Собі та людям долю вишиває
Віднедавна ми з Сашком Петровим у статусі стосунків «вчителька — учень». Як і кожен промовець, я інтуїтивно шукаю в аудиторії хоч пару відданих і уважних очей. Для них у першу чергу і говорю. От карі Сашині очі й стали мені опертям у моєму ще куценькому досвіді розповідей про болгарську поезію у гуртку з її вивчення, який ми створили при Першій болгарській недільній школі, що працює на базі 32–ї школи м. Кропивницького.
Вивчаючи один одного і поезію (читаємо її в оригіналі, а потім у перекладах різних авторів), таким чином швидше засвоюємо мову і літературу.
Разів три–чотири зустрілись ми з цим молодим красивим чоловіком, якому всього 32 роки, на різних культурно–просвітницьких проектах і заходах, які готує організація «Нашите хора». Всі одразу звертають увагу на його болгарський костюм з вишиванкою. А також на його творчі роботи — на виставках чи в альбомах. Зацікавилась, розпитала, от і вам розкажу.
…Народився Саша в 1985 році у смт Вільшанці, де здавна живуть його земляки — болгари. Його бабуся Марія Петрова — болгарка (на фото в національному вбранні — справа його прабабуся Дьожа). З раннього дитинства тяжко хворів, з десяти літ призвичаївся до такого важкого слова, як інвалід (діагноз — сколіоз, найвища стадія). За три роки переніс три операції на хребті. Але наполегливо вчився вдома і середню школу закінчив. А далі поїхав у с. Лютіж Вишгородського району на Київщині — у Всеукраїнський центр реабілітації інвалідів, де освоїв професію вишивальника. За п’ять місяців хлопець вивчив там 40 видів технік вишивання: від початкових швів до рушників. Одержав диплом третьої, найвищої категорії.
Це був щасливий поворот нелегкої долі, яку він ніби сам і став вишивати. У навчанні не лише професію здобув, а й підтримав здоров’я лікуванням та знайшов нових друзів, з якими досі підтримує стосунки.
Вишивання стало сенсом життя, заробітком, а також і лікуванням, бо всі ми знаємо, як може заспокоювати нервову систему рукоділля, чим споконвіку займались наші прабабусі: не сиділи в інтернеті, а пряли, ткали, шили, вишивали.
У 2011 році вперше взяв участь у виставці, куди мене запросила моя знайома, у Кременчук на Полтавщині. Там отримав він першу почесну грамоту. Потім у 2014 році брав участь у Всеукраїнському, а згодом і Міжнародному фестивалі «Калиновий спів». Тут у нас, у Кропивницькому, є така традиція: вже майже 30 років з’їжджаються сюди співаки зі всієї України, а іноді вже й із–за кордону — в останню неділю й суботу травня. І філармонія, й площі та вулиці, і Ковалівський парк наповнюються співом — навперейми із солов’ями. Одну весну співають солісти, ансамблі, дуети, тріо і т.д. А перед початком відкривається у філармонії виставка творчих робіт одного з районів та виставка короваїв, привезених з кожного регіону. Традиційно район (по черзі) — організатор дарує на сцену рушник, вишитий найкращим майстром чи майстринею. Так от, у 2014 році такий рушник від Вільшанського району виготовив О.Петров. За місяць вийшло два метри рушника, за що одержав диплом.
Приїжджай, Україно й Болгаріє, до нас на «Калиновий спів», який цього року прикрасить 27 рушників, перекинутих на сцені через вінки!
«…Родина моя складається з батька, матері, бабусі й старшої сестри Наталки (яка займається рекламою) та її чудових сімох діток — мал — мала — менших. Зараз я в них і живу, допомагаючи сестрі водити малечу по різних гуртках, у т.ч. й у недільній болгарській школі час від часу буваємо, де я зі старшим племінником вивчаю болгаристику: мову, історію, звичаї, обряди, свята, кулінарію, літературу, туризм та зв’язки Болгарії з Україною.
Познайомився тут із керівником общини болгар «Нашите хора» С.Ю.Осадчим. Він мені допоміг першу виставку вишиванок зробити в обласному художньому музеї. Можливо, (мрію) вдасться створити гурток вишивання — української та болгарської вишивки, а поки що вчусь з інтернету робити «мартенічки» до свята весни «Честите баба Марта!». Вишив понад сотню рушників, «валентинки», сувеніри, знак Кубрата.
Другу свою виставку я провів минулого року у Кропивницькому ДЮЦі, де познайомився з багатьма цікавими людьми зі спорідненими душами…»
Третя виставка О.Петрова відбулась разом з моєю у літературно–меморіальному музеї І.К.Карпенка–Карого, де презентувалась наша з В.Стафідовим книга «Архіпелаг дружби» у січні 2018 року.
Зараз усі з «Нашите хора», хто займається образотворчим мистецтвом і рукоділлям, готують свої роботи до свята — 140 роковин визволення Болгарії.
…Коли Сашко розказує чи показує зразки свого захоплення, карі очі його світяться радістю пізнання світу, як і на уроках у болгарській школі.
Антоніна Корінь,
відповідальний секретар Кропивницької організації болгар «Нашите хора»
