, краплі – коралі, блискавиць – вись, навесні – знавіснів, зачинить – за чини, вірую – прірвою.
 
Помітила цікаву своєрідність, а може, нову рису стилю: у авторки часто один і той же вірш може належати і до інтимної, і до громадянської лірики. Отака вона, «лірична героїня», для якої завжди залишається важливим не особисті драми, а трагізм долі людини і народу, до яких вона незмінно проявляє зрячу, а не сліпу любов.
Близько десятка книг висунуті на здобуття премії імені Арсенія Тарковського. Але далеко не всі вони відповідають положенню про премію, хоч і написані не новачками в літературі. «Прозріння пізнє» – відповідає і заслуговує, бо славить рідне місто й Україну.  Я голосую «за».
 
Антоніна Корінь, поетеса, член Кіровоградської обласної організації НСПУ
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий