Наші видатні земляки. Іван Владов – аграрій, управлінець, болгарин
Іван Васильович Владов – непересічна постать у колі громадських діячів Кіровоградщини. Понад тридцять років життя він присвятив розвитку сільськогосподарської галузі рідної області, її вдосконаленню та розквіту, по праву заслуживши не тільки звання заслуженого працівника сільського господарства, а й визнання та велику шану від людей.
А родом Іван Васильович – з болгарської Вільшанки. Тож сьогоднішня розмова – про здобутки, плани та родовід.
– Іване Васильовичу, Ваша трудова та суспільна діяльність завжди були тісно пов’язані з аграрною сферою. Що спонукало обрати саме цю життєву стежину?
– Чесно кажучи, обираючи спеціальність для вступу до вишу, я не зовсім розумів, що саме обираю. Це не тільки моя проблема, якщо спитати більшість землевпорядників, які працюють сьогодні в сільських радах, районних та обласних управліннях сільського господарства, то відповідь буде аналогічною: у шкільні роки ніхто з них гадки не мав, хто такий землевпорядник і чим він займається. Може, хтось колись чув щось краєм вуха, але достеменно, на що саме зголошується, обираючи цей фах, не знав майже ніхто.
Для мене логічною була хіба орієнтація на галузь сільського господарства: батьки працювали в колгоспі, батько на фермі, а мати «на ланці», тобто на сезонних польових роботах, від сапання соняху та буряків і до вирощування шовкопряда. Тяжка праця, годі й заперечити, але я з дитинства спостерігав за нею, це була близька та зрозуміла стихія. Тому й професію обирав аграрну. До того ж мені завжди добре давалися точні науки, а оголошення «Хто бажає вчитися?» (була в часи моєї юності така газета) обіцяло за вподобаним фахом усний і письмовий іспити з математики, письмову фізику та твір. Вдало склавши ці іспити, я став студентом факультету інженерів землевпорядкування Харківського сільськогосподарського інституту ім. В.В.Докучаєва (сьогодні він має статус національного аграрного університету).
– Розкажіть, будь ласка, про свій професійний шлях. Що вважаєте найбільшим досягненням?
– Після закінчення вишу я деякий час працював у Черкасах, у проектному інституті Укрдіпросад, який займався проектуванням садів по всій Україні та за її межами. У складі геодезичної пошукової групи багато де побував: ми робили зйомки території, за якими потім складалися проекти багаторічних насаджень, розбивалися сади. Напрям тоді активно розвивався, робота була цікава. Потім, відслуживши в армії (служив у Азербайджані, в протиповітряних військах), я десь півроку пропрацював у проектному інституті Укрземпроект. Потому мені запропонували посаду старшого інженера-землевпорядника в Кіровоградському обласному управлінні сільського господарства, а за рік чи півтора затвердили заступником начальника. На цій посаді я пропрацював дуже довго, а з 1996-го до 2007 р. очолював обласне управління земельних ресурсів.
Зроблено було багато чого: ми першими провели розпаювання, першими освоїли надсучасні прилади, зокрема й популярні нині GPS-технології, замовили докладну аерозйомку території (яку робили італійські фахівці з використанням американської техніки), космічні знімки. Сьогодні є така чудова штука, як Публічна карта, де можна он-лайн переглянути космічні та аерофотознімки будь-якої ділянки, аж до городу та сільського обійстя. Так от, генераторами ідеї, зачинателями та піонерами в цій галузі були саме ми, кіровоградські аграрії. Про наші досягнення я свого часу доповідав тут, у Кіровограді, президентові Кучмі, прем’єр-міністрові та голові Верховної Ради. Такого, до слова, не було ні до, ні після: щоб на найвищому державному рівні робили докладну, годинної тривалості, доповідь про суто землевпорядну роботу.
Опісля я близько трьох років пропрацював начальником Головного управління агропромислового розвитку області. Двічі обирався депутатом обласної ради, упродовж першого свого скликання був головою аграрної комісії, упродовж другого – заступником голови ради. Під час другої каденції працював із програмою забезпечення переселенців житлом: ми виграли грант, за яким коштом Європейського банку побудували в Новгородківському районі гуртожиток, переобладнали, забезпечили усім, від ложки та виделки до пральних машин, холодильників, ліжок. Цей гуртожиток діє й нині.
– Чим займаєтеся сьогодні?
– Ректор Білоцерківського національного аграрного університету Анатолій Степанович Даниленко запропонував мені бути куратором трьох обласних технікумів, підпорядкованих цьому навчальному закладу: це Компаніївський коледж ветеринарної медицини, Бобринецький коледж ім. В.Порика, який випускає агрономів і землевпорядників, та Олександрійський коледж, який готує ветеринарів і менеджерів фермерського господарства. Це цікава робота, різнопланова, багато дуже різних питань виникає, є багато нюансів, потрібно тісно співпрацювати з обласною радою, облдержадміністрацією, навчальними закладами різних рівнів. Тож доводиться рухатися, бути в курсі подій, тримати руку на пульсі.
Донедавна також був головою комісії з атестації копів, нових працівників, яких набирали в поліцію, – ця посада виборна (кандидатури затверджуються на сесії
облради), хоч є такою, яка не оплачується.
Крім того, очолюю дві громадські організації: Центральноукраїнське об’єднання захисту прав «Люди і земля» й Асоціацію сертифікованих землевпорядників (обласну філію). Водночас є радником голови облради. Оскільки маю понад тридцятилітній досвід землевпорядної роботи, досвід роботи в облраді, знаю процедуру, специфіку, апарат, всі звернення щодо аграрних, земельних, екологічних, водних і лісових питань традиційно направляються до мене. Тож контролюю, допомагаю, виношу проблеми, які цього потребують, на розгляд сесії облради, приймаю відвідувачів. Нудьгувати ніколи.
– Ви родом з Вільшанки, нашої обласної «маленької Болгарії». Ви болгарин за національністю? Розкажіть, будь ласка, про свій рід, родовід.
– За національністю я, як-то кажуть, «чистий» болгарин, бо й мама, й батько болгари. Коли був малий, ми жили саме між районами Сорокаріччя Жовтня (за назвою тамтешнього колгоспу) та Центром, на своєрідній «демаркаційній лінії», де з одного боку – самі лише болгари, а з другого – вже ніби й не болгари. Хоча розмежування, звісно, було умовним, болгари-«сорокаріччяни» після закінчення своєї восьмирічки благополучно догризали граніт науки в центральній школі. Я з першого й до десятого класу вчився в Центрі.
Як уже згадував, батьки були колгоспниками, мама не мала зовсім ніякої освіти, писати не вміла, за потреби доручала це діло нам, дітям. А нас було п’ятеро – велика сім’я. Якось так вийшло, що розкидало нас опісля не тільки по всій Україні, а й далеко за її межі. Старший брат був свого часу заступником мера Мурманська, директором тамтешнього обленерго. Одна з сестер живе в Кишиневі, досі працює (а вона старша за мене на два роки), найстарша, на жаль, пішла з життя два роки тому. Племінників рясно розсипало світом: є нашого роду й у Москві, й у Петербурзі, й у Мурманську, й у Кишиневі, й навіть у Нью-Йорку! Старший брат зробив колись дерево роду, воно на диво розлоге та строкате. Хотілося б колись зібратися усім разом, але це майже неможливо: всі працюють, а відстані чималі.
Радує, що брат Петро залишився в батьківській хаті, зберіг родинне гніздо. Вирватися до Вільшанки вдається нечасто, але кілька разів на рік я там буваю. Знаходжу часинку, щоб походити батьківськими стежками, навідатися до Синюхи (хоч вона вже замулена, а я її пам’ятаю найчистішою річкою України), привітатися зі скелями, з яких стрибав хлопчаком, пасовищами, де пас корів, узгірками, де малим катався на санчатах. Звісно ж, обов’язково приїжджаю на поминальні дні, це – святий закон. Рідне не забувається, буває часом – розмовляю із земляком, та й перенесуся подумки у Вільшанку, поностальгую.
– Особисто для Вас важливо почуватися болгарином? Як гадаєте, національність має вплив на світосприйняття?
– Я ніколи не відмовлявся визнати, що болгарин, часом навіть хвалюся цим. Але аж надто великого значення питання, болгарин я чи українець, ніколи не мало. Ні я особливо не переймався, ні навколишні. Ніхто мене, так би мовити, за це не гудив і не хвалив.
Батьки часом говорили болгарською, й болгарську мову я розумію. Але якщо треба щось сказати самому, слова доводиться шукати. Багато хто з вільшанців у розмові зі мною переходить на болгарську, й зі сприйняттям інформації проблем не виникає, а от коли постає необхідність підтримати діалог, висловити думку – тут мені треба добре подумати.
