Запитання без відповіді

 

З натури

 

Сидить батько на своєму обійсті, миску вистругує дерев’яну, а малий синок запитує:

— Цікаво, нащо вам здалася ота миска? У нас он посуду скільки!

— А це, синку, для діда і баби, щоб їм було з чого їсти, зрозумів?

 — Зрозумів. Коли ви з мамкою старенькими станете, то і я вам таку миску вистругаю з дерева.

 

Пригадалася мені ця відома притча після розповіді жінки, яка самотужки, без допомоги чоловіка, який вже давно пішов за межу, випестила та оженила єдиного сина, віддавши  йому материнську любов та душевну щедрість.  Де й сили ті бралися, аби у всьому підтримувати нову сім’ю?

 

За клопотами щоденними незчулася, як прив’яла її врода, обличчя зморшками старечими вкрилося, серце почало якось незвично щеміти, немов лещатами затиснуте.  А до того ще й син «озвірючився» на ніжну матір, з якою легко й цікаво минали його дитячі та юнацькі роки і  від того  був щасливим. А тепер каже, що «дістала»  його своїми порадами, яких вже давно не потребує. Днями не розмовляв з нею, дратувався кожному слову,  нею мовленому. 

 

А потім  спіткала її сумна доля: за мовчазної згоди  невістки вигнав матір на вулицю.  І мусила  вона жити у хліві — благо діло, теличка мала совість, тому й пускала господарку до своїх ясел. І тривало це доти, доки не дізнався про те знущання над бідолашною жінкою голова сільради: прилаштував її до будинку престарілих. Проте так і не зумів, на жаль, достукатися до тих, хто забув про людську совість..

 

— Скажіть, чим я завинила перед сином, що  вже не називає мене мамою, а стала «старою відьмою»? Адже у найменших забаганках йому не відмовляла…

Хіба я заслужила подібне ставлення до себе? 

 

Я завагався з відповіддю, не знаючи, що сказати цій сумовитій незнайомій жінці, бо не хотілося руйнувати її наївну віру у могутність заступництва. А тим часом  вона  задумалася і раптом, пригадавши щось, спитала: «А чи не може так статися, що з часом діти сина будуватимуть нові ясла у хліві вже для них, своїх батьків?..».