По інший бік вишиванки. Письменниця Інна Немирована про ще один талант – з гумором (ФОТО)

 

У вільшанської майстрині й письменниці Інни Немированої близько трьох десятків вишиванок. Її роботи були представлені на багатьох районних та обласних виставках декоративно-ужиткового мистецтва, відзначені грамотами й дипломами. Особисто я захопилася ними на заключному святі обласного фестивалю творчості нацменшин у селі Станкуватому Вільшанського району. Такий фестиваль під назвою «Степова веселка» відбувається на Кіровоградщині щолистопада завдяки ініціативі Центру розвитку національних культур «Єдина родина» та за сприяння місцевої влади.

 

 

– Вишиванням я захопилася досить рано, рочків чи то в десять, чи то в одинадцять, як і чому – не пригадую зовсім, – зізнається Інна. – Точно не за родинною традицією: маминого терпіння вистачає хіба на три хрестики (на моєму полотні та з великої примхи), а бабусі свого навіть не випробовували. Якщо вести мову про родинні жіночі ремесла, то таким для мене є писанкарство, техніку якого довелося освоїти під керівництвом таки бабусі: не болгарки, щоправда, а українки, проте сама вона вчилася в сусідки-болгарки, тому певним чином у нашій родині це справді традиція з болгарським корінням (це так – трішки відходячи в бік від основної теми).

 

До слова, шити я ненавиджу, навіть ґудзика поновити на законному місці – неабиякої ваги завдання, швейну машинку освоїла на трійку з гігантським мінусом (розміром із залізничний шлагбаум, не менше!). А от без вишивання не мислю свого життя. Якесь полотно в роботі мушу мати постійно: більше чи менше, складне чи не дуже, хрестиком чи бісером – не таке вже й принципове питання.

 

 

Хоч, як направду, улюблена моя техніка – все-таки косий хрестик. Я пробувала освоювати гладь, вишивку простими швами та бісером, і, в принципі, в мене сяк-так виходило. Але не так добре, як хрестиком. Та й найбільше задоволення, вкупі з найкращим релаксом, отримую таки завдяки своєму основному стилеві. 

 

У якому, до слова, є свої нюанси та свій вищий пілотаж, що мені не завжди дається. Наприклад, не люблю працювати з муліне, волію акрилову нитку, яка краще лягає на полотно й не так сильно плутається, але з нею інша проблема: вона має властивість розтягуватися та витончуватися, через що полотно стає неоднорідним, з товщими та тоншими ділянками. Також не завжди вдається зробити ідеально вертикальний зворотний бік, особливо у складних роботах з широкою кольоровою палітрою.

Як непрофесійна вишивальниця, дозволяю собі ще одну слабкість: вишиваю переважно картини. Навіть не через складність роботи з витяжною канвою (бо рушник не на полотні, а на стандартній канві це, даруйте, не спортивно), а просто бо ґрамузляти повторюваний візерунок для рушника чи сорочки мені смертельно нудно. Вишивати ж картину – це як складати пазл: кожен новий хрестик зміщує акценти, змінює загальне враження від полотна. 

 

 

Улюблених сюжетів у мене немає: зазвичай вишиваю те, що сподобалося або підходить під настрій. Часом «пробиває» на кольорову гаму: хочеться, скажімо, соковитої зелені чи теплих кольорів. Через повну відсутність художнього дару вишивати доводиться з чужих схем. Є в мене й кілька власних розробок, змодельованих завдяки хитрим комп’ютерним програмкам. Смію сподіватися, вдалися вони мені навіть непогано, особливо ювілейна іменна ікона для бабусі в комбінованій техніці (косий хрестик і бісер). Але для мене це однак хоч і цікава, але дуже непроста й, ніде правди діти, марудна справа, на яку важко наважитися. Тож частіше довіряюся художньому смаку та вірному оку професійних розробників вишивальних схем.

 

А ще в роботі з косим хрестиком мені подобається те, що він не вимагає повного зосередження. Таку вишивку можна поєднувати з іншими заняттями, бодай і з читанням, особливо якщо йдеться про зашивку тла. Чесне слово, виходить навіть у мене, а я – «закінчений» флегматик, який ніколи не претендував на лаври Цезаря у царині вміння робити кілька справ одночасно!

 

Антоніна Корінь, 

відповідальний секретар організації «Нашите хора», 

м. Кропивницький