Літературна стежина
Людмила Островерх
Цветок Надежды
Моему мужу, который так горячо любил своих мать и отца
Маленький нежный росточек, почуяв тепло весеннего солнца, слегка вздрогнул, просыпаясь, и смело протянул навстречу свету свой слабенький побег. Когда его светло–зелёная головка очутилась на поверхности земли, он прижался к ней, как маленький ребенок, испуганно рассматривая залитый яркими лучами необыкновенный простор вокруг себя. Он родился…
Молодая женщина с ореолом вьющихся темных волос, прихрамывая на искалеченную войной ногу, подошла к молоденькой вишенке. У подножья деревца она увидела едва пробившийся зеленый стебелек. Она наклонилась, рассматривая его, и узнала в нем так любимый ею с детства лесной вестник весны. «Боже мой, — прошептала она. — Откуда ты здесь взялся? Впрочем, ничего удивительного, ведь рядом лес», — размышляла она.
— Мамочка! Что это? — подбежал к ней маленький мальчик с черными кудряшками. Его умные темные глазенки светились любопытством.
— Давай немного подождем, и ты увидишь настоящее чудо, — ласково целуя его, ответила мать.
Стоя у стены недавно построенного дома, за ними наблюдал высокий светловолосый мужчина с синими, как пролески, глазами и с фигурой атлета. Он стоял, облокотившись на костыли. Наклоняться, как, впрочем, и сидеть, он давно уже не мог: жестокая война наложила свой безжалостный отпечаток на всю его оставшуюся жизнь. Он горячо любил их — свою труженицу–жену и долгожданного сына. И ещё любил цветы. Их ему рвали жена и сын, чтобы он мог вдохнуть несравненный аромат, поднеся букетик к лицу.
Мелькали дни, весна набиралась сил. Всё вокруг цвело, весело звенели птичьи голоса. И вот однажды ранним утром мать разбудила своего сынишку, нежно целуя его еще пылавшие от ночного сна щечки. Взяла за теплую ручонку и повела к молоденькой вишенке. Они присели под деревцем. Мальчик ошеломленно смотрел на чудо: на тоненькой нежной стрелке колыхались от малейшего дуновения ветерка белоснежные колокольчики. Они источали необыкновенный запах. Ему казалось, что кто–то невидимый трогает их волшебной палочкой, и они звенят. Он вопросительно посмотрел на женщину.
— Это, сыночек, ландыш, вестник весны, — объяснила она, погладив его по курчавой головке.
Они долго любовались неземной красотой…
За лето цветок разросся, превратился в большой пышный куст. Устремилась ввысь и вишенка. Каждую весну цветы радовали мальчика и его любимую маму. Однажды женщина посадила куст во дворе — так и поселились ландыши на этой усадьбе.
Много воды утекло с тех пор. Давно отошла в Вечность и женщина, так любившая жизнь и цветы, и её муж с печальными глазами, принявший христовы муки. Их сын сам стал дедушкой. Каждое лето к нему приезжают внучата. Старших не оторвать от монитора компьютера, а младшие весело бегают по дорожкам старого сада, где цветёт множество цветов. Аромат роз пьянит, и, кажется, что ты уже пребываешь в раю. Цветы посадила жена сына. Она так же любит цветы, как и её свекровь. Цветы растут всюду, во всех уголках усадьбы.
И каждый год на пригорке погреба выстреливают в небо нежные стрелы ландышей.
Этой весной женщина сорвала несколько стебельков и занесла их в дом. По комнатам разнесся незабываемый аромат. Седовласый мужчина, оторвав взгляд от монитора, с удивлением посмотрел на букетик. Выйдя во двор, залитый весенним солнцем, он, будто что–то вспомнив, взглянул на пригорок: там, распространяя ошеломляющий аромат, пышно цвели ландыши. Мужчина встал на колени и, словно целуя дорогие руки матери, так ласкавшие его в детстве, приник к цветам. Стремительно вернувшись в дом, снова сел за монитор. Его пальцы легко побежали по клавишам, которые как будто только этого и ожидали…
Он был поэтом, и этой весной ему особенно писалось.
Александр Архангельский
«Когда деревья были большими»
Оговоримся сразу: ничего общего с известным фильмом в нашем рассказе нет. Речь пойдёт о тех немногих моментах, которые, как ушат холодной воды, внезапно вылитой на голову, отрезвляют нас, переводя из одного временного измерения в другое.
На моей памяти таких событий было два.
Первое из них связано с работой в ПТУ.
