Літературна стежина
СТЕЖИНА №54
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
НАЗАР НАЗАРІВ
Пісня самовидця
засни засни і не читай новин
складається життя з двох половин
забута і далека та одна,
а друга не прожита ще сповна
засни засни і не читай новин
про вбитих, що лежать без домовин,
про вбитих, що лежать уздовж узбіч,
про погляди замучених облич
ти бачиш ти не спиш – засни засни –
застрелених обличчям до стіни
не можеш спати, то дивись дивись
вогнені стріли пробивають вись
сирени заволали в унісон
ти ще не спиш і це уже не сон
того вогню що підло убива
націлена на когось тятива
вогнені стріли пробивають вись
там хтось вмирає не дивись
– дивись –
складається життя з двох половин
засни засни і не читай новин
лежать в землі закопані тіла,
бо їх убила вогняна стріла
лежали мертві, а були живі
у кожного з них дірка в голові
вогнені стріли пробивають вись
не можеш спати не дивись
– дивись –
4/5 квітня 2022
Це все було здавалося не з нами
стоять руїни, що були дворами,
лежить земля з роздертими грудьми
стоять могили, що були людьми
і нам усім так боляче і гірко
за щó над нами ця кривава зірка
тече крізь нас скривавлена ріка
як біль що глибша й більше не зника
у серці розпач і велика лють
загиблі вже нікуди не втечуть
лягла рука залізна на плече
хто не сховався більше не втече
і хто полегшить і розділить біль,
який мов сонце світить звідусіль
хто знову сяде -- не убитий злом --
на вільне місце за своїм столом
як сонце спомин в серці засвіти
минають дні, руйнуються світи
лежить земля з роздертими грудьми
стоять могили, що були людьми
і нам усім і боляче і гірко,
за щó над нами ця кривава зірка.
7 травня 2022
Молюся за того, кого не вбито.
Для тих, кого вбито, замало слів.
Що я скажу їм?
Що в мене на душі повінь
і я захлинаюся в спогадах і словах,
що мене проносить течією під мостом,
на якому стоїть убивця?
Що хапаюсь за поручні крику,
а вони – гострі леза і ранять мені язик.
Якби я вмів, то молився б.
Що б я не казав,
а виходить крик.
ОЛЕКСАНДР АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
За Україну – в молитві
помисли наші й стремління.
Мужності воїнам в битві,
честі, звитяги й сумління.
Жінці-вкраїнці – не сльози –
витримка й сила наразі.
Стане твій син на порозі,
оркам нанісши поразку.
Жінко-вкраїнко, молися!
Віруй у Божую Матір!
Сили Добра узялися
нам у борні помагати!
09.03.2022.
На Херсонщині загинули двоє українських військових – батько й син Сергій та Богдан Залевські. Російські окупанти на Херсонщині взяли їх у полон ще наприкінці березня, а на Великдень розстріляли. Їх поховали у рідному селі Луганка на Кіровоградщині.
Як розповів під час прощання на цвинтарі військовий, Залевських вороги намагалися поставити на коліна, але не змогли цього зробити…
Із повідомлень преси
Батько і син Залевські,
вічна вам шана й пам'ять!
Ворогові Одеський
напрям – наріжний камінь.
Пре з усієї сили,
гатить з усіх калібрів.
Батько укупі з сином,
ніби бетонна глиба.
Тільки і глибу рушать
тони ракет, снарядів.
Чорту закласти душу
орки прокляті раді.
Хтось опинивсь в полоні,
хтось був убитий в полі…
Лінії на долонях
різні, немовби долі.
Лінії батька й сина
міцно сплелись в обіймах.
Куля швидка, неспинна
не пролетіла мимо…
Той, хто з колін підвівся,
більше на них не стане.
Марне кричав, ярився
ворог тупий, поганий
з племені низькочолих.
Мужність, звитяга, гідність
оркові ні до чого.
Тож зустрічайте, рідні:
їдуть додому разом
батько і син – у трунах.
В битві немає часом
шансів на порятунок.
Слава і честь героям!
Смерть воріженькам лютим!
Нам би у герці встоять
так, як Залевські, – в скруті…
«Байрактар»… Ни «Панцири», ни «Буки»
не достанут птицу в небесах.
И парит он там не ради скуки:
отследить, кто спрятался в лесах.
Притаился, спрятался, разбойник,
и зажал в руке кровавый нож?
Клюнет «Байрактар» – и ты покойник.
Кровожадный – что с него возьмёшь?
И гробы поедут в виде тары,
и русня – протухшим мясом в них.
Орки, вам привет от «Байрактара»!
Он такой, не проворонит миг!
02.03.2022.
***
Ночь которую воют сирены,
день, который «тревога» слышна.
В чёрном небе зловещие тени.
Мир – как будто бы пропасть без дна.
И над миром, крыла распростёрши,
бьются Ангелы – Света и Тьмы.
Трубным голосом Ангел четвёртый
вострубил, чтоб готовились мы.
Быль опять превращается в небыль…
Силы Света – на праведный бой!
Апокалипсис… Чёрное небо.
Только зарево вспышек и вой…
***
Ракети знову по Дніпру,
ракети знов по Львову.
Мов навіжені, орки пруть,
аби напитись крові,
аби нас знищити усіх,
перетворить в руїну.
Убить, загарбать – смертний гріх.
До третього коліна
чека жорстока кара рід –
впаде на них прокляття.
Іще жахнеться цілий світ.
І рватиме на шмаття
цю погань, нелюдей оцих,
щоб не плодились більше.
Та поки вибухами псих
ранкову нищить тишу.
18.04.2022.
Ольга Полевіна.
Потерчата
Роману Сисоєву поталанило: поранення було легким, і йому мали надати відпустку після шпиталю. Це майже щастя – вирватися з пекла. Хоча чому – майже?.. Щастя. Шкода, що доведеться повертатися до частини.
Вдома добре... Марина в'ється довкола нього, не знає, куди посадити. Дочка обійняла його і сказала:
– Тату, ти пахнеш, як лікарня!
Марина розсміялася:
– Тато якраз і прийшов з лікарні! Ось зараз він скупається і пахнутиме, як завжди!
Настя все ніяк не хотіла йти спати, ледь уклали. Роман постояв біля її ліжечка, поцілував на ніч і пішов у ванну.
Рука майже загоїлася, і він вирішив полежати в теплій воді – недоступна на війні і майже забута втіха! Покрякуючи від задоволення, заліз у воду і заплющив очі. Задрімав. Марина поскребла у двері:
– Ти скоро? Я тебе чекаю! Буде сюрприз!
Він облився холодною водою і ступив на гумовий килимок.
Добре вдома!.. Усе, як зазвичай: його зубна щітка у склянці, стопка чистих рушників на поличці.
А це що?..
На рушниках лежала м'яка іграшка – плюшеве ведмежа.
Настунин?.. Він узяв його в руки – і, миттєво вкрившись холодним потом, зараз же відкинув.
Точнісінько, як той… Звідки це тут?..
Дивно: стільки трупів бачив – і жодних емоцій, а запам'ятав іграшку...
…Був наказ – у приміщення спочатку «заходить» граната, потім – сам. Гарний наказ – завжди спрацьовувало. Іще – підходячи до будинку, стріляти по вікнах. Навіть якщо будинок здається безлюдним. Навіть якщо там написано «Діти». Якраз такі будинки треба обстрілювати насамперед. Знаємо ми цих дітей!..
У тому підвалі справді були діти. Четверо – дівчинка років дванадцяти та три малюки.
На шматки… Чотири закривавлені трупики. У найменшої – у мертвій руці було затиснуте ведмежа. Точно таке…
Та, зрештою!.. Цих однакових іграшок – у всіх магазинах!
Він обернувся рушником і вийшов із ванної.
На підлозі – мокрі сліди маленьких ніжок.
Настя ж спить! Чого б це їй шльопати босоніж?..
Обережно відчинив двері в дитячу – донька спокійно спала у своєму ліжечку.
Намагаючись заспокоїтися, він притулився до стіни. Мокрий, задиханий, зі свіжим шрамом на передпліччі – добре, що Марина не бачить його зараз…
У кімнаті горів нічник, дружина чекала на нього.
– Нарешті! – вигукнула вона і відкинула ковдру. – Сюрприз!
Одягла білизну, яку він їй привіз у подарунок. Бежеве мереживо – спокуса та захоплення…
Ось тільки знизу мале – перетягло живіт, а зверху – велике. Чашечки на кісточках, форму тримають, а наповнення немає.
Він вимучено посміхнувся і ліг поряд. Вона була розчарована: після двох місяців розлуки хіба так повинен реагувати зголоднілий чоловік?
Він мляво обійняв її, зім'яв мереживо на грудях… Одне мереживо. Плоті мало. У цій білизні йому не вистачало… обсягу, чи що…
…А та була – мрія!.. Талія – можна охопити двома пальцями… Груди… Як два заборонені плоди – виглядали з піни мережив… Він таких гарних жінок і не бачив!.. Як вона виривалася, як кусалася, дряпалася, яких тільки погроз не вигукувала!..
...Будинок був розкішний – як і вона сама. Його не здивувало: така жінка мала мешкати саме в такому будинку: перламутрові стіни, кахель під білий мармур на підлозі, білі меблі… Дзеркальна шафа до стелі… З неї Роман дістав бежевий комплект білизни – невагомий, як піна… Коли зірвали з неї одяг, таку саму, тільки чорну, виявили на ній. Це ж треба – на кожен день така білизна!.. От живуть!.. Марина таке на свята вдягатиме…
Марина!.. Куди їй до тієї!.. Зараз новими очима він побачив свою дружину: об'ємна дупа, круглий солідний животик, а зверху – вузькі плічка і два прищики замість грудей… Вузькі темні очі, вузькі губи, костисте обличчя, руді фарбовані шматочки волосся… А подобалася ж! Знаходив у ній якийсь шарм… Ні, вона по-своєму приваблива, але після тієї… Та була особлива…
...Увірвавшись до будинку, її чоловіка вони одразу застрелили. Вона прикрила собою дитину – хлопчика років чотирьох. Він верещав. Олег схопив його в оберемок і зачинив у гаражі. Вона виривалася. Ледве вдвох повалили її на ліжко і прив'язали до спинок руки та ноги...
…– Ромо... Ти чого? Іди до мене! – покликала його Марина.
Він отямився від того, що нахлинуло.
– Не хочеш? Утомився?
– Угу… – озвався той. Не міг він зараз, зовсім не хотілося.
– Ромо... А ти мені зраджував? – хихікнула вона.
– Ти ж мені дозволила, – грубо озвався він. – Сказала – ґвалтуй, тільки оберігайся!
– Я пожартувала, – засміялася вона і з цікавістю піднялася на лікті: – А як це було? Які вони?..
…Як це було?..
На нього накотилася хвиля спогадів. Як вогнем обпалило.
Білі шовкові простирадла... Розкішна жінка в розкішній білизні, прив'язана, як у порнофільмах, знерухомлена... Він розірвав на ній ці мережива, зірвав їх... Пружне тіло під руками... Навіть крики її здавалися криками пристрасті. Він збожеволів. Вони обоє з Олегом збожеволіли.
Він навіть не міг уявити, що можна ось так, до світанку... Його сп'яняла влада над нею. У мирний час він не наважився б підійти до такої жінки – худий, непоказний. А з автоматом – красень, силач, мачо…
Він накинувся на неї першим. Потім Олег. Потім знову – він…
Таке гостре збудження – спостерігати за ними, а потім знати, що за тобою спостерігають…
Така гостра насолода – ніколи раніше, ні з ким раніше так не було.
Марина?.. Та що там – Марина!.. Куди – Марині!
На світанку вона вже не кричала. І дитина в гаражі затихла. Замерзла, мабуть: березень був холодний, сніговий, а його кинули туди з постільки, в піжамці.
Ідучи, вони засунули їй у рот її ж мереживні порвані трусики – щоб не покликала на допомогу. У кишені вбитого знайшли ключі, замкнули двері будинку та ворота. Паркан високий, стіни товсті. У селищі майже нікого – лише їхня частина. Рятувати нікому…
Він сподівався, що вона померла. Просто неможливо було б з нею зустрітися без автомата...
…А навіщо вона кричала, що він – потворне чмо, і їй гидкі його дотики? Чому плюнула йому в обличчя? І ще – що йому нічим її?..
Що ж, він показав, що є чим…
...Марина обвилася навколо нього.
– Ну, скажи... Адже було?.. Покажи, як ти це робив?
І на нього нахлинуло – злість, досада, пожадливість. Гостра туга за тією, уже недоступною, бажаною, нездійсненною.
– Як? – загарчав він. – А ось так!
Він відкинув її, розкинув на ліжку. Зірвав з неї мереживо. Накотило – наче це та, а не дружина.
– Ромку! Мені боляче! – виривалася вона. Та він не слухав. Він уже був в іншій реальності, і пристрасть межувала з ненавистю.
Так просто! Не треба вмовляти, втішати, просити... Береш – і все. І хай кричить.
Дружина не кричала – боялася розбудити дитину. Але виривалася майже як та. І це ще більше збуджувало.
Потому вона відвернулася до стіни і тихо заплакала.
– Придурок… тварина… Я тобі цього не пробачу!
– Не пробачиш? – він ривком повернув її до себе. – А навіщо говорила – ґвалтуй? Тобі, що, не важливо, чи зраджую я тебе? Чи сама тут без мене?..
Він затряс її так, що у неї брязнули зуби.
– Сука!.. Якщо дізнаюся – ноги вирву!
Він підвівся, відчинив вікно, закурив. Теплий вітер трохи заспокоїв його. Її било тремтіння, вона схлипувала і гикала – жалюгідна, розпатлана. Нічник висвітлював її.
– Що за іграшка у ванній кімнаті? – згадав він.
– Яка іграшка? – захлиналася вона.
Він пішов у ванну, увімкнув світло, схопив ведмежа і хотів повернутися до кімнати.
У коридорі стояла закривавлена дівчинка і простягала руку – віддай!..
Він відсахнувся, позадкував у дитячу кімнату.
На ліжечку замість Насті лежав хлопчик з відірваною рукою – той, із підвалу. А в головах стояла старша і тримала на руках малюка. Поряд з нею – дівчинка з ведмежам у руках і хлопчик у піжамці з мертвенно-блідим обличчям.
– Ги-и... – вирвалося в нього.
Він повільно, боком вийшов із кімнати. На столику в передпокої лежав його пістолет – так поспішав, що залишив його там, де роздягався. Знайомий тягар зброї трохи заспокоїв його.
Вони стояли перед ним – усі п’ятеро.
– Отже, прийшли!.. – прохрипів він і звично натиснув на спусковий гачок. Він стріляв у дитячі фігури, у ліжечко, у куток з іграшками, у жіночу фігуру, одягнену в мереживну білизну, яка саме вискочила з їхньої спальні. Він продовжував несамовито натискати на гачок навіть тоді, коли закінчилися патрони, хоча перед ним давно вже нікого не було...
Потерчá – в українській міфології так називають дитину, яка померла нехрещеною, або власне її душу. Демонічна істота.
17.05.2022.
