Міжнародно-кропивницький шарварок № 6

 

 

Антоніна Корінь

 

Пародії на вірші Олександра Кердіваренка

Присвячується іменнинику і першому лауреату премії Тарковського

 

Пародія-диптих  «Була б не спала…»

1.

Десь село спить, та не спиться щось мені.

Може, десь якась дівчина так, як я, 

Теж не спить. Яку зустріну — та моя.

                          О.Кердіваренко, 1958

В шістдесят мене безсоння допіка…

Я ж у десять спала — соня, бач яка!

Знала б я, що Ви на лови вийшли нас, 

 То не спала б, безголова, у той час!

2.

Підкажи, не зустрінута досі, 

Що робити, моя осяйна, 

Коли серце ураз заголосить:

Це вона! Ось вона! Ось вона!

                       О.Кердіваренко

«Де вона?» — досі серце голосить.

…Може, я то була, осяйна?

Пречудові пародії носить

Цей шукач мені на Парнас.

 

Справжня причина бурі

Не спиться. В уяві шалено

Стихія шумить і гуде.

Здається, що море без мене*

Спокою, як я, не знайде.

О.Кердіваренко

***

А он, мятежный, просит бури, 

Как будто в бурях есть покой.

М.Лермонтов

 

Так он воно що! В тім запарка,

Що море шумить і гуде,

Бо сердиться, що Кердіваренка

Між хвиль своїх не знайде.

Не спить в степових він пенатах,

Уже й до Вільшанки** дійшов…

До моря — рукою подати.

Лиш в бурі б він спокій знайшов!

 

* — поет в армії був моряком

** — автор родом з Вільшанщини

 

Екстрим тих гроз не здолав і склероз

 

Пам’ятаєш літні грози в полі,

Стріли блискавок, розкотисті громи,

Дужий вітер, хмари, а навколо

Тільки море нив й дві постаті — то ми.

                                        О.Кердіваренко

 

«Пам’ятаєш?» — навіть не питаю.

Як нам той баштан не пам’ятать, 

Як в грозу ми з куреня — із раю! — 

Бігли під грозою погулять?

Хмари, вітер, грім і блискавиці!

Ми й не помічали ці діла.

І хоч грім гримів нам: «Обніміться!»,

Громовиця руки нам сплела…

Жаль, тепер життя — ясна година.

Тільки спогад в серці той несу.

Дякую, кохана, ти — єдина

І мене любила, і грозу.

 

Сила любові

Я по землі ходив, розбурханий, 

як вітер,

М’яв трави ніжні і хитав гілля.

***

Йому давно не милий білий світ, 

Бо до вподоби світ зелений.

О.Кердіваренко («Вікторові Погрібному»)

Ходив лісами я, в руках сокира,

М’яв сінокіс, трощив кущі й гілля.

Руйнівником був, схожим на факіра…

Як піді мною не розверзлася земля?!

Вели до Неї всі мої дороги!

В коханні зосередивсь білий світ!

… Як добре, що не стрів я Погрібного, 

Він не прийняв мене б в «Зелений світ».

 

Серед збирачів зір 

Ніч сповила даль просторів.

              ***

Ніч повила, ніч покрила все земне.

              ***

Ген силует

В полі чийсь має.

Мабуть, поет

Зорі збирає.

О.Кердіваренко

Ніч сповила степ і гори, все земне.

Та сповить їй не вдається лиш мене.

Степ — дивина!

Знов хтось никає.

Випив вина?

Ледь шкандибає…

Крок до зірок

Хтось знову робить?

За кроком крок 

Степ хтось скородить.

Стелеться путь

В поле безкрає.

О! — зорепуд!

Я не збираю

Падалиць тих.

(Як це банально!)

Гордий без краю, 

Я для вас всіх

Зорі… знімаю.

О-ри-гі-наль-но!

Олександр Антоненко,

Новоукраїнка

Чиї ворота?

 

Зять у тещі проживає –

Звісно воно як: 

І війни ніби немає,

Але й миру — ну ніяк!

 

«Пофарбуй ворота, синку, –

Теща пристає, –

Ось, я щіточку купила» –

Фарбу подає…

 

«Ой, часу не маю, мамо!

А коли і мав би…

Були б це мої ворота — 

Може, й фарбував би!»

 

Теща зранку підхопилась,

Гайнула у місто, 

Одписала хату зятю.

Все зробила чисто!

 

«Ось тобі дарунок, синку! –

Документи віддає, –

Знай тепер, яка я добра!

Хата, двір — усе твоє!

 

Тільки в мене ж ось турбота, 

Пофарбуй-таки  ворота!»

 

Зять папери взяв у руки,

Мовчки прочитав,

Склав учетверо, легенько,

В кишеню сховав…

«Тільки в мене ж ось турбота, 

Пoфарбуй-таки  ворота!»

 

«Носа встромите Ви всюди,

Як чорти Вас носять,

Вас наряди роздавати

Поки-що не просять!

 

Живіть тихо в моїм домі…

І послухайте сюди:

В приймах треба вміти жити –

Не варіть мені води!

 

А робіть, що я скажу Вам: 

Йдіть собі, варіть обід!

Бо яке Вам тепер діло 

До моїх воріт!!!»

 

 Пожалілася

Дзвонить якось одна жінка,

Що не мала дочок,

До невістки, в інше місто:

«Як там мій синочок?

 

Бо наснився цю ніч сон, –

Зовсім якийсь новий!

Чи в порядку мій синок?

Чи він там здоровий?»

 

«Ой, матусю! Скаче в гречку!

Ще й горілку п’є!

Як йому цим дорікаю

Він мене ще й б’є!»

 

 «Слава Богу! Сон не в руку!

А то ж серце мліє!

Як таке він витворяє –

Значить не хворіє!»

 

 Габровские уловки

Турист спросил у старика-габровца, сколько в городе жителей?

— У нас не просто жители, сынок, — ответил тот, — у нас все — габровцы!

 

«Таким, як я, незатишно у спокій»

(Літературний заштрик)

 

Подивишся на нього — зроду нічого поганого не запідозриш. Кремезний, донжуанистий симпатяга, а щодо сексапільності, то й Олега Винника на чотири лопатки покладе! Наче ще й  молодий, геть  юний пенсіонер, а вже із зелених літ мудрословить. А глянеш, що з-під його пера так і пре, — засоромишся, бо і в мізках ніяк не всклянкується. 

Створене нині треба тільки дозовано вживати, як у рецептах нерозбірливо лікарі пишуть: dtd: по 1 шт. 3р. на день. Отак би я й радила вам вживати його «Сагу про поетичну каторгу». Бо від передозування  застидаєшся: за павличок, вольвачів, забужок ще й перебийносів. (Жаль, П.Засенко на пародійний укол  до Володимира Могилюка не попав, а треба би йому «внушити», що до кандидатів у Спілку письменників з Кропивницького варто пильніше придивлятись на його посаді очільника приймальної комісії в НСПУ (Київ).

Давайте посушимо мізки навколо цього трагічно-песимістичного прізвища Могилюк, який безкоштовно веселим словом зцілює душі й тіла. Його новенька «Сага про поетичну каторгу» завершує (поки що) веселий «п’ятитомник» пародій (1996-2018рр.).

Від однієї назви «Цю тему я люблю» у душі оргазм тьохкає. І чим далі в ліс, тим голосніше. Зокрема, й від «паро— і порадійних малюнків Фелікса Полонського, співавтора-«каторжанина» (за ним як за ілюстратором не одна поетеса полює!), як і від фото Могилюка в образі козака Мамая! А епітетів, а метафор тих! А неологізмів! Оце вибрики Пегаса! Класики й ті прочитають, або ж їм перекажуть злісні заздрісники, яких Бог милував попастись на зуб пародисту Могилюку.

До всього, крім закрепів та «швидких насть», цьому пакоснику, терапоету-гастроентерологу є діло не лише до аритмій і до  перверзій, декларації асфікцій і рекреацій, полюцій і суккоб. Жодного з літературних іванів, павлів чи петрів не обминув, щоб не насипати солі на хвіст (як уже вони той хвіст не піджимають, а мають те, що мають!). Але ж сосюряться, тичиняться, ще й гоголяться! 

Сфера діяльності В. Могилюка  розпросторилась у часоплині: від Ежена Потьє і аж до … А.Корінь — з її укрсучлітподругами-майданістками та з їхніми безкінечними  блуканнями у пісенних папоротниках.  Не обминає його пильне око й детальок. Не один чабанарх ошкіриться. Бо таки кожного, багатого й бідного, талановитого й безталанного, вражає у Могилюка «концентрація концептуального контрацепту». О! Я вже мовчу про нечувані алітерації й асонанси. Одне погано: мало помічено жінок, зате яких помічено! І не скажеш, що це бедлам по приколу. Швидше, таки докторська дисертація на вічну тему: «Whoiswho?». Тут кожне «who» себе впізнає і сусідів. Читати цю сагу не марудно (не те, що — про Форсайтів!). Чого він тільки не діагностує у нас, друзів молодості!

А це і шедевризм П.Селецького і рахманний комсомолізм В.Гончаренка. Навіть підмітив дзвоно-бамбилізм  Ліни (атож, попалась і генійка жіночого роду!), і шурхітливість драчевих ніг (відходив, царство йому небесне!). Все Могилюк помічає: чоловічу гарцьовитість і жіночу лісову ековідданість. Вдалось авторові освідчитись і в регіональній любові, особливо до львів’ян, — звісно, у всіх нас — курс на Європу (от тільки євро — проблема!).

Віддав Володя шану й «габаритним зорям», і дрібним матючникам, які свіжу риму до слова «тать» уміють припасувати. Молодець!

 

Вірю, жодні «дзвінкокопитні коні» не викинуть мого друга із сідла (як і з «Шарварка»). Тримайся, вибивайся в чабанархи, скоро ж найбільше свято врожаю — ВИБОРИ! От тоді  в тебе знов затанцюють всі! Хух!

Меду — досить, дьогтю — дефіцит! І граматично лиш іноді в коректурі книжка накульгує, хоч автор і вільно володіє розділовими знаками, а то й без них обходиться, по-косенківськи хуліганить, розперезавшись. Тож позаздримо всім андрусякам та анруховичам, які зайняли всі полиці у любовному потязі Ю.Рибчинського. 

Бажаю авторові творчо потіти й далі, не збиваючи високу температуру творчості. І знов же — без Косенка ніяк! — цитую: «Хай плутається вічність в бороді» (!) у того, хто гарно утрамбував свою сагу аж дев’ятьма розділами; хто своєрідно зробив пролог і епілог! Знаком оклику в кінці стало інтерв’ю В.Бондаря, де вісім влучних запитань влаштували В.Могилюку літстриптиз. Персональна  подяка в рамочці за чотири пародії на мене. Похитнулись у сазі літговерли, а інші страждальці допоможуть весело вивчати вкрай усічену літературу рідного краю. Словом, гарний шарварок вчинив Могилюк, справжній веселий шарварок! Читайте, купуйте, — у чергу за автографами! 

Антоніна Корінь

(квітень-червень, 2018)

 

 

Антоніна Корінь

З Івана Вазова (Болгарія)

(переспів) 

 

Спогади про Батак

 

І

Сам я із Батака, чули про Батак

Звідси далеченько, десь аж за горами

Я без батька й мами сирота-бідняк,

Знай, бреду схололий, сніжними полями.

Ти Батак не знаєш? Це село моє.

Час лихий згадаю, ніби день вчорашній

Дев’ять нас братів було, уцілів лиш я.

Зараз розкажу вам, те що й слухать 

страшно.

 

ІІ

Сам я бачив, дядю, як убили їх...

Голови рубали їм там, на пні берези.

Тільки брат мій, Пеню, скрикнув і затих,

Так братів не стало. Турок же один

Бабу в груди вдарив… Як же я злякався!

Кров текла рікою… Я в ті холоди

Сиротою в світі білому зостався.

 

ІІІ

Пам’ятаю батька – у руках сокира, -

Він хотів бандитам заступить дорогу.

Але гримнув постріл, 

в батька зблідла шкіра,

Кров у сніг лилася прямо за порогом.

Мало хто лишився у цей день з живих.

І згоріли в школі і дорослі, й діти, - 

Всі в вогні пропали, хтось закрив там їх,

Очі всім золою застилав там вітер.

 

ІV

А сестру і тітку день і ніч підряд

Мучили і били, там де була хата.

До цих пір я чую, як вони горять

Тьму людей порізав душогуб проклятий.

 

Скільки душ згубили, як же їм не гріх!

Тільки дядя Ангел чудом втік із хати.

Трандафія-священик, на виду у всіх, 

Як Ісус, прибитий, не стихав кричати.

Я уже не плакав, тільки весь тремтів.

Скінчили розправу кляті бусурмани.

Всіх дітей зігнати турок повелів,

Всі дитячі голови пов’язать тюрбаном.

 

V

Ох, як було страшно, коли б ти там був!

Як я втік, не знаю, від ножа лихого.

Тут сарай в дворі наш раптом спалахнув,-

Жалібно стогнала там стара корова.

Я ж тоді пустився звідтіля бігом,

Але потім чув я, - люди говорили,

Що тоді згоріли всі, - такий содом!

 

VI

І в селі сусіднім, аж в горах, в долині

Нехристи-поганці нас загнали в яму.

Причаївшись, в небо, я дививсь в щілину

І тихенько плакав, згадуючи маму.

Але їхню віру не хотів приймати, 

Вирішив загину, та не стану турком.

Врешті відпустили знову нас в Батак.

А через два роки ми зустріли Турко.

 

VII

А тоді настав нам час нещадно мстить,

Ворогів поганих ми не пощадили …

Та село згоріло – ніде було жить ...

Непробудно мама спить в сирій могилі …

Та невже не чув ти досі про Батак?

Далеченько звідси, десь аж за горами …

Тож прошу я хліба сирота-бідняк,

І бреду, замерзши, сніжними полями.

 

Толокою «Шарварку» керували Антоніна Корінь 

та Олександр Антоненко — начальники з обмеженою відповідальністю.