Кабинет физики располагался на четвёртом этаже старого, довоенной постройки здания. Имея привычку занятия проводить не присаживаясь, а наоборот, расхаживая по аудитории, я часто подходил к окну.
Из него видна была часть дороги, одноэтажные постройки, над которыми возвышался купол неба. Чуть ниже, ближе к корпусу, виднелся ряд каштанов, которые, в зависимости от сезона, то радовали глаз нежной зеленью и белоснежными кистями на пёстром фоне весенне–летнего пейзажа, то вызывали приступы меланхолии, представляя собой жёлто–коричневую ржавую массу в багряно–жёлтом обрамлении или беспорядочный набор ломанных серо–коричневых линий на унылом фоне стёртых цветов, или образуя паутину чёрных изломанных линий, напоминающих следы, оставленные неведомыми существами на белом снеге.
Так продолжалось изо дня в день, из года в год.
Но однажды я заметил: что–то не так! Что именно — сообразить не мог, но не так.
И вдруг, как вспышка молнии, меня осенила догадка: я не вижу дороги!.. Всё было на месте — дома, деревья, небо. Но дорога исчезла из поля зрения и никак не хотела появляться.
Наконец всё встало на место: дорогу закрыли кроны деревьев! За эти годы деревья выросли…
Таким образом, скачкообразно я переместился из одного временного состояния в другое.
Как тут ни вспомнить знаменитый закон диалектики — «перехода количественных изменений в качественные». Количество накапливается исподволь, а потом внезапно, революционным путём, скачком, всё предстаёт в новом качестве.
Второе потрясение было сродни первому.
Когда подходил сезон, одевались куртки, пальто, кепи. По нашей, невесть откуда взявшейся традиции, цвет их от тёмно–серого до глубоко чёрного.
Однажды в конце рабочего дня перед уходом домой, оглядывая себя, облачённого в осенне–зимнюю одежду, я заметил что–то странное в своём облике, не сразу сообразив, что именно. Зеркал не любил, смотрелся в них лишь иногда, мельком — не торчит ли где клок волос? Но в этот раз вгляделся повнимательнее. На меня подозрительно смотрел довольно мрачный тип не первой молодости. Вроде всё на нём было, как всегда: чёрные куртка и кепи, серое, без признаков румянца и свежести лицо. И вдруг понял, что не так: чёрную кепку контрастно оттеняли белые виски…
P. S. Стихотворение на эту тему написалось само собой:
***
Чёрные лилии,
белые лилии —
зимний узор
на оконном стекле.
Чёрные линии,
белые линии —
свет отразился
на тонкой ветле.
Чёрные полосы,
белые полосы —
смейся иль плачь,
или взвой от тоски.
Чёрные волосы,
белые волосы —
выпал нетающий снег
на виски…
Ніна Даниленко
Європейське полювання
Два тижні в кількох містах Європи — що може обіцяти така путівка, окрім задоволення від нових вражень? Зазвичай у таких випадках додають — «і від нових знайомств». От із цим другим у мене не все однозначно склалося.
Туристи з усієї України в Києві очікували, поки з’їдеться група. Представниця турагенції звеліла не розбрідатися, бо автобус нікого чекати не буде. Я їхала одна, але без компанії залишалася недовго. Дівчина зі слідами титанічних (і успішних!) зусиль візажистів, перукарів та стилістів якусь хвилину роздивлялася мене з ніг до голови, а потім присіла поруч.
— Я — Поліна. Їду одна, ти, я бачу, теж. Якщо в тебе, як і в мене, нема грошей на доплату за окремий номер, то, може, поселимося разом? Неохота терпіти поруч себе якусь нудну бабу — тут їх вистачає. А ти, бачу, баришня стильна.
Тільки–но приїхали до першого міста, як Поліна діловим тоном спитала:
— Ти як збираєшся проводити час?
— По екскурсіях ходити та їздити, по обов’язкових і факультативних. Може, в якийсь музей грошей вистачить. Архітектуру подивлюся, природу.
— Ну, а я займуся своїми справами. Чого дивуєшся? Я хочу вийти заміж за європейця — не бідного, не старого, щоб мені подобався, щоб мав окреме хороше житло і щоб я перебралася до нього. Бо що ж у мене вдома? Живемо вдвох з мамою в однокімнатній квартирі, у батька інша сім’я, він мені не допомагає. Я музкерівник у дитсадку — сором називати, скільки отримую. Щоб назбирати на цю поїздку, півтора роки давала уроки музики малолітнім нездарам.
— А чому через Інтернет не знайомишся? Це ж дешевше.
— Ага, це все одно, що купувати сукню через мережу. На фотці одне, а в натурі — то тісне, то коротке, то колір не той. В Інтернеті була я. Накльовувалися ніби непогані кандидати, але двоє згодом попросили грошей, бо потрапили в скруту. Шахраї, скоріше за все, з колишніх наших. Троє спершу хотіли до мене приїхати — ну, це мені не підходить. Приймай його, розважай, може, й годуй — а я хочу, щоб мені догоджали. І житлові умови його подивитися, перевірити, чи нежонатий. Ну, і попутно на нову країну глянути.
— І що, жоден до себе не запросив?
— Ні, чому ж. У Франції була. Написав, що з дворян, має виноградники, володіє маєтком в Альпах. Гроші на дорогу вислав. Приїжджаю. Він ще сюди–туди, можна змиритися, але маєток! Десь майже під хмарами, ледве за півдня туди видряпалися. Отой типу замок — це кам’яний бункер, приплюснутий, як черепаха. Йому, мабуть, років чотириста. І меблям приблизно стільки ж. І живуть там — сам мій жених, його мама з чоловіком (це колишній доглядач за їхніми напівзасохлими виноградниками), їхніх двоє синів і мамин перший чоловік зі своєю мамою у флігелі. І ніхто нікуди не хоче виїжджати: мовляв, це родове гніздо, традиції для них святе. Курей розводять, кіз, у місто вибираються раз на два тижні… Ото якраз тих двох тижнів мені б вистачило, щоб збожеволіти. Тому краще все бачити своїми очима. Продегустувати товар. А якщо не зачепитися, то хоч час провести не в музеях. Щоб хтось у кафе повів, на атракціони, у казино.
— Це ти вперше на таке європейське полювання виїхала?
— Ні, вже втретє.
— І що ж, знаходяться жертви?
Поліна зверхньо усміхнулася:
— Звісно, що западають. Я місяцями сиджу на ячневій каші та кислій капусті, щоб назбирати на путівку та тюнінг, бо розумію, що зустрічають по одежині. І хто був зі мною щедрий, той не пошкодував.
— Ти що, з ними за гроші? — стрепенулася я, уявляючи, що мене може чекати прохання вимітатися з номера, погуляти довше, не приходити до такої–то години. Біс би його взяв, я не заради такої мандрівки по Європі теж рік сиділа на вівсянці та кабачках!
— Ну, ти даєш! Я ж сказала — мені треба заміж. Це коли вже бачу, що з цим не вигорить, то вже просто розважаюсь, настільки це можливо, і не відмовляюся від презентів. Ось цей браслет серб подарував.
Браслет був гарний лише тим, що пасував до Поліниного одягу, а сам по собі був рядовою біжутерією.
У перших двох містах ми були недовго, а в третьому засіли аж до повернення, і Поліна підбадьорилася.
— А пішли вдвох! Це якось веселіше. Ну, а раптом десь перспективна кандидатура намалюється, то я дам тобі знак, щоб ти відвалила, — тим самим моя співрозмовниця дала зрозуміти, що мені на перспективну здобич розраховувати нічого. Ну, а раз так, то чого даремно паритися. Буду задовольнятися палацами, виставками, пляжами і тим, що нам ще запропонують.
Два дні Поліна кружляла біля великого фонтана та літнього театру, а на третій прийшла з тріумфом:
— Є! Ернандо! Сам з Іспанії, тут працює, орендує квартиру неподалік, отам на бугрі, де шикарні вілли.
— Орендує? То він, певно, гастарбайтер, що тремтить над кожним євро! І з чого ти взяла, що він з Іспанії? Це не та країна, звідки заробітчани по світу розбігаються. Навпаки, наші туди їдуть.
— Подруго, оту погану англійську, яку ти від мене чула, я сяк–так сама вивчила, щоб спілкуватися з іноземцями. А в школі іспанську викладали. І вчилася я, між іншим, добре. Так що іспанця розпізнаю. І завтра ми з Еріком ідемо в кафе!
Поліна повернулася опівночі. Збуджена і окрилена.
— Суперовий вечір, там вар’єте, пили мартіні, він замовив чудовий торт. Ось я тобі шматочок взяла. У них тут і суп недосьорбаний із собою забрати — норма. Їж, це смачно, кафе дороге!
Я куснула. Пісний аналог «Наполеону», у який зажаліли крему і переборщили кориці. Нічого, назавтра Поліна запрошена до іспанця додому, то, може, звідти принесе щось краще.
Наступного вечора декольтована, напахчена і нафарбована Поліна пішла о шостій, а повернулася одразу по сьомій — розлючена до краю.
— Мерзотник! Жлоб! Рогатий!
Я перелякалася:
— З тобою все в порядку? Де твоя сумочка? А гаманець цілий?
Вона аж побуряковіла:
— Козел він припарений! Такий весь із себе крутий, а сам… Ні, ти тільки послухай. Уяви, що тебе… Ні, ти не підходиш… Що таку дівчину, як я, хлопець уперше запрошує до себе додому. Що така дівчина, як я, очікує? Що там буде стіл з білою скатертиною, троянди, шампанське, ароматичні свічки, елітні цукерки і все таке інше. Заходимо. Квартирка бідненька, пара тісних кімнаток, меблі абиякі. І ніякого святкового столу. Садить він мене на твердому дивані та йде на кухню зварити каву. Вийшов, чимсь там дзенькав, а я тим часом шасть у другу кімнату — може, стіл там? Нічого подібного. У мене зовсім настрій пропав, коли він заносить дві чашечки розміром з ковпачок від дезодоранту! Ковтнули тієї бурди, і раптом він похопився: забув цукор! Пішов на кухню і кричить звідти: «Цукор скінчився, посидь кілька хвилин, я вискочу в супермаркет!»
Я зрозуміла, що на більше мені розраховувати нічого і що треба негайно робити ноги. Все ж заскочила на кухню і зазирнула в шафи. У мене ще тліла надія, що він приберіг щось цікаве на після кави. Розумієш, не цукерки і не вино мені були потрібні — я не могла стерпіти, що мене так опускають. Думають, що зі мною можна без грошей розважатися! Одначе ж я йому показала!
Поліна для переконливості скрутила в бік Ерікового помешкання дулю.
— Взяла і передушила помідори, персики та яйця в паперових кульках. Виделкою попроколювала пакети з крупою з боку стіни, щоб зразу не було видно і щоб крупа посипалася тоді, коли пакет візьмеш у руки. Розбила і розтоптала два фужери, у яких мало бути моє шампанське. Перерізала і викинула в бачок для сміття цілий кошик овочів, щось там ще пошматувала і втекла. Злидень, жмотяра, хай наїсться і кавою зап’є!
Минуло два дні. Поліна познайомилася з канадцем, одначе він не повівся на її аванси, і вона решту часу вирішила «відпочити», тобто походити з нами на екскурсії. Коли ми вдвох поверталися до готелю, Поліну покликав якийсь молодий чоловік. По тому, як вона застигла і зблідла, я зрозуміла, що це, певно, той іспанець. У його манерах, втім, не було жодної ворожості. Він приязно усміхнувся, уклонився мені і заговорив до Поліни. Обличчя її поступово випогоджувалося. Я по–іспанськи знаю лише одне слово «маньяна», що означає «завтра», і саме цим словом Ернандо завершив розмову, залишивши в руках Поліни чималий пакет. Вона вдоволено всміхнулася.
— Треба визнати, що я в ньому помилилася. Як справжній джентльмен, він не дорікнув мені за погром. Певно, я таки справила на нього враження. Сказав, що був засмучений моїм зникненням і подумав, що в мене сталося щось непередбачуване.
Зразу не міг зайти в готель та дізнатися, бо був зайнятий на роботі. Вибачився, що надовго лишив мене тоді саму, ось це приніс як компенсацію за невдалий вечір, і сказав, що ми зустрінемося завтра. Це набір тістечок, так що, подруго, будемо смакувати і готуватися до завтрашнього вечора!
Готуватися не довелося. Поки Поліна прилаштовувала в глечик кип’ятильник, щоб приготувати чай, я розпакувала коробку, відкрила і… тут же впустила на підлогу: по килиму розсипалися уламки скла, яєчна шкаралупа, клапті паперових упаковок від продуктів та почорніла понівечена картопля…
Ольга Полевина
Счастливчик Билл
В жаркий полдень Билл облокотился об открытую бочку с бензином и закурил.
День начался удачно: успел развести на крупную сумму Фреда и Боба, красивая стервочка Молли наконец–то уступила… Да, у него всегда все получается! И всегда попадает десять из десяти…
Бил удовлетворенно потянулся, небрежно бросил через плечо недокуренную сигарету…
И, как всегда, попал.
