У світ вийшла літературна стежина №33

15 июля 2020 15:42 0 763 Искусство, литература
У світ вийшла літературна стежина  №33
 
 
Людмила Николаевская
 
Венок сонетов 3
 
«Непредсказуема  внезапность!..»
 
Магистрал
Не бойтесь истины внезапной!
Она приходит, как прозренье.
Что принесет нам с нею завтра
В весеннем вихре обновленья?
Внезапность грязных лживых слов?..
Талант доверчив и раним…
Добро ведь побеждает зло.
Печаль растает, словно дым.
Надежность истинных друзей?..
Случайность пресловутых встреч?..
В превратностях бегущих дней
Любовь в душе сумей сберечь!
И на луне находят пятна…
Непредсказуема внезапность!..
 
1
 
Не бойтесь истины внезапной.
Нет, не по щучьему веленью,
Она в начале непонятна
Умам минувших поколений.
Но бередит сомненьем душу
Своей запретною загадкою.
Заинтригованностью душит.
Секрет хоть и горчит, но сладкий.
Всё явней правда год от года,
Звучащая с телеэкранов.
Она внезапна, словно роды,
Неотвратима и спонтанна.
Не вдруг, не вмиг, не как знаменье,
Она приходит, как прозренье.
 
2
 
Она приходит, как прозренье,
Хоть на поверхности лежит,
Не вызывая удивленья,
Ведь правда не гуманней лжи.
Не хочется, пожалуй, верить,
Что совесть побеждает зло.
Но мы без лишних суеверий
Надеемся на счастье лот.
Отбрасывая изумленье, 
Смакуем, насладясь игрой,
Но только эти наслажденья
Подводят часто нас с тобой.
И кто же этой правды автор?..
Что принесет нам с нею завтра?..
 
3
 
Что принесет нам с нею завтра?
Неужто горечь расставаний?
Неужто роковая карта
Сулит нам разочарованье?..
Всему резон и свой критерий…
И мрак рассеется, быть может.
Ну, а пока с повадкой зверя
Зло безнаказанно тревожит,
Склоняя падких на обман.
Пытаясь на кресте распять…
Но ложь имеет свой изъян:
Нельзя дружить и предавать…
Не редкость это, к сожаленью,
В весеннем вихре обновленья.
 
4
 
В весеннем вихре обновленья.
Воскреснет истин благодать.
Исчезнут страхи и сомненья
В том, что нам правды не видать.
В том, что всегда повсюду будет
Любовь царить и процветать
И жаждущие блага люди
За правду смогут постоять.
Пусть недруги себя линчуют,
Не веря в новый светлый день.
На эту заповедь святую
Коварную бросая тень.
Им будет тяжелей оков
Внезапность грязных лживых слов.
 
5
 
Внезапность грязных лживых слов…
Для истины она – темница…
Но тот, кто предавать готов,
Меняя города и лица,
Кто непрестанно рвётся к власти
В плену немереных амбиций,
Тот над собой уже не властен,
Поправ разумного границы.
Благополучие дороже,
Тем, кто живёт мечтой о славе.
Чужой успех их злит… Похоже,
Тщеславие там миром правит.
И клеветать – не чуждо им…
Талант обидчив и раним.
 
6
 
Талант обидчив и раним.
Всему свой час, черёд и сроки.
Но долго мы в душе храним
Преподнесенные уроки.
Ему не нужно ничего – 
Признанья только, вдохновенья, – 
Ведь в арсенале у него
Любовь и умиротворенье.
Талант готов любить, прощать.
Ему прощенье, как причастье.
Его нам надо защищать
От происков друзей вчерашних,
Чье лицемерье – эталон…
Добро ведь побеждает зло.
 
7
 
Добро ведь побеждает зло.
В стихах, и в музыке, и в прозе
Талант дарует нам тепло:
В нём вдохновенье, не угрозы…
Мы верили ещё вчера,
Что жизнь с хорошей схожа песней.
Талант не по нутру ветрам:
Он искренен, он чист, он честен.
Его нельзя любви лишить.
Щедра природа бесконечно.
Талант возвышенной души
Благословляет человечность,
А мы его боготворим.
Печаль растает, словно дым.
 
8
 
Печаль растает, словно дым…
Ну что ж, на то она внезапность!..
Что втайне мы в душе храним,
Друзей вдруг удивит приятно.
Вот ты поймаешь чей-то взгляд – 
А в тех глазах такая вьюга!...
Что ты помочь внезапно рад
Попавшему в беду, как другу.
Иль, может, недруга ты встретишь – 
Так неожиданно, случайно…
И тотчас же осенний ветер
Пронзит тебя своей печалью.
Достойно оценить сумей 
Надежность истинных друзей.
 
