Наталія Святокум: Поезія – засіб відчути себе живою

30 сент 2020 11:29 0 863 Искусство, литература
Наталія Святокум: Поезія – засіб відчути себе живою
 
Народилася Наталія у 1982 році у Казахстані, в родині репресованих українців. У 90-х роках сім’я майбутньої поетеси повернулася в Україну, на Новомиргородщину. Це позначилося певною мірою на її творчості. Наталія Святокум (дівоче прізвище Бойко) пише виключно українською, адже має свідому проукраїнську позицію, є громадським і політичним діячем, була активною учасницею Революції Гідності.
 
Перша публікація була у районній газеті «Новомиргородщина» (тоді ще – «Червона Зірка», 1996 р.)
З того часу періодично друкувалася у друкованих виданнях, а у 2012 році власним коштом видала двісті примірників збірки «Поки серце горить» під дівочим прізвищем Бойко.
 
Друкувалася в часописах «Дзвін» та «Дніпро».
 
З 2012 по 2015 рр. Наталія Святокум працювала позаштатним кореспондентом у Всеукраїнській суспільно-політичній газеті «Рідні обрії». Так опанувала коротку прозу. Зараз поетеса займається переважно журналістикою. 
 
Для Наталії поезія – засіб відчути себе живою, тому незалежно від зайнятості і нестачі часу її добірка поповнюється но-вими творами.
Крім захоплення творчістю, пані Наталія має сім’ю і виховує двох чудових донечок. Зараз родина проживає у Новомиргороді.
 
 
 
Не той пісок
 
легіон запустих думок вирушає кудись углиб
тільки там не вода а смог там чудовиська замість риб
там крізь пальці не той пісок що йому золотіти враз
і морозом аж до кісток пропікає відсутність нас
легіону думок не хід а бродіння туди-сюди
їм би хвилі якій під спід а немає ніде води
їм би мати десь дім і рід і обіймів палких а зась
не розтане із диму лід не доквітне пусте у в’язь
 
 
А ти мені не був іще моїм
 
А ти ж мені й не був іще моїм!
У час, коли торкався піднебесся,
Згортав його надірвані краї, 
Щоб посадити мрію на колеса
І потягнути чисту вдалину...
Мовчу. 
А часом вию, мов причинна:
В льонах коси відчутно сивину –
А от в люстерці їй нема почину... 
Бо ти ж мені не був іще моїм, 
Бо час ще не оговтався, не зрушив!
...Та мрія не далася за паї – 
Учора знову повернулась в душу.
 
 
Моя Україна вчора…
Моя Україна вчора – достиглий лан.
Твоя Україна вчора – гірські джерела.
А він із Донбасу. В тому його талан.
У нас були різні мови, шляхи і села.
 
 
В моїй Україні вчора цвіли сади.
Твоя заливалась чистим ранковим співом.
А він споглядав, як дім обернувся в дим.
І жив у бою, як вдома, – якимось дивом.
 
І те, чим пишалась я, що в тобі жило, 
І те, чим його наповнена стала чаша, 
Таки об’єднало в горі. Таки змогло.
І ми зрозуміли, що Україна – наша!
 Вона аж багряна кров’ю своїх синів –
З порізаним, як пиріг, літаками, небом.
Вона почалась в мені із моїх ланів.
А виживе –
і йому, 
і мені, 
й для тебе.
 
***
Мріялось падати. Падати, падати, падати,
Просто летіти, і хай той політ – до землі.
Вийшло ж таке, що й земля до зневаги не рада тим:
Треба було зціпить зуби і сіяти хліб!
…Пізно хлібам! І приречено вп’ялися тичками
Ноги в ріллю, що на ній і траві не рости.
Кручені хмари сміються над нашими звичками.
…А на землі
Губить зуби
Розвалений тин.
 
 
Лінки
Мабуть, не промовлю ніколи вчорашні слова. 
Напевно, з словами зав’язую.  
Краще, ніж в пустку. 
Ймовірно, із мене відбувся б шикарний дивак,  
Та з жінки дивак – то також неабияке глупство. 
Здається, ще вчора була від вершини на крок. 
Натомість – підніжжя, порослі, та так, що аж дикі!.. 
А я не ж навчилась петлі майструвати... Й гачок 
Натиснути сила як буде – то також не ліки. 
Напевне, із мене би був у майбутнім поет,  
Політик чи сильна, коханням зневажена, жінка... 
Та серцю давно забаглося створити дует – 
А з того дуету сміються світлини і лінки.
 
 
Кошеням на порозі
 
Іноді ридма ридає і праведна злість.
Їй не стає заховатись від ворога духу:
Мало святих, а до біса – абияких місць.
І не рятують долоні на органах слуху
Від голосних невдоволень то тими, то тим.
Іноді злість кошеням на порозі приляже, 
Тиші раптово сьорбне, мов із кухля води, –
І перетвориться в гнів з неабияким стажем.
 
 
Інтерв’ю
Хмикнув ледь чутно, ховаючи думку скупу.
Відповідь – чітко, по суті: про невідворотне.
– Скільки разів ти буваєш таким на добу?
– Тихим? – Щоразу. Як в бій іде мотопіхотна.
– Рота? –
– Та ні, батальйон це насправді. А рід…
Так – щоб відчути для себе: в єдиній родині.
– Страшно?
– Смішна! Перепрошую… Нерви. На спід
Острах стікає. Бо сам вже жахається й тіні.
– Статус дають територіям… Може, мине?
– Посестро, зовсім не треба їм воля і статус.
Знаєш, якби запитали отих, на посту… Чи мене…
Тут полігон би зробити! Нема з ким …**атись!
Ой, перепрошую знов. Але ти зрозумій:
Все то казки, що про мир теревенять! Далебі, 
Миру не може вже бути. Та господи ж мій!
Скільки братів полягло, щоб ожити на небі!
– Вибач мені, – шепочу й зупиняю слова.
…І помічаю, що очі сухі, мов байдуже.
Скільки уже опитала, ридаючи, вас?
– Вибач за все. Повертайся …здоровим, мій друже…
 
 
Далі порогу
 
Не виходь, моя душенько, далі порогу:
Заблукаєш між люду чужого, і край!
Так буває, що воля – тісніша острогу.
Тішся тим, що вже маєш – і знов його май, 
Поки духу стає тільки квилити нишком.
Не виходь, моя душенько, до роздоріж, 
Доки сил у тобі значно менше, ніж трішки
І стає їх лише на розмазаний вірш…
Краще сядь на похмуру стареньку канапу, 
Порозмазуй сльозу на холодній щоці
І мене приготуй до нового етапу
Безкінечних радінь за синицю в руці.
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий