Літературна стежина

  • 16 лют. 2022 10:08
  • 1587
    • Стаття Літературна стежина Ранкове місто. Кропивницький
     
     
    Часопис обласного літературного об’єднання «СТЕП» ім. В.Погрібного
     
    Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
     
    Текст підготував Олександр Архангельський
     
     
    Із циклу «Сказано: Аз воздам»
     
     
    Наталія Фесенко.
    Шкіряний Портфель (казка для дорослих)
     
    Жив собі Портфель. Багато було йому років! Передавали його з рук в руки. Кожен, кому він належав за посадою, складали в нього свої думки, важливі справи, документи, особисті й громадські справи.
     
    Та одного разу Портфель потрапив до сумнівних рук. І зробив той чоловік з Портфеля сховище для негідних справ.
     
    Спочатку Портфель приймав до себе на зберігання все, що в нього клали. Він звик довіряти людям. Але цей чоловік зробив Портфель своєю власністю.
     
    Він його з рук не випускав. І все, що туди складав, Портфель повинен був приймати якщо не з радістю, то з покорою.
    Цей чоловік складав у Портфель те, що не відповідало гідності Портфеля. Тож той став замислюватися, чи не зіпсує цей чоловік його Портфоліо?
     
    З часом Портфель знав про цього чоловіка все. І це «все» він носив у собі. І тому почувався гидко.
    Чоловік гадив усім, а спихав усе на Портфель. Це було йому зручно – залишатися м’яким і приємним. Зовні. Для оточення.
    Та колись усьому приходить кінець.
     
    Спочатку Портфель не погоджувався з діяннями власника, але нічим цього не виказував. Та з часом, коли той чоловік наскладав у Портфель всілякого непотребу, від образи за знущання над його суттю почав роздуватися. Але оточуючі розуміли, чому він роздувався. І коли бачили чоловіка і те, як той ніс Портфель, казали: «Фу-Фу пішов».
     
    А для Портфеля це було великою образою. Бо до цього його носили солідні й поважні люди, і справи в ньому були благородні! А що тепер?.. У ньому знайшла вічний спокій енна кількість заживо похованих справ, які не стали крилатими. Вони реально дихали, але, замкнені в Портфелі, не на повні груди!
     
    І от одного разу той чоловік, упевнений у своїй непогрішимості, ішов на чергове засідання, де спідтишка, не погодивши свої дії з Портфелем, збирався втоптувати нижче плінтуса чергового багаторічного претендента на свій законний статус. Коли Портфель дізнався про таке, від гніву роздувся ще більше: шкіра на ньому почала тріскатися…
     
    Портфель ще довго мучився в такому хворобливому стані. Шкодував, що погодився перейти до рук того непевного чоловіка. А все через свою надмірну довіру… Та одного разу Портфель не витримав наруги над собою – і репнув по швах. Той чоловік і не думав, що таке може трапитися. Хоча припускав, але зразу відганяв навіть думку про такий фінал.
     
    Тож коли той чоловік чинно ніс Портфель, позаду за ним утворювався шлейф з образ, доносів, фальшувань, підлабузництва, суб’єктивно узаконених висновків, підлих вчинків, заздрісних підозр, які висипалися з Портфеля. Увесь цей шлейф роздувало вітром у всі боки, і багато хто навіть у себе на балконі знаходив підтвердження доказам нікчемності того, хто володів Портфелем.
     
    А закон бумерангу ніхто не міг підробити під себе; той діяв за своєю природою. «Фу-Фу» почав отримувати те, що сам продукував і що засипало його по саме тім’ячко.
     
    Коли з Портфеля висипався весь непотріб, шкіра на ньому відновилася, суть його очистилася. Шви самі собою зійшлися – і він став таким, яким мав бути. Таке часто можна спостерігати в природі. І тоді Портфель перейшов до інших рук. Нового господаря не називали презирливо «Фу-Фу». Тепер у Портфель складали досягнення, істинні заслуги, достойності, чесно зароблені премії, винагороди по честі, пошану і визнання. Портфель ніби на світ народився! І тепер він сам відкривався перед добрими справами.
     
    «А що ж сталося з тим чоловіком?» – спитаєте ви.
     
    А сталося от що. Жоден з портфелів більше не потрапив до його рук, бо кому приємно, коли псують його портфоліо? Так і живе сіромаха, як то кажуть, ні людям, ні собі…
     
    Тут і казочці кінець. А хто слухав, молодець!
     
     
    Надія Чичкан
     
    Секрет успіху
     
    «Після п´ятого уроку будемо тебе бити». Це була вже третя записка за сьогоднішній день. П´ятий урок добігав кінця. Першим уроком була українська мова, і по його закінченню Юрко Зарічний запитав у вчительки:
     
    – Світлано Петрівно, а чому Ви Лері поставили оцінку «п`ять», а Лілі – «чотири»?
     
    Учителька сказала, що Лера правильно відповіла на всі запитання і виконала всі умови вправи.
     
    Тільки-но за вчителем зачинилися двері, як почувся зловісний смішок:
     
    – Треба бити, щоб не виконувала. І чому їй все так легко дається?.
     
    Ліля зі своєю сестрою-близнючкою Ніною почувалися впевнено і круто. Сестри вихвалялися, що в них мама банкір, у них є все, і їм усе можна. Чого їм не вдавалося, так це отримувати п’ятірки. Тож вони вирішили діяти.
     
    А що робити Лері? Іти додому, не дочекавшись кінця уроків? Це не допоможе, до того ж вона сьогодні чергова і повинна прибрати в класі. 
    Леру тривожила лише одна думка, аби все швидше закінчилося.
     
    Продзвенів дзвінок. Лера налила води у відро. Не встигла почати прибирання, як опинилася в центрі щільного кола, яким оточували її однокласники. Юрко пхнув ногою відро, вода, утворивши посеред класу калюжу, розлилася підлогою.
     
    – Ну, давайте вже, бийте її, а ми подивимося, – керував він.
     
    Довго запрошувати дівчат не довелося. Ліля одним рухом стягла заколку з волосся Лери, і довге, біляве волосся розсипалося по плечах. Під дружний регіт обидві близнючки вчепилися в нього і стали тягати в різні боки.
     
    До хлопчачого реготу приєднався Лерин зойк. Вона то відбивалася, то затуляла обличчя руками. Хтось штовхнув дівчат, і вони впали в калюжу.
     
    Стусани сипалися з усіх боків, а клас дивився…
     
    Ліля потягла за рукав, той надірвався. Ніна говорила, що будуть бити доки, поки Лера не пообіцяє, що про це нікому не скаже. Лера вимучила з себе обіцянку, аби все скоріше закінчилося.
     
    Після цього однокласники стали поволі виходити з класу. Ліля і Ніна ще кілька разів плюнули паперовими кульками через трубочку в сторону Лери та й собі пішли додому. Лера, побита й мокра, залишилася одна… Ніхто не спробував стати на захист. У неї були дві подруги, та вони сьогодні чомусь були відсутні.
     
    Лера помила підлогу і з припухлими від сліз очима, скуйовдженим волоссям, у рваному жакеті прийшла додому. Звісно, вдома їй довелося розповісти про все, що сталося.
     
    Мати, не тямлячи себе, побігла до школи. На той час слово «булінг» ще не було у вжитку, як не було й дієвої практики щодо викоренення цього явища. Мати не вбачала іншого способу захистити дочку, як забрати зі школи документи. Директор, вислухавши матір, яка, затинаючись, крізь сльози розповіла про те, що сталося, і попросила віддати документи.
     
    Директор викликав секретаря і наказав терміново покликати заступників і класного керівника. Він пообіцяв з усім розібратися і вжити заходів. Документів поки що не віддав, та Лера до школи не пішла.
     
    Аж раптом на третій день почувся дзвінок у двері. На порозі стояв Юрко Зарічний разом зі своїми батьками. Вони ніяково просили дозволу зайти, бо мають намір просити пробачення.
     
    Лера заплакала, а Юрко довго тупцювався в порозі й таки вичавив із себе необхідні слова.
    Ніби по команді за ними стали приходити інші однокласники зі своїми батьками. Прийшла й мати близнючок зі своїми доньками, які розплакалися і також просили пробачення.
     
    А потім їхня мати запитала:
     
    – А все ж таки, чому Лері навчання дається легко і знає вона майже все на відмінно?
     
    Мати Лери винесла із Лериної кімнати «секрет успіху». Це були книжки, прочитані за цей рік. Склала їх на підлогу одна на одну. Утворилася чимала колона. А коли її виміряли швацьким сантиметром, отримали висоту один метр і сімнадцять сантиметрів! А ще якщо приплюсувати ноти і музичну літературу, бо це вже був випускний клас музичної школи!..
     
    Запанувала цілковита тиша. Першою озвалася мати-банкір:
     
    – Тепер мені все зрозуміло. Батьки Лери можуть пишатися своєю дочкою…
     
     
    Тетяна Микитась
    Пшеничне поле
     
    Всесвіту не було початку і не буде кінця? Він вічний? Життя безкінечне, принаймні – душа безсмертна? Вона здатна до реінкарнації?
    Особисто я вірю лиш у те, що відчуваю, бачу, до чого можу доторкнутися. Хоча мене дуже хвилює питання вселенської кари і нагороди.
     
    За нашими діями хтось спостерігає?
     
    Ось уже кілька днів слухаю частинами аудіокнигу Майкла Ньютона «Подорожі душі». Звідти й ці запитання. Чи зрозуміла все почуте? Ні. Чи повірила авторові? Ні. Як не повірила своїй бабусі-сербіянці в ті мої, тепер такі далекі, двадцять років…
     
    …Яка чудова літня жнивна ніч!.. П’янке повітря, яке чи то вдихаєш, чи то п’єш. У небі ні місяця, ні зірок. Проте навколишнє видно чітко, як на чорно-білій світлині, що довго пролежала між сторінками старої книжки і пожовтіла від часу: усе бачиш, але хочеться заглянути на зворотній бік, щоб одержати хоч маленькі додаткові відомості про побачене. Я не то йду, не то якась невидима сила несе мене над стежкою, що прорізана серед густого пшеничного лану. Стебла сягають вище колін, тригранне колосся розміром з долоню, кожна зернина у своїй комірці-сховку небаченої до того величини. І тиша… Такої тиші я ще ніколи не чула: вона заповнює все твоє єство, дзвенить кожним колоском, вібрує на високих тонах невидимими струнами, пронизує наскрізь. І одночасно – спокій. У душі, на серці, у думках… А можливо, тих думок і зовсім немає? Я просто йду, не відчуваючи босими ногами землі, що огортає мене теплом. Ось поряд зі стежкою одинока вишня у цвіту. Листя на ній бринить якоюсь тужливою мелодією. Стежка веде до горизонту. І там, де темне небо сходиться із землею, – одинока могила, у головах якої виблискує, ніби покритий лаком, величезний дубовий хрест. Із-за горизонту за ним піднімається золотисто-червоний місяць уповні. Такий великий, що мені видно кожну пляму на його поверхні. Моя душа наповнена якимись незвіданими почуттями: одночасно радості й страху, бажання співати і плакати, злетіти в небо чи шукати захисту на землі…
     
    Крізь напіврозплющені вії просочується ранкове світло. Починається новий день. На душі сум’яття, тривога, передчуття чогось неочікуваного. Та це ж усього лише сон! А я в сни не вірю, мені про життя розповідає молодість. Та, попри все, зі сміхом біжу до бабусі, розповідаю своє сновидіння.
     
    – Нічого поганого, – говорить вона. – Просто ти незабаром вийдеш заміж. Місяць – то твій суджений.
     
    Більше ніяких пояснень, ніяких слів.
     
    – Яке там «незабаром». Адже для цього треба хоча б з кимось зустрічатися, а поряд зі мною і близько таких немає.
     
    – «Незабаром» – це не означає «завтра». У житті час летить швидко, – стримано відповіла бабуся.
     
    Дійсно, час летів так, ніби його хтось підганяв батогами чи манив пряниками. Думати над цим не було коли. Переді мною майоріла ціль: здобути освіту, щоб стати самостійною, ні від кого не залежати. Свідомість повністю була заповнена лекціями, книжками, читацьким залом. Той сон і розмова не те щоб зовсім стерлися, але й не турбували пам’ять. У той час я тільки почула на лекціях по психології про підсвідомість…
     
    Промайнуло ледь більше року. Необхідно було так багато читати, особливо зарубіжної літератури, що про сновидіння й думки не виникало. Аби лиш швидше добратися до подушки. Проте підсвідомість на це нуль своєї уваги. Вона працює без перерв. Крім того, по-моєму, вона ще й чітко знає, що кожна людина має в житті знайти свою половинку. Адже про це подбала сама матінка-природа. То чи не вона подарувала мені ще один сон?
     
    Я стою одна біля вікна кімнати в студентському гуртожитку. Стук у двері.
     
    «Можна?».
     
    «Заходьте».
     
    Заходить молодий чоловік у темно-зеленому, ніби аж чорному, костюмі, у блідо-блакитній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком, у хутряній шапці.
     
    «Ну, здрастуй! От і я!» – говорить з посмішкою, дивлячись прямо в мої очі. Його очі – кольору літнього неба.
     
    У чергові відвідини рідних я знову біжу до бабусі: що це?
     
    – Ти запам’ятала обличчя?
     
    – Так.
     
    – То твоя Доля!
     
    – Ніяка то не Доля. Немає в мене Долі. Я сама по собі. І, взагалі, у мене скоро сесія…
     
    Минає ще рік. Цілком випадково відбувається заочне знайомство на діловій основі з незнайомою мені людиною. Листи, листи… Слова, думки долали півтори тисячі кілометрів. Лише через пів року домовилися про зустріч. Ні дня, ні точного часу його приїзду я не знала. Однієї травневої суботи стою біля вікна кімнати в гуртожитку. Стук у двері.
     
    – Можна?
     
    – Заходьте.
     
    – Ну, здрастуй! От і я! – просто мені в очі посміхалося блакитне літнє небо. І риси обличчя, знайомі зі сну.
     
    Поріг переступив молодий чоловік у темно-зеленому, аж чорному, костюмі, у блідо-голубій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком. Тільки без шапки: була ж таки середина травня!
     
    Рівно через рік, такого ж погожого травневого дня, ми одружилися. Моя блакитноока Доля стала моєю найвищою нагородою. Ми порівну несли дубовий хрест з нашого щасливого сімейного пшеничного поля. Проте з висоти своїх років я знаю напевно, що людям за зло треба розплачуватися, а за добро – платити. Ось уже кілька років за своє щастя плачу болем самотності – стою одинокою вишнею біля стежини. Проте в моїй пам’яті завжди сяє той місяць, що піднявся з-за горизонту в сні моєї юності…