9
 
Надежность истинных друзей…
Она нужна нам словно свет,
Ведь нет добрее и мудрей,
Чем преданных друзей совет.
Друг всё поймёт и не осудит.
Он не предаст, не промолчит.
И, веря в обречённость судеб,
А злых наветов защитит. 
Ведь познаётся друг в беде.
Он не покинет поля боя.
Пусть тот появится в судьбе,
Кто дружбы истинной достоин.
Ведь может много бед навлечь
Случайность пресловутых встреч.
10
 
Случайность пресловутых встреч,
Как будто бедствия предтеча.
Мерцанье трепетное свеч…
Неутешительные речи…
Бледнеют даже витражи,
И обречённость душу ранит.
Но вдруг взметнётся к солнцу жизнь,
Сверкнув внезапно новой гранью.
Исчезнет страх, уйдёт печаль,
Захочется любить и верить.
И лучезарной станет даль,
Вернув мечту, вселив доверье.
Нет чувств достойней и верней 
В превратностях бегущих дней.
 
11
 
В превратностях бегущих дней
Открылась истина простая.
Как будто ладан, как елей,
От зла и подлости спасая,
Затеплится добра свеча
Для тех, кого сомненье гложет.
Возмездия наступит час,
Прощенье выстоять поможет.
Уйдут обида и вражда,
И ты в удачу вновь поверишь
И, может, больше никогда
Злу не откроешь настежь двери.
Едины в схватке щит и меч…
Любовь в душе сумей сберечь.
 
12
 
Любовь в душе своей сберечь!
Найти б такое чудо-средство.
Вдруг вспомнишь сад, и дом, и печь,
И свежесть хлеба – запах детства,
И старый бабушкин сундук – 
В него бы заглянуть украдкой! – 
И ароматных яблок дух…
Всё отзовётся болью сладкой…
К родным просторам и лугам,
И к солнцу, что над храмом всходит…
Любовь нужна, как воздух, нам:
Она с рождения приходит.
Но те, чьи доводы превратны,
И на луне находят пятна…
 
13
 
И на луне находят пятна…
Что ложно в этом мире бренном – 
Всё в Лету канет безвозвратно
И растворится во вселенной!
А мы о космосе мечтаем.
Пришельцев ищем, их следы.
А в Антарктиде льдины тают.
Не долго так и до беды!
Но мир танцует и поёт,
Как прежде, весел и беспечен.
Задуматься настал черёд,
Ведь полон мир противоречий.
В нём – сложном, дивном, 
необъятном – 
Непредсказуема внезапность.
 
14
 
Непредсказуема внезапность
В потоке грязных, лживых слов.
В плену соблазнов, вероятно,
Рождается и крепнет зло.
Добро со злом воюют вечно,
Порою просто уживаясь.
Когда добро злу не перечит, 
Зло, накопившись, оживает.
Что ждёт нас завтра: день иль ночь?..
Мелькает жизни колесница…
И сможем ли Земле помочь?
Воды б из родника напиться…
Спасая край свой благодатный,
Не бойтесь истины внезапной!
 
 
 
Квиток
Юрій Кулибаба
 
П’ятниця. Уже сесія на носі, тож викладачі всюди тулять свої лекції та семінари, аби встигнути викласти весь навчальний матеріал і дати студентам заробити кращі бали. Не оминуло це й нашу групу в останній день тижня. 
Більшість студентів уже зібрали сумки, аби поїхати додому на гробки. Їх відзначають саме через тиждень після Великодня. І ті, хто вже мав квиток на руках, – чи то на автобус, чи то на потяг – у п’ятницю бігли до викладачів і благали відпустити, запевняючи, що все здадуть і все напишуть.
 
Мене ці турботи оминули: квитка на автобус я не брав, хоча хотілося поїхати в п’ятницю разом з однокласниками – Наталкою та Русланом – теж студентами нашого вузу. Звісно, можна було познайомитися в бусику із молодими дівчатами, причарувавши якщо вже не поетичними рядками, то хоча б анекдотами та яскравим словами. Ох і люблять дівчата компліменти!
Пару нам повісили ще ту – семінар по Азії та Африці! Спробуй лишень її прогуляти, «енкою» вже не обійтися – доведеться семінар від першого до останнього питання писати та до всього – дати відповідь на запитання викладача.
Азію та Африку як предмет я полюбив уже на четвертому курсі. На третьому щось не дуже цікаво було. Закохався, весна… А мрія про п’ятничний вечір у селі при зорях, тихому співу цвіркуна, здалека чутному гомоні молоді біля генделика, муркотінні кота Жори біля ніг стала для мене вже недосяжною... 
 
Хоча ще мав змогу поїхати вечірнім маршрутом, так автобус не виїхав на рейс (таке часто траплялося). Не довго думаючи, взяв квитка на ранковий автобус на 8:20 «Кіровоград – Світловодськ» та й почимчикував до гуртожитка – збирати сумку.
Суботній ранок видався сонячним, теплим, легкий вітерець ледь розхитував молоді деревця та заповзав дівчатам під спідниці. 
Ще й восьмої не було, як я вже чекав автобуса. Зовсім мало людей зібралося на цей рейс. Напевно, дорогий, розмірковув я. Хоча ціна квитка майже однакова, лише на дві гривні більша порівняно з «Петрівським». Рівно о восьмій під’їхав  «Еталон». Не поспішаючи, водій відчинив двері, і пасажири, в основному немолодого віку, поспіхом зайшли в салон. Мені випало сидіти на 11-му місці, попереду – жіночка зі своєю дев’ятирічною дитиною, а позаду примостилася молода пара. За п’ять хвилин до відправки автобуса сусіднє зі мною місце ніким зайняте не було. «Хай би так і залишалося порожнім», –  подумалося мені. Тож я спокійнісінько «припаркував» на ньому свій ноутбук.
 
І раптом… У дверях автобуса з’являється він. У сіруватій сорочці із виразною смугастою краваткою, у піджаку, із зачесаним набакир волоссям і, звісно, із походною сумкою. Звідки він узявся? Скільки разів їздив до Олександрії, та жодного разу не доводилося зустрічатися. Він підійшов до мене, привітався, правда, за правилами етикету, першим мав би привітатися я.
 
– У Вас яке місце?
 
– Одинадцяте, – з внутрішнім трепетом промимрив я.
 
– А в мене дванадцяте. Будемо сусідами.
 
Отже, усю дорогу до Олександрії моїм сусідом мав бути мій викладач з кафедри всесвітньої історії, краєзнавець Сергій Іванович. Його кінцевим пунктом був Світловодськ, а мій – Олександрія. Тож дві години нам належало подорожувати поряд. 
Усі, хто б не заходив до автобуса, звертали на нас увагу. Звісно, як не звернути? Обидва в костюмах, при краватках, з серйозними і задумливими обличчями. Тож як не звернути уваги на таких красенів? Хоча на старшого задивлялися солідні дами, а на молодшого – молоді дівчата.
 
Тільки-но маршрутка від’їхала від автостанції, Сергій Іванович звернувся до мене, запитуючи, куди прямую, де живу. Я не став вигадувати, бо не мав такої звички. Тож і розповів Сергієві Івановичу, що родом із Нового Стародуба, та останнім часом наїжджаю додому нечасто, не на кожні вихідні, бо з нинішніми цінами на бензин не накатаєшся. 
Тож слово за слово, як це буває в тих, хто має спільні теми, пролітала наша дорога, наче уві сні. Про що ми тільки з Сергієм Івановичем не говорили – і про навчання, і про кохання, і про історію, і про село. Багато чого мій юнацький мозок усмоктував. Так зголоднілий студент, нарешті приїхавши додому, припадає до глечика парного молока. Багато про що дізнався про часи радянського студентства, представником якого був мій сусід, про нелегке життя простого хлопчака з Кіровоградщини у величезному, процвітаючому місті Київ. 
 
З яким захватом розповідав мені Сергій Іванович про години, проведені в бібліотеках, про літературу, яка потрапляла до його рук, і про те, як змінювався його світогляд!
Десь аж під Знам’янкою до нашої палкої розмови про Козаччину та її місце в історії (нащо воно мені здалося – зачіпати цю тему?) до Сергія Івановича почали звертатися дві жінки «бальзаківського» віку, яким чи то нудно було сидіти, чи то набридли плітки, якими вони частували одна одну. 
 
Аби їм скинути років по надцять, тоді ще, можливо, Сергій Іванович і зачепився б з ними, підморгуючи, як це він уміє робити й досі. А так дві-три хвилини коротких відповідей на запитання – і знову ми у світі загадкової і ще мало розкритої історії рідного краю, яка нас обох цікавила і водночас тиснула на свідомість, особливо на мою, бо я помалу вже відходив від історії, подумки повертаючись до рідного села, – до накритого столу, на якому стоїть запашний капуснячок зі шматками курятини, пампушки з часничком, глечик молока, пиріжечки, мед. І все це подає юна сусідка через три хати, убрана в легку літню сукенку…
 
Мрії мріями, а ми їдемо далі. Довгою чи короткою здалася мені та дорога, не пам’ятаю. Та все має свій початок і кінець.
Під’їжджаючи до олександрійської автостанції, я щиро подякував Сергієві Івановичу за те, що він сів біля мене, що не підняв гордо голову, як це робить багато хто з викладачів, і, вже коли настав час виходити, щиро потиснув мені руку. 
А потім були роки спілкування, яке переросло в щиру дружбу, але вже на рівні колег-однодумців.
 
Пройшло вже багато років від тієї подорожі, а я й досі зберігаю цей квиток у книзі з історії, а враження від подорожі – у схованці свого серця під назвою «Щоб пам’ятали»…
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий