Літературна стежина № 46

 

 

Часопис ОБЛАСНОГО літературного об’єднання «СТЕП» ім. В. ПОГРІБНОГО

 

Відповідальна за випуск О. Полевіна

 

Текст підготував О. Архангельський

 

 

Ольга Полевіна

 

24 години з життя жінки на карантині

 

Тотальному карантину 2020 року присвячую…

 

На світанку в мого кота починається страшенний голод. Це завжди різний час – у залежності від сезону, але прихід котячого апетиту незмінний. Ось і зараз його вуса торкнулися мого обличчя – і розбудили.

 

– Марсе, сьома година! Май совість! Дай виспатися хоч на карантині!

 

За вікном дощить, і це радує: усе одно на вулицю не вийти, то хоч не прикро. У сонячні дні мене охоплює туга і бажання вибігти на повітря.

 

– Дивне бажання, – покрутив головою кіт у відповідь на мої думки, – ось я за все життя був на вулиці лише двічі, ще кошеням і котом-підлітком, і нічого, крім жаху, не виніс. Перший раз через собак, другий – через ветеринара.

 

Марсикові вісімнадцять років, він кастрований, і для нього не існує іншого світу, окрім нашої квартири. Він і не переживає: йому тут добре. Його однолітки – дворові коти – давно повиздихали, а він прекрасно себе почуває і навіть іноді зображує грайливого кошеня. Що значить харчування і спосіб життя!

 

А мій спосіб життя за останні 38 днів дивно на мене впливає. У мене розвиваються нові риси та атрофуються старі. На вулиці вирує смертельний вірус, і тим, кому 60-плюс, заборонено виходити: лікувати не будуть, так і знайте. А тому немає чого нариватися на небезпеку. Мені саме 60-плюс, але виглядаю на 60-мінус. Та сумніваюся, що вірус розрізняє жіночий вік. А щодо його джентльменства... І тому сиджу вдома, сумно визираючи у вікно на безлюдну вулицю, і радію дощу: споглядання людей віком 60-мінус-мінус, які гуляють всякої пори, було б нестерпним.

 

Марс не відстає, і я виходжу на кухню, яка блищить чистотою. Накладаю корм у хрустке від чистоти блюдце і оглядаю свої володіння.

 

Бездоганно! Усе на своїх місцях, кахель аж виблискує. Це вчора з туги я влаштувала генеральне прибирання: уже не могла витріщатися в комп'ютер – боліли очі й голова. Ось і вирішила злегка розважитися – відмити всі важкодоступні місця, яких не торкалася людська рука останніми місяцями.

 

Це я щодо питання, як впливає карантин на особистість.

 

Кілька днів тому я зважилася на подвиг – і теж з туги: перемила весь укладений у шафу зі скляними дверцятами, іменовану сервантом, кришталь, який дістався мені в спадок. Цей посуд використовувати незручно, а тому він покритий шаром багатовікового пилу. Вживається тільки для гостей. А оскільки гостей в найближчі роки не передбачається, мити його абсолютно безглуздо. Але я вимила. Подумавши, що так і помру, жодного разу не поївши «на сріблі», пустила в обіг кілька кришталевих салатниць. Якщо розіб'ю, то на щастя. Тепер і тут сліпучий блиск. Навіть не уявляла, що позолочений сервіз, з якого ніколи не пили чай, так сяє в сонячних променях.

 

Чоловік окинув поглядом це джерело світла і помацав мій лоб.

 

– Чи не захворіла? Що з тобою? Звідки такий нездоровий потяг до чистоти? Може, це коронавірус?

 

– Це туга, – сказала я і кинулася ниць на ліжко.

 

О дев'ятій у мене перший урок. У батьків Тетянки Гуренко немає комп'ютера, тому ми займаємося по телефону. Тож телефоную:

 

– Почнемо з етюда. Друга частина. Я слухаю.

 

Тетянка грає. Помиляється передбачувано.

 

– Там фа-дієз. Другий такт з початку сторінки. Знайшла? Ага, тепер правильно. Запам'ятала? А тут чому пропустила ноту?

 

– Олено Андріївно! У мене клавіша не відповідає! Я не пропускаю!

 

Піаніно не налаштоване. Я насилу відрізняю фальш настройки від фальші невиконаних завдань. Від невиконання – більше.

 

– Зараз вивчиш останні два рядки. Якщо подолаєшь – етюд готовий. Даю на все двадцять хвилин. Передзвониш о десятій.

 

 

О десятій телефонує Тетянка:

 

– Я вивчила!

 

Грає до кінця без помилок. Чудеса! Бувало, за два тижні в класі не могли довчити подібне. А тут вистачило кількох годин. Що значить присутність мами на уроці та при домашній роботі!

 

Даю завдання на завтра. По телефону можу займатися щодня! Управління думкою руками учениці на відстані.

 

О пів на одинадцяту – наступний урок. Першокласниця. З нею все вивчили. Грає впевнено. Нове дати не можу – не роздрукують ноти. Не розберуть без мене. Саме з нею по телефону це неможливо.

 

Дзвонить бабуся першокласниці. Вони готові. Полінка впевнено програла програму, вивчену до іспиту. А до нього ще місяць.

 

– Молодець! А тепер пограємо в таку гру: натисни дві сусідні клавіші.

 

Лунає дисонанс.

 

– Подобається?

 

– Ні...

 

– Це – їжачок. Колючий. Різкий. А тепер натисни через одну клавішу.

 

– Це котик! – радісно вигукнула моя шестирічна піаністка.

 

– Ось ти вже й ім'я придумала. Так, це котик. А тепер я буду загадувати тобі загадки: граю, а ти вгадуй – котик чи їжачок.

 

Граю співзвуччя. Вона радісно називає. Не помиляється.

 

– Розумниця. Їжачка звуть – Секунда, а котика – Терція. А тепер називай їх по імені.

 

Граю секунди і терції. Малятко включилося в гру. Не помиляється.

 

– Котик Терція! – весело кричить у трубку. – А чого його так звати? Назвали б Ваською!

 

– Це італійський котик. Там такі імена. А значення його – три. А секунда – це два.

 

– Зрозуміло. Коли дві клавіші – це секунда. Коли три – терція.

 

– До скількох умієш рахувати?

 

– До ста.

 

– Добре! Нам з тобою вистачить – до восьми. А тепер загадай загадку бабусі.

 

У бабусі виявився хороший слух. Вона жодного разу не переплутала їжачка з котиком...

 

Потім випускниця грала по Вайберу «Місячну сонату». Зображення гарне, а зі звуком були проблеми. Довелося знову то телефону...

 

Боже мій! Як посунув людство вперед мобільний зв'язок! Як збагатив нас Інтернет! Днями не було мережі, і я мало не померла. Так, саме тоді, коли розібрала шафи. Тепер там порядок, і, як виявилося, коли кожну річ класти на її місце, і прибирати не потрібно. Але це тільки в разі зникнення Інтернету.

 

До третьої години уроки закінчуються. Дивно, але успіх є. Спрацьовує якийсь пристрій в людському мозку, і він стає здатним на неймовірні дії. Ніби сліпі починають чути краще за зрячих, і тактильна чутливість на межі фантастики. Або – глухі починають читати по губах. Вимкни якийсь орган почуттів – і розвивається компенсація в інших. Чудо виживання і пристосування!

 

У деяких починає розвиватися мозок... Словом – чого кому не вистачало, карантин розвине.

 

Чоловік працює в сусідній кімнаті за комп'ютером.

 

– Коли в тебе обідня перерва? – прочинивши двері, питаю я.

 

– До конструкторського бюро без стуку не входять, – відгукується він. – О пів на п'яту кінець робочого дня.

 

- Чому так рано? – дивуюся. – Відхід з робочого місця карається звільненням.

 

– Я приступив за двадцять хвилин до восьмої. У мене змінний графік. До того ж, мені додому добиратися півтори години.

 

– Коли тебе чекати на вечерю?

 

– Через годину. Я візьму таксі, не хвилюйся.

 

Хихикнувши, я причиняю двері. Значить, час у мене ще є. Треба зателефонувати подрузі.

 

– Алло! Чим зайнята?

 

– Підмітанням двору.

 

– Щаслива... На повітрі!

 

– Заздри. Зараз у селі більше розваг, ніж у місті! З городом закінчила, усе посадила.

 

– І без маски? – схлипнувши, запитала я.

 

– Без. Але в рукавичках. Бавовняних. Я, коли копаю, завжди в них.

 

– Щаслива...

 

– Але ти ж виходиш у магазин?

 

– Ні. Він мене не пускає. Каже – не донесу. Закуповується на тиждень, і – як у підводному човні. Виявляється – можна. Розраховуєш – і все. І не треба щодня в чергах стояти... Як вважаєш, це – назавжди?

 

– Ні. Це – як пожежа. Треба обкопати кордон, тоді вигорить усе, що має вигоріти, і саме згасне. Тільки – глибоко обкопати, щоб не дати вогню жодних шансів.

 

– Окопатися тут... Усі норовлять порушити карантин. Незручно ж у масках! Одна жіночка в магазині не могла розкрити пакетик – підняла маску, послинила палець – і готово!

 

Подруга розсміялася:

 

– Вона була в рукавичках?

 

– Аякже!

 

– Я ж і кажу – має вигоріти все. Селекція. А знаєш, мені карантин – на користь. Свою роботу бухгалтера мені навіть зручніше виконувати дистанційно. І встигаю стільки вдома зробити! А головне, – не бачуся з неприємними мені людьми. А з приємними – можу говорити по телефону.

 

- Дивно, але я відкрила у своїх учнів унікальні здібності. Вони можуть набагато більше, ніж ми думаємо! Такий неоціненний досвід роботи! Використаю в «мирний час». Тепер не страшні хвороби і пропуски уроків! Контроль усі 24 години!

 

– Учити грати по телефону! Ну, ти даєш! Мене ось лікували по телефону. І, що дивно, допомогло! Виявляється, усе можливо.

 

– Може, навчимося цінувати лікарів?

 

Підійшов час обіду. Незабаром чоловік вийде з сусідньої кімнати. Я застелила білу скатертину, налила томатний сік у кришталеві келихи.

 

– У нас свято? – входячи до їдальні, запитав він.

 

– Так. П'ятий четвер на карантині. Ми разом. Ніхто не хворий.

 

– Хм... Кожен день – свіжа їжа. Ніяких триденних борщів... Може, ти кинеш роботу? Хіба тобі погано вдома?

 

– Я працюю. Шість уроків щодня. Утомлююся від нерозуміння. Радію незвичайним успіхам. Життя триває. Ми незнищенні. На-кось, викуси, вірусе! У нас технічка навчилася користуватися Скайпом. Та ніколи не освоїла б, коли б не карантин.

 

– Тож війна – не завжди руйнування. Вона розчищає місце для нового, і людство ривком рухається вперед. І взагалі, кожна подія має два боки.

 

– Атож... Приходячи додому, навчимося мити руки. Покажемо дулю холері і дизентерії разом з вірусом! Перестанемо колупатися в носі в громадських місцях...

 

– День пройшов плідно, – підсумував він.

 

Ми чокнулися томатним соком. А раніше не було часу ось так посидіти, з білою скатертиною. Свічок не вистачає. Треба вписати в список необхідного. Якось не думала, що є товари для радості.

 

Сьома вечора.

 

– Я вийду, походжу під дощем?

 

– Далеко не відходь – зараз ловлять і штрафують. Поповнюють скарбницю і привчають народ до дисципліни.

 

Дрібний дощ не припинявся. Я насунула капюшон і пішла вздовж будинку. Було похмуро і безлюдно.

 

Подвиг – завжди виворіт чиєїсь дурості. Хтось випускає джина з пляшки, а весь світ потім ціною мільйонів життів намагається загнати його назад. Але ми незламні. Ми – навчимося. Ми – виживемо. «Усе пройде», – здається, так навчав Соломон? І через рік я буду з посмішкою згадувати, як гидливо торкалася рукою в рукавичці дверної ручки, як блукала під дощем увечері, щоб заснути вночі.

 

Я дихаю на повні груди, і вологе холодне повітря здається мені божественним нектаром. А раніше – собаку в таку погоду не виженеш!

 

Життя прекрасне. У будь-яких проявах. Дощ – прекрасний. Я поброджу з годинку, утомлюся здоровою втомою і буду міцно спати без сновидінь.

 

А завтра зійде сонце. Воно обов'язково зійде!

 

 

Аліна Шевченко

 

Сумка молока

 

Кожен сільчанин знає, що трилітрова банка - це бутиль, - той самий, який з появою скла замінив глиняний глечик. Щоправда, глечики розбивалися не так швидко, як скляні бутилі, тому слугували набагато довше…

 

…Зайшовши в автобус і похитнувшись разом із запуском його двигуна, я обрала собі місце. Добре, що в приміському автобусі є така можливість, шкода, що вона надається лише в приміському… Як завжди, моїм стало місце те, що біля вікна. А вікно!.. Осяяне мереживом паморозі, чарувало око своїм візерунком. Зима. Сніжна, сувора.

 

Того ранку я стала першим пасажиром, тож, радіючи такій нагоді, опустила захисну маску. Вдихнула на повні груди. Повітря в автобусі особливе, з легким запахом пального, а взимку ще й морозне.

 

Автобус рушив. Наступна зупинка хвилин через п’ять.

 

Того ранку я гнівалася на себе, бо, зібравшись поспіхом, забула навушники, а без них в автобусі і я не я.

 

Наступна зупинка. Людей чимало, дивись, ще й місць на всіх не вистачить, а до міста їхати через два села, тобто, попереду ще чотири зупинки. Чому ж дивуватися? Субота, вихідний, та ще й базарний день, тож і пасажирів достатньо.

 

На зупинці стояло двоє з великими сумками, а решта - їхала без нічого, хто куди… Ті, що їдуть на базар з товаром, зазвичай, уступають місця іншим і в автобус заходять останніми, щоб не заважати своїми сумками.

 

Останнім повільно зайшов чоловік в роках. Людину тяжкої праці на землі легко розпізнати серед здавалося б подібних їй. Глянеш на такого - років сорок п’ять, зведеш погляд на його великі, жилаві, потріскані, виснажені багаторічною селянською працею руки, - можеш і всі сімдесят відміряти. Не так змінює людину вік, як тяжка фізична праця змалку й до останку…

 

Водій, поспішаючи за графіком, гримнув на останнього пасажира, який із зусиллям затягував велику сумку. По всьому було видно, що з бутилями молока.

 

- Бистрєє, уважаємий, бистрєє… - водій, зібравши гроші за проїзд, рвонув з місця.

 

Чоловік ще не встиг встановити сумку з повними трилітровими бутилями молока, як почулося «брязь» – і з-під клітчастої сумки потягнулася біла тонка смужка, яка швидко перетворилася в білу широку калюжу. Молоко в ній парувало, розливаючись салоном автобуса…

 

Власник тієї підтопленої сумки хутко кинувся до своїх бутилів.

 

«Що ж ви такий неакуратний!..».

 

«Фу, мужчина, як тепер людям виходити?..».

 

«Оці ще базарники неуклюжі…».

 

Це звідусіль адресувалося й без того збентеженому чоловікові.

 

Бідолашний метушився навколо торби, закотивши рукава, вимочував ганчіркою молоко й здавлював у невеличке чорне відро, яке попросив у водія. Автобус потихеньку рухався, бо виїжджали саме на гору…

 

Я глянула в очі тому чоловікові. Нечасто таке побачиш, та я зовсім не про очі… То були дві глибинні історії, читати які можна безкінечно. Над ними нависли дві сірі хмарини мудрості й важкої праці, яка зараз розливалася салоном автобуса. Історія, що наповнює очі працьовитого чоловіка, читається важко - та й далеко не кожен здатен її зрозуміти.

 

Прокидався вдосвіта десь о п’ятій ранку, починав свій день не з кави, а з випасу корови влітку, з оберемка сіна взимку. Далі треба прибрати в корівнику те, що наступного року стане найкращим добривом для грядки. Прибрав, вивіз за сарай. Узяв відерце, налив трохи води, пішов до корови, промив дійки, вилив воду, видоїв. Вийшов із сараю з повним відром молока. Заніс до хати, процідив у бутлі. Пішов до криниці з двома відрами, набрав повні, приніс корові. Напоїв.

 

Прокинувся о п’ятій, - а нині вже восьма, тож можна й самому поснідати…

 

Пообіді і ввечері - так, як і вранці. Так і в будень, і в неділю, і на свято, бо ж худоба щодня хоче їсти, щодня відчуває поклик природи, як і кожна жива істота на землі. Тож за кожним літром молока, який потрапляє на прилавок, стоїть праця дбайливих рук - чи ж то ніжних жіночих, чи ж то сильних чоловічих.

 

А зараз ті руки вимочують ганчіркою плоди своєї чистої праці і вичавлюють їх у брудне відро…. Спантеличені, збентежені очі винувато озираються, та вони не знають, що я щойно прочитала в них кимось давно записану історію.

 

З-під сумки все більше і більше розливалася біла калюжа, прибирати яку чоловік просто не встигав, зате обурення пасажирів і водія встигло дійти точки кипіння.

 

«Убірайте бєгом, вмєстє з сумкою, скока можна!..» - просичав водій і зупинив автобус. Чоловік, тамуючи розпач, мовчки зробив, як наказав водій, - виніс сумку з розбитими, і, можливо, і цілими бутлями, поставив на узбіччі серед степу… Зайшов у автобус - і знову спіймав погляди трьох десятків невдоволених пасажирів. Присів на вільне місце й схилив голову до вікна.

 

Раптом, пролунала мелодія дзвінка. Чоловік дістав з кишені чорно-білу «Нокію» й неквапливо відповів на дзвінок. Вислухавши абонента по той бік лінії, тихо промовив:

 

- Заміси тісто на хліб. Я сьогодні не зможу його купити…

 

Пауза, абонент на іншому боці телефона, певно, щось запитав, після чого чоловік додав:

 

- Доню, я повернуся і все тобі поясню… Усе добре… - і перервав зв’язок.

 

А в моїй пам’яті сплив спогад з далекого дитинства. Ще малою, бувало, візьму цеберко та й піду до корови, доки мамка не бачить. Сиджу-сиджу під коровою, та хоч грамів триста молока витягну в те велике, дванадцятилітрове відро. Ото була нагорода й досягнення! Сама, без сторонньої допомоги аж триста грамів молока видоїла! Принесла, показала матері, а та як почала сварити, ніби я не до корови ходила, а до крокодила, який і справді мене може з’їсти.

 

А ще згадала, як стояли з мамою на базарі, як потім, продавши все молоко, мама мені купувала цукерки… Раніше за кілька літрів молока й цукерок можна було купити, а тепер… Хіба що хліба. Та, може, на цукор трохи залишиться…

 

Якось нечемно було так уважно дивитися на незнайомого чоловіка, проте так хотілося його підтримати, а ще - подякувати за повернений спомин з дитинства…

 

Однак моя зупинка була наступною. Я вийшла з автобуса й подумала про ті молочні ріки, які для когось можуть стати цукерками, а для когось - хлібом…