Перед Великоднем

5 апр 2018 15:31 0 184 Искусство, литература
Перед Великоднем
 
Присвячується світлій пам’яті моєї бабусі.
 
«Ось Я стою під дверима та стукаю: 
коли хто почує Мій голос
 і двері відчинить, Я  до нього ввійду
 і буду вечеряти з ним, а він зо мною»
(Об.З:20)
 
Перед Великоднем згадалось Клавдії Павлівні, як одного разу поралася вона на маленькій пекельній кухоньці. В той рік їй виповнилося тридцять, а виглядала — на двадцять п’ять: невисокого  зросту, тоненька, немов очеретинка, синьоока, з довгою косою, туго заплетеною і  укладеною навколо голови у вигляді корони. Неслухняні, немов воронові крила, кучері легким мереживом  спадали з–під білої хусточки на високе чоло, нитка коралових намистин оповивала високу, тонку шию.
 
Напередодні свята, з ночі замісила тісто, і поки воно набирало силу, готувала сирну і ліверну начинки для пиріжків, фарбувала яйця і відпрасовувала святковий одяг до уранішньої — дітям і собі. Спати не вкладалась. Куди там! Хіба всю роботу переробиш — коли вона одна з трьома маленькими дітьми, без чоловіка, і взагалі, без будь–якої допомоги. І вдома, і на трьох своїх роботах потрібно встигнути, щоб прогодувати всіх, вдіти, взути. Адже діти підростають.
 
Чоловік пішов воювати за першим призовом. До кінця не встигнувши усвідомити те, що відбувається, на початку війни отримала вона похоронну — «виконуючи військовий обов’язок, загинув смертю хоробрих при форсуванні річки Дніпро». Виплакавшись, з ненависним трикутником пішла до ворожки, так хотілося вірити,  що це — помилка, що Юра живий. Адже бували випадки, що там, на війні, плутали прізвища та імена і помилково надсилали похоронні на живих.
 
Ворожка довго і старанно розкладала карти, потім промовляла якісь закляття, робила над похоронною паси руками, входила у транс, а потім,  коли виходила з нього, ствердно запевнила, що дійсно солдат живий, але в теперішній час знаходиться в шпиталі або в полоні, додому обов’язково повернеться, коли опадатиме листя — отже, чекати потрібно восени. А  Клавдія чекала кожного дня, кожної години, кожної хвилини…
 
В перший післявоєнний рік жила з дітьми в злиднях, втім, як і всі. Проте до Великодня, відмовляючи собі в усьому, почала готуватися задовго до свята, вважаючи його одним із найголовніших свят у році. На маленькому кухонному столикові в холодних сінцях чекали свого часу кружальце кров’яної ковбаски, наваристий борщ, узвар, пшоняна каша в чавунному казані, невеликий шматочок свинячого сала, обережно загорнутий в білий полотняний рушник, і три різнокольорових льодяникових  півника на паличках — подарунки сину Володі і двом донькам–погодкам — Валюші і Любочці.
 
Їй дуже хотілося побалувати дітей смачною їжею, нарешті нагодувати їх вдосталь, а ще — дати відчути величезну радість воскресіння Месії, присутність Бога в кожній добрій справі, в кожному доброму намірі, відчути можливість дива, незважаючи на всі проблеми і  тягарі життя.
Пораючись коло плити, вона і не помітила, як почало  світати. А за вікном їй вже привітно помахувала бростями яблунька, яка  пробудилася від зимового зацепеніння. Кішка Багіра шовковистою лапкою наполегливо вмивала сонні очі, щоб не «прогавити» що–небудь смачненьке.
 
В тісній вибіленій вапном кухонці «впритул» розмістилися пофарбовані блакитною фарбою стіл–тумба і два табурети, а навпроти — плита з весело танцюючими усередині яскравими вогниками полум’я, що виднілися крізь нещільно замкнені дверцята.
 
