Чиє ім’я носить твоя вулиця. Григорій Синиця

29 янв 2020 13:55 0 1468 Искусство, литература
Чиє ім’я носить твоя вулиця. Григорій Синиця
 
Розпорядженням міського голови від 19.02.2016 вулиця Димитрова була перейменована на Григорія Синиці (район Лелеківки).
 
Григорій Синиця – заслужений художник України, лауреат Шевченківської премії. Переслідувався радянською владою як формаліст, націоналіст та абстракціоніст.
 
Народився 1908 р. в Одесі. 1914 року переніс тяжку хворобу і став інвалідом дитинства, рано залишився сиротою. Виховувався в дитячому притулку у Кіровограді.
Навчався в Кіровоградському художньо-промисловому училищі, потім в Одеській середній художній школі, де його вчив теоретик авангарду М. К. Гершенфельд. По тому вчився в Київському художньому інституті.
 
Восени 1936 року Михайла Бойчука та кількох його найближчих учнів і соратників звинуватили в «націоналізмі», репресували як «ворогів народу» та розстріляли. Студентів факультету скоротили до двох груп. Григорію Синиці пощастило залишитись в їхньому числі. Проте, не бажаючи зраджувати школу Михайла Бойчука, будучи студентом п’ятого курсу, Григорій Іванович залишає інститут і починає займатись самоосвітою. Тобто фактично він навіть не мав вищої художньої освіти. Попри це колеги по Спілці художників вважали його найосвіченішою людиною у своєму колі.
 
При нацистській владі був в колоні, котру гнали до Бабиного Яру, йому вдалося врятуватись, і численну кількість своїх робіт присвятив цій трагедії.
Після Другої світової війни працював над новою технікою – флоромозаїкою, створив 29 творів у цій техніці, над кожною працював по два-три роки. Монументальні твори  мають історичну спрямованість та патріотизм.
 
Художнику після розрухи довелося працювати на заводі «Керамік» Києва майстром-технологом, виконував завдання по відновленню міста: облицювання теракотою Головпоштамту, будинків на Хрещатику, вулиці Червоноармійській.
 
 
Автопортрет
 
У 1960-х роках Григорій Синиця з народними майстрами започаткував новий напрям – «Українська колористична школа» – шанування народної культури кольору як естетичного образу, материнської мови, національної та історичної категорії.
 
«Я безповоротно зрозумів і засвоїв: народне мистецтво – першоджерело художніх форм... Воно відоме давним-давно, воно жило, набиралося сил у народі, в його надрах. Етнографічні, сюжетні, інші ознаки – це ще не народність. Йдеться про систему мислення, де колір виступає як образ, про глибинне явище самобутнього в палітрі художника».
 
У середині та наприкінці 60-х років Григорій Іванович передає свої знання і досвід молодим художникам, своїм учням, разом із ними створює ряд монументальних ансамблів, зокрема, мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії.
 
Григорій Іванович Синиця не тільки створив прекрасні мозаїки, а й безліч робіт у техніці акварелі і темпера: в жанрах пейзажу і натюрморту та в абстракції.
Через звинувачення в націоналізмі та постійні гоніння з боку влади у 1968 році художник змушений був переїхати до Кривого Рогу.
У 1992 році Григорію Синиці було присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка – “за відродження Української колористичної школи монументального живопису і твори останніх років”. У 1996 році його було удостоєно почесного звання “Заслужений художник України”.
10 жовтня того ж року внаслідок інсульту митець помер.
 
 
"Поєдинок"
 
Як у багатьох талановитих митців, особисте життя у Григорія Івановича, на жаль, не склалося. Усього себе він віддавав мистецтву, чого врешті не могла прийняти і зрозуміти жодна з його трьох дружин.
 
Серед його робіт: 1960 – «Видубицький монастир», «Бабин Яр», «Українська старовина», «Тарасовими стежками», «Дума про могилу Тараса Шевченка», «Боги стародавнього Києва», «Спас на Берестові»; 1961 – «Літописець Нестор», «Останній промінь»; 1965 – ансамбль монументальних композицій: «Прометеї», «Космос», «Жива вода», «Сонце», «Земля» – в Донецькій експериментальній школі №5, разом з В.Зарецьким, А.Горською, Г.Зубченко, Г.Марченком; 1966 – «Рубін», у співавторстві з В.Зарецьким, А.Горською; 1968 – монументальна композиція торгової зали в гастрономі міста Олександрія Кіровоградської області, у співавторстві з Л.Тоцьким, М.Шкарапутою, «Байда»; 1969 – «Запорозький марш»; 1970 – «Нестор-літописець»; 1971 – «Поляни»; 1972 – «Світовид»; 1972–1974 – «Ковалі сучасності» – в Інституті ядерних досліджень АН УРСР; 1975 – «Скіфи», «Хортиця»; 1976 – «Передзвони», «Автопортрет»; 1977 – «Скіфський степ», «Спалах»; 1978 – «Ярослав Мудрий»; 1979 – «Темрява проти світла»; 1980 – «Кожум’яка – переможець», «Мадонна палеоліту»; 1981 – «Зупиніться, роки»; 1983 – «Світло в просторі»; 1987 – «Боротьба»; 1988 – «Святі руїни», «Коли цвітуть каштани»; 1989 – «Шляхи минулого», «Андріївська церква», «Безупинний рух», «Київська Русь», «Славутич», «Київська осінь», «Подільські задвірки»; 1989–1990 – «Волхви»; 1990 – «Блакитний Дніпро», «Кирилівська церква XII століття», «Сонячні роси Саксагані».
 
У Кривому Розі створено музей у квартирі, де він мешкав. У Київському політехнічному інституті діє картинна галерея, де експонуються його твори.
 
Використані джерела:
Український світ, Національний технічний університет України, «Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського», Вікіпедія.
 
 
"Зупиніться роки"
 
 
 
 
Олена Скочко
 
Використані джерела:
Український світ, Національний технічний університет України,
«Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського», Вікіпедія.
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий