Ольга Полевіна. «Тиха украинская ночь…»

  • 2 трав. 2022 12:39
  • 943
    • Стаття Ольга Полевіна. «Тиха украинская ночь…» Ранкове місто. Кропивницький
     
    – Ось воно! Сєрий, з’їжджай вниз. Гілками прикриємо, в улоговині не видно.
     
    Два танки та БМП, незграбно перевалюючись через яри, з'їхали в сосновий лісок біля озерця. Вечоріло. Було тихо, сюди не долинала какофонія поля бою, і тільки вдалині чувся собачий гавкіт: мабуть, на тому березі було село.
     
    Десяток пом'ятих чоловіків у військовій формі з полегшенням покинули машини та озирнулися довкола. Накинувши на машини сітки маскування, наламали гілок, чим і закінчили маскування.
     
    – Хрен нас тут разгледиш, – поплескавши по капоту свою бронемашину, вищирив зуби високий рудий чолов'яга. Танкісти були дрібнішими – «шоб у танк помєстіться», як пожартував один із них, той самий Сєрий. Брудні, міцно пропахлі гаром і потом, вони присіли на стовбур сосенки, що впала.
     
    – Поталанило… Думав, уже не вирвемося! Разх**рили всю нашу колону…
     
    – А як же ви? – поцікавився водій БМП.
     
    – А ми позаду йшли. Я, як побачив, що діється, так и звернув до лісу. Перші згоріли зразу, потім по нас стали бити. Ми, коли вже від’їхали, зрозуміли – по бензовозу попали. Якби не звернули – і ми б разом з ним горіли…
     
    Рудий позіхнув і почухав носа.
     
    – Жерти хочеться!
     
    – Вогнище розводити не можна – сутеніє, здалека видно буде. Хоч тут і низина…
     
    – А «байрактару» один чорт, – ловко сплюнув чорнявий з вибитим переднім зубом, – прилетить на вогник…
     
    – Добре, мужики, є горяче й без вогнища. Ми вчора магазин підломили, так там цього добра!.. Гарно живуть, сволота! Я такого морозива зроду не їв!
     
    – Ги-ги! – відізвався один з танкістів, – ти що, морозиво прихопив?
     
    Рудий водій БМП зневажливо пирхнув і поліз у кабіну. Чотири пляшки коньяку зустріли з радісними посмішками. Потім з'явилися упаковки печива, палиця сухої ковбаси, хліб та «кока-кола».
     
    – Добре ти отоварився! – схвалив щуплий блондин, схожий на щура. – Чек дали?
     
    Усі дружно заіржали.
     
    – А як же! Ми б ще взяли, та ніколи було. Стільки горючки!.. Я – чергою по полицям, усе й потекло, а потом гранатку кинули. От запалало!..
     
    – Навіщо було підривати? – скривився худий з запалими щоками.
     
    – Навіщо?! – обернувся до нього всім корпусом рудий. – А що, хохлам залишити? Усе знести треба, і щоб ніхто не виліз з-під уламків! Знаєш, скільки вони наших поклали?! І не здаються, падло! Засіли в будинку, ми їх оточили, гатимо, а вони у відповідь! Поки будинок не зрівняли з зємлею, ничого не вийшло…
     
    Ковбасу порубали на шматки, пляшки пішли по колу. Зовсім стемніло. Від озера тягло вогкістю, але коньяк поки що зігрівав.
     
    – Додому хочу, – сьорбнувши з горла, сказав той, кого називали Сєрим. – У мене така жона вдома чекає!.. Якщо не дочекається – я її, суку…
     
    – Нафіг тобі жона? – пьяно реготнув рудий. – Баб, чи що, немає довкола? Чи ж не смакував?
     
    – Дружбан мій покуштував… Ну їх, цих місцевих.
     
    – А що не так? – зацікавилася компанія.
     
    – На тому тижні взяли ми сільце… Навіть не сільце – дачі їхні, чи що… Багато будиночків, і всюди живуть. Закриті стоять. А в одному світло мелькнуло. Ми – туди. А там дві баби – мати і дочка, мабуть, у підвалі ховалися. Старшу хлопці увели, а ми цю молоденьку обробляти стали… Я таких гарних ще й не бачив! Волосся – до пояса! Чорне, кучеряве!..
     
    – Ну-ну. Не тягни! І що ви з нею?..
     
    – Виривалась, викручивалась, як гадюка. Ну, хлопці їй руки скрутили, притримали. У чергу стали.
     
    – І ти?
     
    – І я, та до мене черга не дійшла… Там крові стільки було!.. Целка… Ванька не захотів, гидко. Поставив її на коліна, волосся на руку намотав і давай їй в рота сунути! А вона зуби стисла – і ніяк… Він їй ніс затис, тоді тільки вийшло… Вона ніби нічого, сосе… А потім Ванька як заволає – ми думали, він кайф спіймав… А в неї з рота кров! Відкусила йому…
     
    Компанія перестала жувати.
     
    – Що, зовсім? – у жасі спитав хтось.
     
    – Нє, тілько прокусила. Він ледь вирвався, кричить, стрибає, руками затискує!.. Кошмар… Його увезли кудись. Дзвонив йому нещодавно – говорить, опухло і загноїлося… Ось так з цими місцевими…
     
    – А з нею що? – спитав худий із запалими щоками.
     
    – А що – з нею? Рота разірвали до вуха, хотіли ще помучити, та вона відключилася, не цікаво. Ну, я її і пристрелив – за Ваньку…
     
    Місяць повис низько на озером, водою побігла місячна доріжка до берега, зарослого комишами.
     
    – Гарно… – протягнув задумливо чорнявий. – Тихо… Я вже забув, що таке – тихо…
     
    – Ти дивись, як на нйого коньяк діє! Самогон пили, так не помічав нічого…
     
    – Не знаю, що там на нього діє, а на меня всяке бухло діє так, що треба відлити, – рудий піднявся і пішов доріжкою в кущі. Незабаром крізь тишу почувся тріск гілок і плюскіт потужної струї.
     
    – О-па! – раптом донеслося з кущів. – А ну, ідіть сюди!
     
    Уся компанія схопилася, як по тривозі, і метнулася на голос.
     
    Метрах за десять на стежці стояла дівчина і злякано озиралася на всі боки. Незрозуміло, як вона тут опинилася в такий час.
     
    – Оце дива!.. – прорік рудий. – Ховалася в кущах. Мабуть, наші вже зайняли село на тому березі… А ну, іди до нас! Ось цього нам якраз і не вистачало!
     
    Він зробив крок до неї, але дівчина зірвалася з місця і помчала стежкою, що вилася навколо озера.
     
    – Гайда за нею!
     
    Четверо, забувши про небезпеку, з тупотом помчали слідом.
     
    – Ви, двоє, постережіть машини, ми вам приведемо її, – сказав рудий, інші теж рушили за ними.
     
    Сєрий і худий солдат вернулися на галявину.
     
    – Не слід було цього затівати, – прошепотів худий. – Невідомо, звідки вона і кого вони там зустрінуть…
     
    – Слід було, – відказав Сєрий. – Вона нас бачила, може здати. Її треба знищити.
     
    – Усіх не знищиш… Вони тобі щось зробили?
     
    – Вони на нас хотіли напасти.
     
    Худий з жалем оглянув співбесідника.
     
    – Як малий може напасти на великого? Скільки їх і скільки нас! Вони й не чекали, коли ми ввійшли… Якщо б збиралися напасти, ми б так легко не…
     
    – Щось ти не те говориш! – процідив Сєрий. – Ти що, жаліїш їх?
     
    – Я додому хочу. Я сюди не збирався. Мені до них немає діла – нехай живуть, як хочуть. Це їхнє право. Коли б до тебе прийшли, ти також так само відчайдушно захищався б. А коли б ти так з моєю сестрою, як з тією девчиною, я тобі мізки вибив би…
     
    – А ти грамотний… – процідив Сєрий, – скільки класів закінчив?
     
    – Два курси політеха. А ти – початкову школу? – огризнувся худий. – Хоча б писати вмієш?
     
    – Може, ти і здатися хочеш? – недобре усміхнувшись, спитав Сєрий.
     
    – Не хочу. Після того, що ми тут натворили, нас убити мало…
     
    Він повільно пішов до води і став біля початку місячної доріжки.
     
    Сєрий постояв ще кілька хвилин і повільно рушив до нього.
     
    – «Тиха украинская ночь…» – тихо продекламував худий і глухо вскрикнув, коли Сєрий пирнул його ножем.
     
    – Убити мало, кажеш? – хмикнув він і штовхнув труп у воду, у саму гущу очерету. Потім, відійшовши на кілька метрів, присів та вимив руки від крові.
     
    Небо поступово заволокло хмарами, місяць примарно світив крізь них.
     
    «Щось довго їх немає», – озирнувшись на всі боки, схаменувся Сєрий. Було тихо. Він повільно рушив у той бік, куди пішла решта, поступово прискорюючи крок.
     
    Нікого не було. Кущі ставали дедалі густішими. Стежка вперлася у велику калюжу, через яку було перекинуто звалене дерево. Далі йти було нікуди.
     
    Сєрий, злякано озираючись, увімкнув ліхтарик. На мокрій землі було видно відбитки багатьох черевиків. Він обережно ступив на колоду і, балансуючи, пішов нею. І тільки-но пройшовши кілька метрів, зрозумів, що під ним трясовина.
     
    Він зупинився, перевівши дух. Відступив, мало не впавши з колоди, але все-таки дістався назад.
     
    Вони, мабуть, тут її наздогнали і потягли нагору схилом. Враховуючи, що їх вісім, навряд чи скоро закінчать… Ну, гаразд. Потрібно повернутися до танків.
     
    Місяць зовсім зник, і йому довелося підсвічувати собі ліхтариком. Від води потягнувся туман, який усе більше й більше огортав стежку, і Сірий брів, мов у хмарі.
     
    Біля танків нікого не було. Він заспокоївся і присів на звалене дерево, мерзлякувато щулячись від ранкової вогкості.
     
    Раптом він почув хлюпання і схопився за автомат.
     
    Через комиші, по коліно у воді, виходила дівчина. Вона насилу вибралася на берег і в знеможенні схопилася за дерево, упершись чолом у стовбур.
     
    Сірий беззвучно усміхнувся: от сучка, водою пішла! А ті недоумки зараз шукають її по кущах... Ну, що ж, коли сама прийшла до нього, то так тому й бути!
     
    Він, уже не таючись, пішов до неї. Вона не обернулася, так само в знеможенні притискаючись до стовбура.
     
    – Ну, що, моя красуне? – посміхнувся він, кладучи руку на її плече. Вона повільно підвела голову і повернула до нього бліде обличчя з розірваним ротом і чорною плямою від кулі на лобі.
     
    Місяць визирнув з-за хмар, і йому ще судилося це побачити...
     
    27.04.2022.