На  Клавдії довоєнна білосніжна блузка з мереживним коловим комірцем і  коротким  рукавом–ліхтариком, зелена спідниця у велику чорну клітинку, зверху — строкатий ситцевий фартух. Її  міцні, присипані борошном долоньки, як дві верткі рибки, занурюються у блюдце з розтопленим маслом, потім спритно дбайливо вправляються з тістом, розгортаючи і розм’якшуючи його на великій відшліфованій дерев’яній дошці. Коли тісто з неоформленої пухкої маси перетворюється в жовтувату пластичну субстанцію, нагадуючи гнучке людське тіло, і починає  дихати й рости,  Клавдія формує з нього кульки–колобки, розкладаючи їх у змащені маслом формочки і обережно, перехрестившись, відправляє в духовку, після  чого  акуратно причиняє заслінки. Колобків вийшло чотири. Три за віком дітей: один, маленький, для Любочки, середній — для  Валюші і трохи більший — для дев’ятирічного Володі. І  ще один, трошки більший, ніж Володін. З нього  вийде сімейна паска. Після освячення Клавдія відріже від неї по шматочку дітям і собі, вони розговіються,  а частинку залишать до наступної неділі, щоб пом’янути рідних і близьких.
А зараз — не приведи Господи, стукнути або грюкнути — тісто  сяде, тоді всі зусилля — нанівець.
 
 
Діти сплять у сусідній кімнаті.  Клавдія воліє, аби вони спали довше, поки вона не упорається з пасками. Адже це особливе тісто — воно не полюбляє галасу, метушні, протягів, навіть поганих та сумовитих думок не полюбляє. Ще в дитинстві від своєї прабабці вона чула, що перед тим, як почати пекти паски, потрібно старанно помитися, зачесатися, ошатно одягнутися, а потім попросити у Господа благословення і весь час, доки випікаєш, думати про щось світле і радісне. Тільки в цьому випадку тісто стає легким, пухким і набуває величезної життєвої сили, яка передається добрим людям під час святкових великодніх застіль. Сповнена важливістю того, що відбувається, Клавдія  намагалася стишити биття серця. Потім вона відправила  паски до печі і, упевнившись, що все зроблено правильно, обережно присіла на край табурета, розправила фартух на колінах, зітхнула з полегшенням і тричі,  для вірності, перехрестила розпалену піч, а потім і себе.
 
Прийнявши «цінний вантаж», піч статечно, низько загула, даючи зрозуміти господині, що хвилюватися не варто, що все вийде, як належить.
Під радісний передзвін церковних дзвонів, що кликали людей до храму, Клавдія завершувала останні приготування до виходу, поряд крутилися діти, які нещодавно прокинулись: вже вмиті, зачесані, святково одягнуті. З чоловічої сорочки, яку він майже не вдягав, зшила білу сорочку для  Володі і кофтинки  з рюшиками для дівчат. Дивлячись на дітей, з гордістю думала: «Мої — найкрасивіші». А сумні думки не брала до голови.
 
Різкий стукіт порушив сімейну ідилію. Клавдія здригнулася від несподіванки: швидкий, здивований синій погляд на двері, чорна брова зметнулася вгору. Серце завмерло в очікуванні дива. А раптом це Юра з війни повернувся?!
 
Затамувавши подих, ледь чутно вимовила:
— Заходьте, відчинено.
Двері відчинилися. На порозі стояв високий худий чоловік в просторому одязі та з полотняною сумкою через плече. Таких багато тоді ходило. Війна зруйнувала не тільки будинки, але і життя, і душі. Іноді серед них зустрічалися і ті, що грабували, вбивали, гвалтували…
 
 Довге невизначеного кольору волосся і врівень  йому борода  ховали більшу частину обличчя, тому вік прибульця зразу визначити було неможливо. У світло–блакитних очах можна було побачити втому, голод та самоту. Тонка рука з довгими пальцями  спочивала на дорожньому ціпкові.
— Христос воскрес,  господиненько, майже беззвучно тричі вимовив він.
— Воістину воскрес! — приховуючи переляк та здивування тричі зніяковіло відповіла Клавдія, міцно притискаючи до себе дітей, які стояли поряд. Шпарко звільнившись від материнських обіймів, Вова зробив крок уперед, даючи зрозуміти незваному гостеві, що в оселі є чоловік, який буде захищати свій дім, свою матір, своїх малолітніх сестер.
 
—  Не бійтеся мене, будь ласка, — в голосі чоловіка не було агресії. Він зрозумів, що дуже налякав господиню та її дітей, і намагався говорити якомога м’якіше. — Я йду здалеку. Втомився, змерз, зголоднів — три дні макової росинки в роті не було. Не вистачає сил дійти до храму. Допоможіть, чим зможете.
 
Клавдія, ще міцніше притискуючи однією рукою доньок, а другою —  притягуючи до себе сина, подивилася навкруги. Погляд ковзнув на стіл, де в ранковому сонячному сяйві, що струменіло крізь незапнуте вікно, стояло все, що було прибережене та зготовлене до свята.  А центрі цієї пишноти — на білому вишитому рушникові, урочисто  височіли сповнені її любов’ю та величезною життєвою силою  рум’яні  паски. Одна — найвища — сімейна, «в білосніжному білковому капелюсі», присипаному різнокольоровим пофарбованим пшоном. З нею вона збиралася йти до храму, і три менші, теж гарні, рівні, теж  у білосніжних, немов альпійські сніги,  білкових капелюшках.  Тільки   у Володі присипаний синім пшоном, у Валечки — рожевим, а у Любочки — яскраво–зеленим. Серце на секунду дало збій, потім, здається, зупинилось, у вухах запала тиша. Вона подивилася у питально–перелякані, підняті на неї очі дітей, потім у спокійні очі чоловіка, що пронизували її, наче променем…
 
Немов  у  сні підійшла до столу, вийняла великий кухонний ніж з бічної шухлядки столу і… акуратно розрізала сімейну паску майже навпіл. Більшу частину  поклала на чистий рушник. Туди ж потрапили: зварене в цибулевому лушпинні  теракотове яйце, шматочок сала, два пиріжки та шматочок запаморочливо запашної кров’яної ковбаски. Наче крізь сон почула, як голодні діти голосно ковтнули  стрімко накопичену слину. В цю хвилину вона намагалася не дивитися на них. Все зібране  багатство акуратно згорнула в рушник і без жалю віддала подорожньому. Потім, повернулася до столу, щоб налити узвару у великий алюмінієвий кухоль. Коли озирнулася —  чоловіка вже  в оселі не було. Вийшла на ганок —  нікого.  Навіть Володя не зміг зрозуміти, куди він подівся… 
 
Той рік видався найщасливішим післявоєнним роком для  Клавдії, і її дітей. Адже не збрехала ворожка —  в перших  числах вересня повернувся чоловік, за місяць майже поряд  з будинком, де вони жили, відкрили дитячий садочок, куди  Клавдія влаштувала Валюшку і Любочку, а трохи пізніше — туди ж влаштувалася й сама.
Того року Володя вперше отримав грамоту за успіхи  у навчанні, а на маленькому городикові за будинком вони зібрали нечуваний врожай картоплі… Всю  зиму їли самі, ще й сусідів періодично підгодовували…
Занурившись у спогади, дев’яносторічна Клавдія Павлівна знову і знову згадувала події незабутнього післявоєнного року. Хто був той чоловік, який постукав  Великоднім ранком в її двері? Просто подорожній чи?...
 
Одного разу, багато років тому, вона почула повір’я, що перед Великоднем сам Господь спускається на землю і в різних подобах ходить серед людей, обдаровуючи своєю благодаттю.
 Може, і в її двері тоді постукав саме він? Інакше, чим можна було пояснити ті добрі зміни, які відбулися в житті її родини  після приходу подорожнього? І те невичерпне джерело любові, яке наповнило її по вінця? Любові, що змітає на своєму шляху всі перешкоди, любові, що дає сили жити і вірити, радіти кожному дню, творити добро, і звичайно (Клавдія Павлівна загадково посміхнулася своїм думкам), кохання, від якого народжуються  такі найрідніші, безцінні малюки.
Цією великою любов’ю вона турботливо  огортала своє cімейство, щедро ділилася з оточуючими  і, немов безцінний скарб, передавала її у спадок своїм дітям, онукам, правнукам…
Галас та метушня в передпокої відволікали її від спогадів, що раптово накотилися. Вона з цікавістю подивилася вбік дверей, що відкрилися, і  стрімко  попрямувала назустріч правнучці Сашеньці, що тільки–но  приїхала з дітьми і чоловіком  за давно  набутою сімейною традицією зустрічати світле свято Великодня  в родовому гнізді.
—  Христос воскрес, бабусечко!
 — Воістину воскрес, дитятко моє! — лагідно обняла Клавдія свій скарб, ніжно пригорнувшись серцем до рідної щоки.
 
Елеонора Бєльська            
 
Переклад: 
Світлана Ніколаєвська
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий