Вівці ж мої, вівці… СТЕЖИНА №59 Часопис Кіровоградського літоб’єднання «Степ»

  • 2 лист. 2022 10:34
  • 583
    • Стаття Вівці ж мої, вівці… СТЕЖИНА №59 Часопис Кіровоградського літоб’єднання «Степ» Ранкове місто. Кропивницький
     
    Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
    ім. Віктора Погрібного
    Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
    текст підготував Олександр Архангельський
     
     
    Наталія Фесенко
     
    Вівці ж мої, вівці…
     
    Пилипович жив на краю села, на косогорі, звідки бачив увесь світ: так далеко було йому видно, що на горизонті земля заокруглювалася, і він точно був упевнений, що вона таки, справді, кругла.
     
    Влітку все квітувало аж до осені, а взимку безкінечна далина переливалася сріблом під холодним сонцем.
     
    Зараз літечко золоте… Он пасуться його «кучеряві дітки», яких він так лагідно називав про себе, щоб ніхто не чув. Жив одинаком: дружина раптово відійшла, і залишився він… з вівцями.
     
    То була його турбота і обов’язок, бо інакше зовсім можна здичавіти.
     
    «Треба, щоб любов була», – говорила постійно дружина, за яку б справу не бралася. От Пилипович і жив за цим правилом – любив овець.
    Вони знали порядок і не спричиняли йому клопіт, дарма, що вівці.
     
    От і сьогодні сидів він на стільчику за двором і тішився з того, як вибрикували «дітки» на запашній траві побіля матері, і очима вів хлопчика, що прямував стежкою з вудкою за плечима.
     
    – Здоров був, козаче! Чи не до мене йдеш? – посміхнувся до дитини, – бо в мене такі грушки нападали, а пригостити нікого…
     
    Хлопчик зупинився і зняв з плеча вудку.
     
    – А чий же ти будеш? – задерикувато запитав.
     
    – Я? – на хвильку хлопчик замислився, щоб правильно відповісти: батьків назвати чи бабусю з дідом. – Я на канікули приїхав, тут, недалечко жити буду…
     
    – Чи не Остапенків онучок? У них там їх стільки, як опеньків у лісі… – із якоюсь зажурою в голосі промовив Пилипович.
     
    – І я Остапенко теж, як і мої дідусь з бабусею, – відповів хлопчик, поглядаючи на овець, що повернули голови і стали розглядати того, хто прийшов до їхнього пасовиська.
     
    – Ти, бачу, мабуть рибалити любиш? – Пилипович став розглядати його вудку.
     
    Хлопчик з гордістю подивився на новеньку блискучу вудку, яку тримав перед собою.
     
    – Дідусь подарував за те, що я допомагав йому двері в сараї ремонтувати.
     
    – Ого, так ти вчасно приїхав, бо невідомо, хто йому й допоміг би, бо зараз всі в телефонах сидять, а ти, бач, який молодець!
     
    – Так я в комп’ютерному класі навчаюся, мені переключитися треба… Ось дідусь і купив мені вудку, довідник свій дав, гачків, приманку… – хлопчик подивився на свою торбинку.
     
    – А я ще й грушок тобі дам, бо натщесерце риба не клює… – зі знанням справи промовив серйозно до молодого рибалки.
     
    А хлопчик все дивився на ягнят – він ще ніколи не бачив живих – таких біленьких і кучерявих, з рожевими носиками, з маленькими хвостиками і чорненькими копитцями.
     
    Пилипович пішов по грушки, а вівці повернули голови йому вслід.
     
    «Куди ж то пішов їхній хазяїн, невже принесе їм ячменю, вівса чи кукурудзи?».
     
    Але хазяїн ніс якусь торбинку, та ще й не їм.
     
    – На от… візьми… з’їси, поки поплавок застрибає… з карасиком, – посміхнувся собі у вуса Пилипович.
     
    Хлопчик зрадів гостинцеві і з вдячністю поглянув на нього.
     
    Пилипович і сам замолоду часто рибалив, знав, що це за справа – спіймати рибу. Скільки треба знати примудрощів, щоб спіймати коропа чи сома, а дрібної риби він ніколи не брав, навіть котові: не по-людськи це – губити малька. Воно ж, як дитина: чіпляється на гачок за тим черв’ячком, а він і не вартий того…
     
    …Літо покотилося під осінь, як сонце за небокрай.
     
    Часто пробігав хлопчик з вудкою – то з рибкою, то без…
     
    Та одного разу виніс Пилипович свою рибальську скриньку: волосінь, снасті на коропа і карася, поплавки власного виготовлення, гачки та різні принади – усе, чим замолоду багатий був досвідчений рибалка.
     
    Ось і знову біжить хлопчик тією ж стежкою.
     
    – А йди-но до мене, – промовив Пилипович до нього, – ми з твоїм дідусем не всю рибу виловили. Ще й тобі залишили. Ось, візьми, роздивишся, та по книжці Сабанєєва і навчишся гарно рибалити. А головне – малька не бери… Приїдеш сюди, як виростеш, зі своїм синочком підете порибалити, а там вся річка лускою переливається! – Пилипович примружив спокусливо око…
     
    Хлопчик відкрив ту скриньку, потім перевів погляд на Пилиповича – і обличчя дитини засяяло такою вдячністю, якої не звідав старий на віку, бо не мав своїх дітей.
     
    Прийшла тиха золота осінь. Виросли ягнята – ярочки і баранчики. Сидів Пилипович на своєму стільчику і печально дивився на своє стадо.
     
    «Вівці ж мої, вівці… Хто ж вас буде пасти, як мене не стане?..».
     
    21.10.2022р.
     
    Тільки потуги…
     
    «О, кран потік… дзюрчить вода…» – Орест почухав потилицю, і на його обличчі з’явилася гримаса огиди, наче він ковтнув розсолу із запліснявілої капусти.
     
    Підставив обидві руки під струмочок і підсвідомо споліскував пальці.
     
    Обвів поглядом свою занедбану кухню, де й кіт не валявся, а потім сів на обшарпаний стілець, під яким захиталися ніжки: усі старі бабусині меблі постаріли і розсохлися.
     
    Огидливий погляд залишався на обличчі, наче то був його природний стан. Щоб виконати якесь дійство для самозаспокоєння, покрутив кран в обидва боки. Струмінь залишався незмінним.
     
    «Та він зовсім вийшов з ладу», – дивлячись на заіржавілі потічки на раковині, скептично і байдуже констатував для себе.
     
    Спочатку хотів примусити себе запланувати ремонт крана, а потім зрозумів, що треба буде напружитися, і відразу ж відкинув цей варіант.
     
    «Хай собі тече… уся не витече… та і крутити не треба… підійшов та помив…» – гримаса байдужості не сходила з його обличчя. Але до звичайної байдужості примішалося відчуття тривоги, невпевненості.
     
    «Щось не так, не як завжди. Але що?..».
     
    У двері подзвонили, і він з тією ж гримасою невдоволення пішов до вхідних дверей.
     
    – Привіт… – чи то вітаючи, чи то озиваючись промовила жінка, оглядаючи його знизу доверху. – Ти вдома, сьогодні не працюєш…
     
    – Проспав… батарейка сіла в будильнику… – не вивільняючи рук з кишень домашніх штанів, знехотя відповів він, а потім сказав: – ти не позичиш грошей до зарплати?
     
    Яся – так звали його колишню дружину – стисла невдоволено губи і подивилась на Ореста довгим запитальним поглядом.
     
    – Якої за рахунком?
     
    – Ну, щось же буде… у кінці місяця…
     
    – А ти не питаєш, що їдять твої діти, у якому ходять взуті, чи заплачено за зняту квартиру? Я, до речі, проходила повз, побачила відкриту кватирку в спальні, вирішила забрати деякі дитячі речі. Ти дозволиш пройти до шафи?
     
    Орест відступив на крок назад, щоб Яся пройшла.
     
    – Ясю, зі мною щось не так.
    – З тобою завжди щось не так.
    – Але сьогодні інакше. Якесь передчуття…
     
    «Передчуття в нього! Як таке може бути, коли немає ніякого чуття? Канючить гроші, хоче розжалобити. Не вийде, голубе, я на твої байки давно вже не ведуся»…
     
    …Коли померла його бабуся, вони переїхали сюди. Стара незадовго до смерті якось сказала: «Шкода мені тебе, дитинко, непевний він у нас… Ріс без батька… Та кров – не водиця…».
     
    Яся тоді мовчки опустила очі.
     
    Довго вона обтесувала цей «камінь спотикання», жаліла, націлювала, вела перед, показувала, як належить зробити якнайкраще. Народила дітей, щоб турбота про них стала усвідомленням батьківства, а потім зморилася і, залишаючи провідну роль чоловікові, стала жаліти себе.
     
    Та нічого не змінювалося.
     
    Усяка роботи, за яку він брався, весь час його не влаштовувала, нервувало керівництво, неадекватні працівники. Після невдоволення потрібно було добре відіспатися, щоб повернутися в тонус пошуку іншого заняття – і так монотонно крутилося колесо повсякдення.
     
    Яся обурювалася негараздами.
     
    – Ти – молодий здоровий чоловік! А сам ні до жінки, ні до роботи.
     
    Зібрала свій крам і мовчки, без сімейних сцен з’їхала до шкільної подруги разом з дітьми.
     
    Працювала, як проклята. Розставила всі пункти в чергу і почала вирівнювати криву своєї долі.
     
    Пізніми вечорами вони, доглянувши дітей, сиділи мовчки на кухні, медитуючи, внутрішньо мобілізуючи силу волі і готовність до виживання.
     
    – Ти знаєш, я така напружена, що торкни мене – і вдарить струмом…
     
    – Ну, Ясю, підтримуй свої 220 про всяк випадок, тільки сама не згори, – подруга поглянула на дітей, які розкинулись на ліжку в нічних піжамках.
     
    – Садочок хоч нормальний у нас. Я спокійна. А ти, Клавцю, витримаєш нас?
     
    – Ти що? Я тебе хоч раз залишала? Щиро кажучи, я ще на весіллі запідозрила його… Він – як мокра курка…
     
    – Як мокрий півень, ти хочеш сказати?
     
    – Ага… – засміялась Клавця, – щось було в ньому сповільнене, немов змушено одружувався.
     
    – Та хто б там одружувався… Я пожаліла його, пригріла, щоб доглянутий був, нагодований та чистий, щоб жив, як людина… Непоганий же хлопець…
     
    – А, бачиш, ролі своєї не усвідомлює – знову жінка винна.
     
    – Щоб чоловіка виховати батьком, треба муштрувати його з пелюшок.
     
    – А кому таке випадає? Це одиниці мають їх з дитсадка, а останнім їхнє щастя падає з неба уже стиглим фруктом.
     
    – Або овочем, як тобі, – Клавця, озираючись на сонних діток, стиха засміялася.
     
    Їй не пощастило.
     
    У шлюбі діти не народжувалися, і одного разу сталося неочікуване, хоча й передбачуване: чоловікові дитину народила інша, не плануючи, не готуючись, але вагітність впала їй, як сніг на голову посеред літа…
     
    І він пішов. Залишив усе, не взяв нічого. Так буває. Досить часто.
     
    – Ти знаєш, що я думаю, – одного вечора Клавця стиха промовила до Ясі, – може, до психолога його повести, хай дасть пораду, як зібрати його докупи, може, усе не так безнадійно, як нам здається. У мене-то все ясно: дитина… Нічого не повернеш, а в тебе, може, ще не провальна ситуація. Сім’я буде, батько рідний, як не як…
     
    – Я в нього не відбираю батьківства. Запліднити дитину – це ще пів справи. Жінка виносить і народить, а заробляти на її утримування хто буде, коли ти – батько, а не я, жінко-мужичка! – тут Яся вже в Клавці почала вимагати відповіді.
     
    – Так я й кажу: може, тобі психолог допоможе.
     
    – Не мені, зі мною все в порядку. Треба, щоб Орест сам усвідомив себе главою сім’ї…
     
    – Так наміри ж є?
     
    – Бувають… потуги… Це – як при народженні дитини: потуги довгі й болючі, а дитина не проходить родовими шляхами, бо неправильно розташований плід. Виходу в світ не буде – тільки потуги.
     
    – Значить, треба спеціалісту показатися, хай розгляне його «потуги»…
     
    – Це принесе користь у тому випадку, коли людина спочатку себе усвідомлює, свої погляди на світ, а не звинувачує його, що він не такий, у якому він хоче жити. Він не знаходить себе…
     
    – Хай міняє державу, континент, планету, – тут уже Клавця не витримала і стала ходити туди-сюди кухнею. – А ти ж пристосовуєшся до всього, щоб заробити гроші, купити дітям їжу, а він що – принц датський?
     
    – Є вихід – жити одинаком, як душа забажає, коли ти сам-один у всьому світі. А коли тобі доручили бути батьком з твоєї згоди, прийми умови, стань самодостатнім…
     
    – Бачиш, тип нервової системи не зміниш. Орест – флегматик у чистому вигляді, і це причина його поведінки. Тут нічого, на жаль, не змінити.
     
    Яся сумно дивилася у свою тарілочку і розбирала виделкою на окремі зерна рисову кашу…
     
    Було уже пізно, діти спокійно спали, а жінки ломили голови, як наставити на правильну дорогу «непевного» бабусиного онука Ореста.
     
    Вранці Яся привела дітей в садочок. Біля входу стояв Орест у військовому однострої…
     
    02.10.2022.