Літературна стежина №61

  • 12 груд. 2022 10:50
  • 373
    • Стаття Літературна стежина №61 Ранкове місто. Кропивницький
     
    Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
    ім. Віктора Погрібного
     
    Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
     
    Текст підготував Олександр Архангельський
     
    Людмила Ніколаєвська
     
    …А вже позаду щедре літо,
    Та всюди попіл, дим, вогонь…
    І ніде біль і страх подіти,
    Як сивину завчасну скронь.
     
    А осінь плаче і гортає
    Химерну сповідь сірих днів.
    І серце туга обіймає
    Країна рідна у вогні!
     
    Рясніє листопад свічками,
    Які заполонили світ.
    А вітер рве розбиті рами –
    Новий готує геноцид.
     
    То що там? Жах голодомору
    Чи різні витівки зими?
    Ми подолаєм біль і горе
    Здолаєм вибрики пітьми.
     
    І усміхнеться знову ранок,
    Яскраво вибухне бузок
    І відчайдушна світла радість
    Огорне святом перемог.
     
    Та ще зірки горять свічками
    І ясен голову схиля.
    А вітер все виводить гами.
    Дріма нескорена земля…
     
    ***
     
    Так тривожно мені не було ще ніколи
    Свічка тане і тіні химерні снують.
    Чорна ніч огорта, вітер стогне, довкола
    Грізні хмари загрозу пекельну несуть.
     
    Догорають свічки на самотніх могилах,
    Де сувора зима прихистила війну,
    Та весна вже несе на омріяних крилах
    Світлу радість тепла, що здолає пітьму.
     
    Вірю – прийде кінець, і усміхнений ранок
    Подарує красу веселкових заграв,
    І очиститься світ від лихого дурману,
    І всміхнеться земля від буяння отав.
     
    І радітиме день від щасливої долі,
    святкуватиме світ радість сонячних днів.
    І зрадіє земля. Вже не буде ніколи
    ні лихої пітьми, ні страждань, ні війни.
     
    ***
     
    Олександр Архангельський
     
    Виє, виє, виє, виє…
    Не ревун – скажений пес.
    Сіє, сіє, сіє, сіє
    в душі – страх, у мозок – стрес.
     
    Чути, чути, чути, чути
    дальніх вибухів громи.
    Збутись, збутись, збутись, збутись
    жаху, болю хочем ми.
     
    Буде, буде, буде, буде
    свято радості й весни!..
    …Люди, люди, люди, люди
    довоєнні бачать сни…
     
    * * *
     
    Нажите кидай – і втікай…
    Оце така вона, війна.
    І не покласти підлій край,
    щоб їй ні покришки, ні дна!..
     
    Вона найгірша з ненажер
    і найлютіша поміж всіх.
    І гатить-б’є із тисяч жерл
    оскаженілий, лютий псих.
     
    На порох села і міста,
    живу і ніжну плоть – в розпил.
    Куди не глянеш – пустота,
    навкруг лиш згарища і пил.
     
    Та годі вже! Свою вину
    шукать не буду ось чому:
    переживаю я війну,
    як мор, ковід або чуму.
     
     
    Ніна Даниленко
     
    Третя дитина
     
    1.
     
    – Ти жалюгідна боягузка.
     
    – Від нещасної сирени трусишся, як миша перед кицькою.
     
    – Це ж якої треба бути високої думки про свою особу, аби вважати, що ракета за мільйон баксів цілитиме персонально в тебе.
     
    У Кіри не було сил винаходити в’їдливі репліки у відповідь на глузування. Вона тільки механічно, наче голос із рупора на залізничному вокзалі, відказувала:
     
    – Я заздрю вашій сміливості. Я пишаюся вашою мужністю. Мені соромно за те, що я – настрахана нікчема.
     
    Насправді ж відчувала щось схоже на гидливу зневагу до тих, хто її під’юджував. Бо в більшості з них хоробрість неухильно міцнішала з кожною годиною, проведеною в генделиках.
     
    Кіра жила неподалік кварталу, де ресторани, кафе, бари, кальянні та пивниці займали всі перші й другі поверхи, тротуари і фрагменти проїжджих частин. І ніколи до війни, навіть у дні загальноміських свят, не бачила там стільки гамірливої, самовдоволеної і багатої (судячи з батарей пляшок та м'ясо-овочевих пірамід на блюдах) публіки.
     
    Якось в один із поквапливих (щоб устигнути в перерві між тривогами) виходів до магазину помітила колишню колегу з чоловіком. Вони щось хрумкали в товаристві реготливих м’ясистих мужиків і весело замахали Кірі: «О, ти тут? А ми думали, що давно в Швейцарії! Іди сюди, у нас просекко є!».
     
    Кіра вдала, що не почула. У її стиснутій невидимим лещатами голові синхронно з калатанням серця стрибали невідступні думки: з якого приводу бенкети? Шашлички? Музичка? Караоке? Діджеї? Що святкуємо?
     
    – То переселенці з легкими грошима, бо справжні горьовані біженці туляться по селах і в спортзалах на матах сплять, – гірко зітхала мати.
     
    – Там і місцевих дофіга. Загнали наліво партію машин швидкої допомоги чи прокрутили гуманітарку – от і є за що гульдебасити, – додавав батько. – А ти в погребі скоро сама картоплею станеш. У нас же тут ще більш-менш, а люди он і в розбомблених містах без води й газу якось тримаються. Я спробую підшукати тобі підробітки, щоб ти зайняла руки чи голову та менше новини читала…
     
    Її фірма закрилася на третій день війни. Власник зник у невідомому напрямку. Директор розгублено тинявся кабінетами, хаотично порпався в паперах і крізь зуби люто лаявся, поки всі працівники не розбіглися.
     
    Грошей нема, перспектив нема – зате й нема необхідності щодня через усе місто кататися туди, де недавно зовсім поряд бахнуло.
     
    – А ми ж ось їздимо на роботу і дякуємо за те, що хоч по пів ставки зберегли. Їсти ж і під час війни все одно хочеться, – без упину бубоніли батьки.
     
    – Якщо й пішла б десь на роботу, то тільки в протиядерний бункер, – пручалася Кіра і тугіше затягувала шнурок на штанях. Вони економили на продуктах, і якби вона відчинила повну накупленого до весни вбрання шафу, то одразу і зачинила б. Усі ті стильні речі на ній би теліпалися.
     
    – Матимеш, доню, бункер! – майже весело повідомив одного разу батько. – Будеш комірником у шпиталі, там надійні підвали!
     
    – У шпиталі? Там, де кров, стогони і мерці? Робота ж, мабуть, «від» і «до» – а раптом сирена? Я ж під час тривоги – нікуди. Як запізнюся, то одразу виженуть.
     
    – Цей корпус стоїть окремо від лікувальних. Там складують медикаменти, провізію та різне обладнання. Вас буде четверо. І вони знаєш як роблять? Якщо зміна одного закінчиться, і тут завиє, то він працює за того, хто через сирену затримується, а той потім так само інших підміняє.
     
     
    2.
     
    Підвал був справді капітальний: із вентиляцією, кількома виходами, душем, туалетом, вайфаєм і навіть розфарбованими в життєрадісні кольори стінами. Сюди завозили ліки, перев’язочний матеріал, меблі, простирадла, інструменти, продукти і ще якісь смугасті коробки, з якими поводилися особливо обережно і зберігали у заґратованому відсіку. Кіра вела облік надходжень і розписувала по відділеннях. За цим процесом цілодобово стежила бригада неговірких хлопців у бордовій формі.
     
    – Ми тут пильнуємо, – пояснив їхній командир Кірі як новенькій, – щоб ні до чиїх пустотливих пальчиків ненароком не прилипло нічого зайвого.
     
    Кіра також розміщувала в бункері людей, які тут проводили одну чи кілька ночей. Це були здебільшого постачальники та волонтери, які привозили вантажі для шпиталю і забирали звідси обладнання на ремонт.
     
    «Розміщувати людей» – для комірників означало прибирати приміщення, відвозити брудні тарілки на шпитальну кухню і постелі після «квартирантів» у пральню. Кірині напарники це робили, а вона, боячись навіть наближатися до шпиталю, набрала запас посуду і мила його на місці. Тут же й сама прала постелі і сушила у дворі на власноруч почеплених вірьовках.
     
    Люди ночували майже щодня – небагато, по троє-четверо. Не обов’язково тут на складі, іноді в шпитальних палатах чи підсобках, де місце було.
     
    Багатьох волонтерів Кіра вже знала та говорила з ними по телефону, але близьких знайомих серед них не мала. Згідно зі службовою інструкцією спілкуватися на певні теми не дозволялося. І за роботою не було часу на розмови. Та й прибульці бували такі зморені, що й після перепочинку почувалися виснаженими, і навіть зі своєю командою кволо перемовлялися тільки з необхідності.
     
    Та все ж у цьому шарварку і миготінні ящиків, документів та облич їй здалося, що один із постійних гостей, Артур Ясько, обирає їхнє підземелля на нічліг свідомо.
     
    Він уже вдруге приніс із собою спальний мішок і вмостився на підлозі, коли у них усі чотири ліжка були зайняті. А в шпиталі – вона знала – місця якраз були.
     
    Це був чоловік приблизно її віку, худорлявий, зі світлим волоссям до плечей і задумливим поглядом. Він ходив якось дивно, як в уповільненій зйомці, – можливо, намагався приховати кульгавість.
     
    – Поранення? – спитала вона, коли він розхлюпав чай, бо незручно ступив на ногу.
     
    – Ні. З дитинства. І чай ваш із мого дитинства. Спробую вгадати, що там є. Пелюстки троянд, жасмину, можливо, квіти білої акації, деревій…
     
    Кіра зніяковіла.
     
    – По правді, не знаю, це мама любить збирати всіляке зілля.
     
    – І мені мама колись показувала різні рослини і вчила розрізняти цілющі та отруйні.
     
    На цьому розмова урвалася. А в наступний його приїзд Кіра чай подала вже не анонімний:
     
    – Тут ягоди шипшини і листочки шоколадної м’яти та бергамоту – я спитала в мами.
     
    Він усміхнувся. Ледь помітно, але якось так, що здалося, ніби в застояне повітря підвалу просочився потічок післягрозового озону, а від тьмяної лампочки струменить лагідне сонячне тепло.
     
    Звідтоді він усміхався так постійно.
     
     
    3.
     
    Того вечора роботи було мало, тишу в підвалі порушували тільки уривчасті ділові перемовки. Артур був тут, проте Кіра не ловила його погляду, як робила це віднедавна. Вона плакала. А коли кілька телефонів різними голосам загомоніли «Увага, повітряна тривога, негайно пройдіть у найближче укриття», кинулася за стос коробок і закрила вуха долонями, хоча в бункер не долинало жодного звуку ззовні.
     
    – Ви знову злякалися, Кіро? – це він. – Не бійтеся, адже ж ми з вами уже в укритті.
     
    – Так, мені страшно, я боюся! Боюся завжди! Коли ще зайнята роботою чи дуже стомлена, то якось легше, а іноді… Сьогодні ось дізналася про двох однокласників… Такі новини, що гірших не буває, розумієте? А ось батьки пишуть, що зараз вибухи недалеко від нашого дому. Мені тут нічого, а їм як?
     
    – Вони тут, у місті?
     
    – Тут. Нікуди не схотіли тікати. Родичів у спокійніших місцях у нас немає, а за кордоном, кажуть, вони будуть жебраками, бо там ніхто не чекає на глибоких пенсіонерів. А тут у них і зараз непогана робота. І новий будинок майже закінчили, а доти пів життя по флігелях…
     
    – А чоловік і діти у вас є?
     
    – Чоловік ще за рік до війни, як він каже, зачепився в Європі. Не на будові чи вантажником – він айтішник. Жодного разу не приїхав – казав, треба угніздитися. Дзвонив рідко. Грошей присилав мало. Донька наша, мені здавалося, про нього знала щось таке, чого мені було знати не слід. Отак, бувало, дивиться на мене спідлоба, погляд незрушний, ніби обмірковує щось. Потім одвертається – і мені здається, що посмішечку тамує… Презирливу таку, майже знущальну, розумієте. А як тільки війна, вони зі свекрами хутко спакувалися – і до її татуся. Я мусила відпустити. Там їй хоч на голову не прилітатиме. І все ж не з чужими.
     
    – А тепер?
     
    – Ні чоловік, ні його батьки не дзвонять і не пишуть. Зовсім. Ніби мене й нема. І донька мовчить. Якби я і мама з татом не телефонували їй, то й не згадала б. На всі запитання одна відповідь – нормально. І ніколи не поцікавиться, як ми. А-а, одного разу прислала фото – була на Цугському озері – і все. Та мені якось і байдуже. У мене наче враз зникло все минуле, і я згадую всі події свого життя так, ніби читаю чи слухаю про когось стороннього. У мені зостався тільки страх. Розумієте? Страх од відчуття, що ми всі тут приречені на загибель і покарані невідомо за які провини. Тільки за факт нашого існування. Розумієте?
     
    – Розумію. І я боюся, хоч нікому про це не кажу. Там, де ми їздимо… Ну, не буду вас ще більше лякати. Від мене теж дружина втекла. І правильно зробила, бо я закидався як не в себе. І досі б не просихав, якби не виразка шлунку, ледве врятували. Зав’язав зовсім, поїхав до неї, а там уже інший чоловік. І син мене бачити не хоче. А я його і не питатиму. Я надсилаю йому гроші. Я знаю все, що з ним відбувається. Я і зараз туди їжджу і їздити буду!
     
    Вона аж відсахнулася – так дивно завібрував його голос і очі в підвальному присмерку сяйнули полив’яним полиском.
     
    – Дайте ваш телефон. Дивіться, тут на карті вже червоне зникає, скоро й наша область очиститься... А ось і відбій. І вам ще і Вайбер від когось.
     
    – Це мої… Вони живі… Дякую вам.
     
    І вона занурилася обличчям у щось просякнуте бензином, сигаретним димом і таке затишне, яким буває, напевно, тільки вистелене пухом кубельце в захищених од вітрів та дощів шпаківнях.
     
    Він уже давно тримав її в обіймах.
     
     
    4.
     
    Кілька днів Кіра на роботі і вдома ходила як притруєна.
     
    Ота нова для неї ілюзія відносної безпеки… оте ледь осяжне відчуття, коли ти від війни хоч і не втік, а все ж затулився легкою ширмою… отой подих якогось іншого життя, де з безпросвітного відчаю починає проглядатися дно… усе те настільки відверто було пов’язане з Артуром, що вона обмирала під тягарем суперечливих питань: а що потім? Це все тонке і нетривке, як павутина. Кожної миті з кожним із них може статися що завгодно. Якщо раптом він… ну, скажімо, його переведуть на інший маршрут… як вона без нього? А якщо не маршрут, а інша…якась нова компанія в нього, то що далі?
     
    А далі….
     
    Коли вона вранці збиралася після зміни додому, Артур влетів на склад, вихопив її за руку з гурту прибульців і потягнув за стелажі та контейнери.
     
    – Кіро, я цього разу не в службовій справі. Я знаю, ви стомилися, але хочу з вами поговорити і… І, якщо можна, заваріть отого квіткового.
     
    Вони присіли на ящики із зеленими грушами, які залишили тут дозрівати.
     
    – Пам’ятаєте, Кіро, я колись сказав, що після війни ми вже ніколи не будемо такими, як раніше, а ви відповіли…
     
    – …що не зовсім згодна. Що в багатьох людей старі дріб’язкові образи, претензії та амбіції після першого переляку тільки розрослися.
     
    – А я наполягав, що все одно дехто зміниться невпізнанно. І сьогодні можу це довести. Я – один із таких людей.
     
    – Однак війна ще не закінчилася і невідомо коли…
     
    – Не закінчилася. Та вже мені допомогла.
     
    – Як це?
     
    – Я перестав хотіти вбивати.
     
    Кіра опустила чашку на бетонну підлогу.
     
    – Не розумію… А хіба ви досі…
     
    – Ні-ні. На фронті я не був, бо… – він легенько ляснув себе по коліну. – Одначе десятки років, ще зі школи, хотів убити шістьох людей.
     
    – Це були… якісь злочинці?
     
    – Це були мої батько, мати, брат і сестра. Батька я ненавидів найбільше.
     
    – Ну-у, та в кого з дітей цього не бувало? Коли мене років у п’ять тато не пустив саму покататися на чортовому колесі, я хотіла штовхнути його під потяг дитячої залізниці.
     
    – Он як? А я вам зараз розкажу про, так би мовити, водно-автомобільний атракціон. Якось двоє водіїв підігнали до ставка вантажівку, щоб відмити від болотяки. На березі рибалки покидали ганчірки, водії вибрали найчистішу, аби руки витерти, – а в ній дитина. Ледве ворушилася, уже й не пищала. Мобілок тоді не було, щоб викликати поліцію і швидку, повезли в найближчу лікарню самі.
     
    – І та дитина…
     
    – Хлопчик. Він вижив. І зараз перед вами. Дайте ще чаю.
     
     
    5.
     
    – Кілька років у дитбудинку – і раптом якось так швидко, що подробиць і не пригадаю, я опиняюся в незнайомому містечку. У мене з’являються дім, мама, тато, брат і сестра, трохи за мене старші. З’являється музична школа. Клас фортепіано. Художня студія. Зимовий сад у домі. Великий сад біля дому. Поруч поле та лісок – чомусь саме він мені сниться час від часу …
     
    Я часто просив батьків повезти мене до старих друзів у дитбудинок. Вони обіцяли. Та все то були зайняті, то в дитбудинку карантин, то автобусні рейси відмінили через ожеледицю… а то якось легко відпустили з дядьком, маминим братом.
     
    Я приїхав у дитбудинок і більше ніколи нікого з них не бачив.
     
    Кіра боялася поворухнутися. Артур дістав чергову сигарету, не докурив і загасив пальцями, ніби не відчуваючи болю.
     
    – Був ще в тому віці, що повірив у казочки, які мені розповіли. Я ж знав, що тато військовий, так? І, щоб я розумів, не просто військовий, а розвідник. І мама теж, хоч і без погонів. А розвідники – я ж бачив у кіно – часто змушені перебувати далеко від дому, жити під чужими іменами з ризиком бути викритими і розстріляними. І коли батьків послали на нове завдання, то брати туди з собою дітей було ризиковано. Тому й моїх брата і сестру теж прилаштували в дитбудинки, тільки в інші – так треба. Конспірація, державна таємниця, безпека країни… Батьки дали для мене гроші і ще присилатимуть. І, можливо, ми колись усі зустрінемося…
     
    Їй нестерпно захотілося обняти його й поцілувати. Проте Артур, здавалося, розчинився в тому часі і будь-яке вторгнення з сьогодення міг відтрутити як замах на його існування в давноминулих координатах.
     
    Він рвучко обійняв її сам.
     
    – Вони справді залишили мені суму, якої вистачило для навчання там, куди можна вступити без блату й хабарів. Я сякий-такий механік. Моє каліцтво заважало в роботі. А коли кинув пити, то аж до війни викладав у ліцеї.
     
    – А коли ви зрозуміли, що вони… не повернуться?
     
    – Тобто, що вони мене викинули як непотріб? Мабуть, у класі восьмому. І звідтоді дня не було, щоб я не хотів їх убити. За зраду. За підлість. Усіх. За всі ці роки вони жодного разу не дали про себе знати.
     
    – А ви їх шукали?
     
    – Звичайно. Дізнався тільки, що переїхали. З’явився Інтернет, перерив усі соцмережі, може, десь через когось чи по фото вийду на них – я кількох давніх друзів так знайшов. Та батьків, якщо вони живі, у їхньому віці вже, мабуть, більше цікавили аптеки, ніж Телеграм; сестра могла вийти заміж і взяти чоловікове прізвище. А скільки людей гуляють по мережі під вигаданими іменами і портретами кіноакторів на аватарці – то й мій брат міг бути серед них. Або взагалі ніде не світитися. Я мав наше сімейне прізвище і сподівався, що, може, вони мене по ньому шукають... чи стежать за моїм життям…
     
    – А ті двоє інших, кого ви теж хотіли…
     
    – Мої біологічні батьки. Їх теж шукав. Жодних слідів. Жодних надій.
     
    Він помовчав.
     
    – Кіро, цей чайник уже порожній, а я ще хочу пити.
     
     
    6.
     
    Руки в неї тремтіли так, що не могла втрапити вилкою в розетку, один із волонтерів допоміг.
     
    – Артуре, налийте самі, я не можу зосередитися, розумієте, не можу. Я не можу збагнути таких страшних речей!
     
    – Війна ще страшніша. Та я вже казав, що вона мені допомогла. Війна і ви, Кіро.
     
    – Я?..
     
    Їй здалося, що він марить, і вона інстинктивно потяглася долонею до його лоба. Він лагідно затримав її руку.
     
    – Сідайте отут, поруч зі мною, і слухайте далі. Я кажу про вас тому, що саме оцей квітковий запах розворушив у мені ті дитячі спогади. Саме через нього я звернув на вас увагу. І так звернув, що вивчив ваш графік і ночував у вашу зміну тут, на складі, хоча там, у медиків, бувало й м’якше, і тепліше, і зручніше. Ви ж, мабуть, це помітили.
     
    – Помітила.
     
    Вона майже фізично відчула, як випаровується отой притаманний кожній жінці первісний страх засвітити свою емоційну залежність від чоловіка, стосунки з яким непевні, нечіткі і криють невідомо які загрози.
     
    – Помітила, – додала твердо. – І чекала вас. І була рада, коли ви тут.
     
    – І мені хотілося до вас. А коли випадало приїздити не у вашу зміну, я іноді ночував нагорі в корпусах. І от позавчора, Кіро, я вмостився в якійсь підсобці з матрацами, тазиками і віниками. Одразу заснути не зміг. Заважала балаканина в коридорі. Я визирнув. Всюди темно, світломаскування, розгледів лише, що вздовж стіни стоять кілька каталок із пораненими. Чи то їм місця в палатах готували, чи залишили тут після операції, щоб наркоз вийшов, – не знаю. Ну що ж, думаю, це не курорт, муситиму терпіти бубоніння тих двох, що в мене під дверима, поки втома не здолає або мене, або їх.
     
    Чую, називають один одного Денисом та Валерою. Базарять про свої болячки, про те, скільки тут пролежать і як за цей час може змінитися ситуація на фронті. Потім Денис скаржиться на запах диму та хлорки, а Валера підхоплює тему і розказує, як ще вдень у прийомному покої відчинив перекошене вікно, щоб свіжого повітря ковтнути, і здалеку побачив у дворі мужика. Він, каже, не йде, а фігури виписує, ліву ногу так не дуже помітно вбік закидає, ніби щось відгорнути хоче – камінчик або сухе котяче лайно. І додає, що таку ходу бачив лише в однієї людини, якої тут бути не може – у брата Артура.
     
    Артур схопився і закрокував тісним проходом між коробками, ніби демонстрував: його рухи саме такі, як було розказано.
     
    – Я, Кіро, босий і роздягнений підповз до дверей і нечутно їх прочинив, щоб краще чути. У якихось тридцяти сантиметрах від мене мій брат Валерій розказав ту частину моєї історії, якої я не знав.
     
    Батьки після того, як мене позбулися, виїхали за півтисячі кілометрів. Дітям пояснили, що я сам побажав повернутися в дитбудинок, і вони не хотіли ніяких прощань, щоб сестра і брат не переживали. Бо жили ми з ними доволі дружно. Краще від багатьох рідних, що іноді сваряться гірше від заклятих ворогів.
     
    Отой Денис не питав нічого, лише повторював «ох ти, бляха-муха», а потім став видавати якісь клекітливі звуки – неначе причаєно ридав. Це коли Валерій згадав про батька.
     
    – Він давно нездужав і зрештою його так скрутило, що зважився на операцію. Покликав Валеру із сестрою на розмову, сказав, що вже не вийде з лікарні живим і хоче, щоб вони знали всю правду про свою родину…
     
     
    7.
     
    – Кіро, ви з в курсі, що таке 1979-й рік?
     
    – Знаю. Саме цього року, мама каже, я почала ходити.
     
    – Я ще ж тільки народився. А для мого батька це була фатальна цифра. У 79-му радянські війська вторглися в Афганістан. Батько – офіцер. Через кілька літ йому туди простелилася неминуча дорога, а він не хотів. Туди могли не послати батька трьох дітей, от він і всиновив мене. А моя інвалідність – то було ніби про запас, для надійності. Бонус для підтвердження того, що батька ніяк не можна відірвати від родини, бо без нього вона пропаде. А як війська вивели, третя дитина стала непотрібною. І ось у ту саму секунду, коли я це взнав, я й перехотів їх убивати.
     
    Ненависть до батька щезла завдяки оцій війні. В інший час можна було б розказувати, що він боягуз чи дезертир, що порушив присягу, що зрадив батьківщину… А тепер я бачу тільки те, що батько використав мене як засіб не піти вбивати незнайомих йому людей в іншій країні, яка не нападала на тодішню нашу! Завдяки батькові там, може, було кількома смертями менше. І я, зрештою, як бачите, не пропав. Ви от здригаєтеся, коли я цих людей досі називаю «батько», «мама», «сестра», «брат». А в мене ніколи не було іншої сім’ї, окрім них.
     
    – І ви тоді одразу вийшли до брата, адже так?
     
    – Ні. Я за ці місяці надивився на поранених, контужених і травмованих. Багатьох треба оберігати від зайвих хвилювань, щоб... Ну, ви зрозуміли. Я не знав, що там у Валери, і як він сприйме мою появу. Судячи з розмови, стан у нього не дуже тяжкий, але хто зна… Тут треба бути обачним. Я вирішив: уранці дізнаюся, де він, пораджуся з його лікарями, а за ніч обдумаю, що можу йому сказати. І поки я отак розмірковував, голоси за дверима вщухли, а я прямо на підлозі й заснув. Проспав, здається, недовго і як тільки прокинувся, визирнув у коридор – каталок уже не було.
     
     Я був без поняття щодо військового звання брата, а впізнати за зовнішністю чоловіка, якого не бачив понад три десятки років, – годі й сподіватися.
     
    Мене там багато медиків знали і всюди пускали, навіть у післяопераційні. Я протискувався між ліжками, зазирав у забинтовані обличчя і, як заведений, повторював: «Чи є тут Валерій Валентинович Ясько? У нього батько Валентин Ілліч, мати Лариса Вікторівна, сестра Марина і, можливо, десь є родич Артур Ясько, а тут є знайомий на ім’я Денис». Я оббігав усі корпуси. Знайшлися два Дениси, один Валерій Валентинович і одна медсестра Ясько – не ті. Зашарпав усіх медиків проханням переглянути списки хворих – ніде нічого й нікого. У морг ходив. Не чули, не знаємо, приходьте завтра. А «завтра» – це сьогодні. І сьогодні жодних результатів, а мені треба… ось уже хвилин через сорок їхати. Та я скоро знову буду тут і неодмінно знайду брата. І ще раз хочу вам подякувати. Бо, якби не ви, то я останні тижні не просився б у рейси саме сюди. І після війни до кінця часів шукав би їх усіх. Зі зброєю. Ми ж мусили навчитися нею володіти. А тепер і до своїх біологічних не маю ненависті. Може, батько й не знав про моє існування. А мама з горя та ганьби втопилася там, де мене лишила.
     
    Він старанно витер долонями її залите сльозами обличчя і прошепотів кудись мимо вуха:
     
    – А давайте ще по чашці… на коня.
     
     
    8.
     
    …Телефон Артура вперто не відповідав. Ні гудків, ні повідомлень, що абонент чи то не може прийняти дзвінок, чи то перебуває поза зоною досяжності, чи що номер не обслуговується, – повна тиша. У мирний час вона щодо цієї мовчанки багато чого подумала б, а у воєнний…
     
    У воєнний усі можливі версії поглинаються однією. У ній зникають усі надії, заклинання й молитви, усі оті «а може», «а раптом полон», «а якщо в розвідці, то довго не засвітиться»…
     
    …І деренчливий чужий голос на його номері відібрав у Кіри здатність не те що озватися, а й дихати.
     
    – Алло, чого ж ви мовчите, відгукніться! Алло! Ага, ясно, ви не мене, хрипатого і сонного, чути хочете! Артюхо, ти де, бігом сюди! Тебе тут… на хвилиночку… ага, якась Кіра негайно бажає!
     
    Телефон випорснув із рук і прослизнув під диван. Вона впала на коліна, ударилася об ніжку стола, і біль повернув її до тями.
     
    – Артуре, Артуре, це справді ти? – це ж вона вперше його – не на «ви».
     
    – Я, Кіро, я! Що це ви, у вас… у тебе голос такий… щось трапилося?
     
    – Трапилося, трапилося! Я Валеру знайшла, твого брата!
     
    – Що? Повтори… Він живий?
     
    – Живий, живий і вже одужує! Я його навідую! Як ти поїхав, я пішла у шпиталь – якось уже й не страшно було. Вирішила теж пошукати. І – ти чуєш мене? – ти й не міг його одразу знайти. Бо тут усе тоді було зайнято і частину поранених, отих, кому не потрібні були негайна операція та часті процедури, тимчасово розвезли по гуртожитках. Там постійно заїжджали і виселялися евакуйовані, і в метушні ніхто не знав, де кого шукати, а з документами ще не розібралися. А тепер твій брат боїться, щоб його не виписали, поки ти приїдеш.
     
    – Кіро, ти хочеш сказати, що він там поруч із тобою, так?
     
    – Ні. Поки що ні. Ти... Твій телефон увесь час мовчав, і я боялася йому про це сказати… Запевняла, що ти в безпеці, але поки що говорити не можеш і згодом передзвониш сам.
     
    – Я справді був далеко, потім розповім, скоро приїду до вас, тепер уже постійно на зв’язку… Ти даси його номер?
     
    – Так, так, але послухай, що він ще розповів! Може, батько й не віддав би тебе, та у твоїх брата з сестрою почалися всякі підліткові фінти і прибабахи, і мама злякалася, що коли щось таке проявиться і в тебе, то вона не справиться. Батько ж увесь час на службі, всі ваші проблеми на ній. Потім вони мали переїжджати у якусь глуху частину з убитим житлом. Значить, мама зоставалася без роботи. І батькові через якусь перетасовку в армії зарплату врізали. Словом, усе сталося якось на нервах. Хоча Валера пригадує… Алло, ти чуєш? Що мама час від часу плакала з жалю за тобою. І, як це вже батько розповів, погодилася лишити тобі сімейні заощадження, коли згоріли радянські вклади. І якось щось дізнавалася про тебе до… до самого кінця .
     
    – Отже, вона… Її вже… А батько, що батько?
     
    – А батько живий! Валера одержав звістку вже тут, у шпиталі. Отой діагноз, що йому ставили, не підтвердився. Тобто розрізали, а там те, що можна вилікувати! Валера поки що про тебе йому нічого не повідомляв, потім удвох вирішите, що робити!
     
    – Я… я не знаю… а що б ти порадила?
     
    – Так зразу і не скажеш, подумаю до нашої зустрічі! І слухай, Артуре, до Валерія син приїздив, твій племінник. У твого брата взагалі троє дітей!
     
    Вона якусь мить повагалася і впівголоса додала:
     
    – І всі свої.