Тож мушу визнати, що болгарином почуваюся досить умовно. Так, знаю, що предки були болгарами, трішки знаюся на історії, маю багато знайомих – болгарських активістів, як-от Валерій Петрович Пєтков, з яким ми давно дружимо. Він науковець, доктор, професор, вони з сином пильно досліджували нашу історію, мають кілька монографій. Мені це теж цікаво. Але за світовідчуттям я, мабуть, усе-таки українець. Тут моє коріння глибше, саме Україну відчуваю Батьківщиною.
– Чи вважаєте за необхідне долучати до болгарської культури та традицій своїх дітей, онуків?
– Сумніваюся, що мені колись ще випаде нагода долучити до болгарської культури дітей: вони дорослі люди, в них свої плани, своє бачення життя та власного місця в ньому. Дочка працює в Рахунковій палаті при Верховній Раді, я цим пишаюся, бо це висока організація, яка контролює фінансове життя всього державного організму. Син мешкає у Кропивницькому, він – приватний підприємець, виконує геодезичні роботи по виготовленню документів на право власності на землю, тож, певним чином, пішов батьковою стежиною. Болгарської діти не знають, хіба, як мовиться у приказці, на рівні трьох речей, обов’язкових до вивчення для дружини болгарина: що таке парі, ракія та булка.
Онучці я часто нагадую, що вона на чверть болгарка (дружина та невістка українки). Вона в нас здібна до мов, може, колись і вивчить болгарську, але зараз більше цікавиться англійською та німецькою.
– Чи підтримуєте зв’язок з малою батьківщиною? Цікавитеся діяльністю та розвитком її болгарської громади? Якими, на Вашу думку, мусять бути пріоритети її роботи?
– Так, я підтримую зв’язки, Вільшанку люблю й завжди любитиму, там лишилася рідня. Плідно співпрацюю з очільником організації «Нашите хора» Сергієм Осадчим, активістами вільшанської болгарської діаспори. Це люди, які тримають місток з Болгарією, часто возять делегації туди та звідти. Ось нещодавно і племінниця моя, Шура, на землю прабатьків у складі хору з’їздила. Сам я в Болгарії жодного разу не був, хоч свого часу доводилося помандрувати світом, переймаючи передовий галузевий досвід: побував у Франції, Німеччині, Угорщині, США, Канаді. До слова, згадуючи, як нас приймала канадська українська діаспора, з яким ентузіазмом і душевним трепетом зустрічали, з якою пристрастю дивилися, з якою гордістю знайомили зі своїми досягненнями, мушу визнати, що в колі наших національних громад я такого живого вогню не бачу. Це стосується не тільки болгар, а й усіх національних меншин, представлених у нашій області.
Сам я стараюся підтримувати будь-які починання болгарської громади, ніколи не відмовляюся, коли мене просять із чимось посприяти, з кимось зустрітися, висловити думку. Задоволений, що всім меншинам при облраді виділені приміщення, де можна поспілкуватися, зібратися. Брав я участь і у відкритті пам’ятного знака на честь річниці переселення болгар на нашу територію разом з тодішніми головою облдержадміністрації Сергієм Кузьменком, послом Болгарії Красіміром Мінчевим, кметом общини Алфатар, звідки наші предки, Радкою Желевою. Може, з часом зберуся й до Болгарії, відвідати прабатьківщину.
Хотілося б, звісно, для Вільшанки кращого, аби нарешті з’явився достойний керівник, який уболіватиме за її долю. Щодо мене, то я завжди старався допомогти землякам, посприяти і в культурних питаннях, і в економічних. Так свого часу було виграно обласний грант, гроші направлено на будівництво у Вільшанці спортивного комплексу, ремонт школи в Добрянці, облагородження парку. Намагаюся, як можу, допомогти всім, хто звертається, не тільки вільшанцям, а й людям з інших районів, з сільської глибинки – це моя стихія, сфера моєї відповідальності.
Уболіваю за Україну, її стан, дуже болять мені земельне питання, земельна реформа та перспектива продажу землі. Зараз, за результатами співпраці з Центром перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій Кіровоградської обласної державної адміністрації, готуємо анкету, яку плануємо «запустити» по всій області, щоб люди мали змогу висловити власну думку так, аби її почули на рівні Кабінету Міністрів, Верховної Ради.
Інна Немирована,
смт Вільшанка
