Літературна стежина № 26
За селом косогори посивіли од білого снігу, у степу й горобця не впіймаєш... Таких морозів вже досить давно не бачили у Високих Байраках. Надворі ні душі! Один лише степовий вітер пересипає сніг з гірки на гірку.
Тільки стара Мациха час від часу то відкриє двері з хати, то зачинить, то вибіжить до дороги й довго дивиться у кінець нашої вулички. Так вона робила і навесні, і влітку, і тоді, коли золоті листочки осені вкривають землю, приховуючи зелений спориш.
Чекає... Чекає... Так і змерзнути до кістки можна!
Вона чекає свого молодшого, Степана, який минулого року так і не повернувся з армії. Спочатку прийшов конверт, в якому було зазначено, що солдат загинув при виконанні інтернаціонального обов’язку, а потім і закрита домовина з його тілом.
Через місяць не стало старого Мацька, люди казали, що серце не витримало втрати сина...
Я згадав, як навесні вона мені розповіла про свого сина, про чоловіка, я бачив, як з її вдовиних очей стікали солоні крапельки сліз, коли вона діставала з кишені загорнутого у білу хустину листа й читала: «Мамо! Ти тільки не плач… У мене все добре, не хворію, харчування у нас хороше. Навесні побачимося, люблю тебе, мамо! Твій Степан».
Вона повільно мовила про те, як вони з чоловіком і дітьми ще замолоду посадили недалечко від хати у березі дві тополі, он вони, за косогором! Досі стоять і дивляться на степи – і влітку, і взимку. Тепер вони дуже високі, здається, що навіть дістають до білих хмар.
Навесні не стало старої Мацихи. Лікарі сказали, що у неї був рак легень, вона повільно згорала два місяці. Через пів року хату старої продали іншим людям. А я помітив, як у березі висохли дві великі тополі...
Жовтень 2019 року
с. Високі Байраки
Лімузін
Михайло Блехман
Автор щиро вдячний українському прозаїкові і поетові Василеві Слапчуку, без віршів якого це оповідання було б неможливим.
Немає нічого кращого, ніж їхати в екіпажі світ за очі й дивитися в безкінечне віконце. Затишно, самотньо, неквапливо. З неосяжної череди хатинок видно, як пролітає мій екіпаж без візника – але що мені до тих, хто дивиться на нього та вслід?
– Сергію, піднімайся, свідки чекають!
Ненавиджу сни. Доки сниться, навіть не думаєш, що він забудеться, як тільки прокинешся. Іноді взагалі не розумієш, чи взагалі снилося щонебудь.
Цього разу було як завжди – мабуть, таки наснилися і екіпаж, і віконце, і самотність, але тільки почув її голос, як вони зникли. І де той світ, що за очі, теж не пам’яталося.
– Сергійку, свідки чекають, уже двічі телефонували! Збирайся, я тобі костюм повісила в кабінеті.
На ній була весільна сукня й черевички.
– Що може бути важливішим і святішим за свідків? – посміхнувся я, цілуючи її. – Навіть те, про що вони свідчать, поступається важливістю їм самим.
Вона теж посміхнулася й пішла збиратися – залишалися останні штрихи. Вона була щасливою, і це було важливішим за всіх свідків, у тому числі тих, які підглядали у віконце за моїм екіпажем.
Що може бути консервативнішим за прогрес? Він неминучий, нескінченний, незворотний.
Під вікном стояв лімузин – наша прогресивна версія мого екіпажа. Той, мій, колись поїхав – судячи з усього, не дочекався чогось чи когось. Або не «чи», а «і».
Лімузин був заповнений свідками. Їх було двоє, але – чиї – від цього їх не ставало менше.
Дорога була далека, тож ми поспішили. Власне кажучи, чому «поспішили»? Це було вирішено давно, а рішення, яке прийняте давно, з якоїсь миті перестає виглядати випадковим, та й взагалі – не виглядати, а бути. Будьяка випадковість має свій термін, який рано чи пізно спливає. Наш – сплив, лімузин був заповнений свідками і віз нас світ за очі, а де саме той світ – було вирішено давно, отже невипадково.
Лімузин летів повз хати й хатинки, повз ліхтарі, що на сьогодні погасли, повз людей, які ще поспішали в справах або вже неквапливо гуляли без жодних справ.
Я подивився на неї – вона була щасливою, і це робило щасливим мене, а давно прийняте рішення – невипадковим.
Нам услід двічі прокукурікав невидимий півень. Я знову посміхнувся – мені ніколи не доводилося бачити півня, який кукурікає, доводилося тільки чути. Може, вони ховаються перед тим, як закукурікати, чи що?
Вона теж посміхнулася. Мені було спокійно, коли вона посміхалася, і свідки відходили на задній план – і ті, що в лімузині, і ті, що дивилися на нас із вікон та з віконець.
Вранці півневі кукурікалося легко та ненав’язливо. Тому він, здавалося, подумав – і прокукурікав ще раз – чи то вслід нам, чи то своїм курям, які нечутно кудкудакали, чи то за приємною звичкою.
«Нічого він не кричить, – не вперше подумав я. – Хіба ж так кричать?».
І ще я подумав, що там, надворі, мабуть за курником, стоїть мій екіпаж, але як же вийдеш на ходу з лімузина, що летить світ за очі?
А головне, навіть коли вдасться вистрибнути, чи це буде варте її нещастя?
Наш лімузин летів, зупиняючись хіба що на червоне світло, яке іноді траплялося.
Час подумати, як завжди, був, і я переконано сказав собі, що коли запитання починається зі слова «чому?», то на нього немає відповіді. Утім, риторичним це його не робить – інакше навіщо постійно шукати відповідь на, здавалося б, риторичне запитання? І навіщо закінчувати нескінченне запитання знаком питання?
Я допоміг їй вийти з лімузина, і ми увійшли до Палацу чи Будинку, наразі вже не пам’ятаю. Головне, що – увійшли. Не спізнилися, прийшлося навіть трохи зачекати попередню пару.
Коли я розписувався, відчував, що моя нова весільна сорочка тісна в манжетах, тому рука, що тримала ручку, не слухалася.
Але підпис я, звісно, поставив. І обручки ми з нею наділи одне одному, і поцілували одне одного, і свідки нас привітали. Здається, для них, на відміну від нас, це було не вперше.
Я вкотре вже посміхнувся – вона була щасливою.
Запитав себе, чи щасливий я, і твердо відповів собі, що так.
Весільна сорочка залишалася такою ж тісною, довелося розстібнути запонки та зняти піджак і краватку. Ні, спочатку ми з двома незліченними свідками випили шампанського.
Я сів у мій порожній екіпаж без візника, що весь цей час чекав мене за курником, відчинив віконну фіранку.
«Чому, – ось знову запитання, що розпочинається з цього непитального слова, – чому вона називає мене Сергієм? – запитав я себе, дивлячись у віконце і навіть не намагаючись знайти неіснуючу відповідь. – Адже ж я – Андрій, чому вона досі цього не зрозуміла?».
У вікно екіпажа мені було видно, як вона йде, хоча вона нікуди від мене не йшла.
Спробував згадати її ім’я – і не зміг…
Липень 2018 р.
Нова Шотландія, Канада.
Борис Касьяновский
Мой старый друг
Я не скажу тебе «Прощай»,
Мой старый друг, товарищ славный.
Друзей своих не забывай.
Для нас всегда ты самый главный.
Пусть годы, что стрелой летят,
Не гасят твоего таланта.
Изпод седых бровей глядят
Глаза мальчишкилейтенанта.
Ты всё такой же, как и был.
Умеешь радоваться жизни.
Ты верно всем всегда служил –
Друзьям, семье, своей Отчизне.
Что пережил и где бывал,
Не рассказать в большом романе.
Ты честно долг свой выполнял
В Египте и в Афганистане.
Так будь же счастлив и здоров.
И непоседой оставайся.
В порывах жизненных ветров
Дерзай, твори и не сдавайся.
***
Димитару Пешеву
Когда мы вспоминаем о войне,
То вспоминаем и о Холокосте.
О, сколько в ненавистном том огне
Людей сгорело от нацистской злости!
В концлагеря евреев день за днём
С Европы всей свозили эшелоны.
И с той поры и вот до этих пор
Мы слышим убиенных плач и стоны.
Болгария евреев не дала
Отправить в ад – живыми все остались.
И сорок тысяч жизней их спасла.
За их судьбу боролись и сражались.
И помнят все о праведниках мира,
И будут вечно помнить млад и стар:
Болгария евреев сохранила,
А спас их жизни – Пешев Димитар.
Бабий яр
На земле много мест,
Где лежит наша боль.
Наша память – наш крест,
Наш священный огонь.
Прихожу я сюда –
Сердцу тесно в груди.
Бабий Яр – ты беда,
От тебя не уйти.
Крик над степью летел,
Замирая вдали.
Палачи на расстрел
Здесь невинных вели.
Эхо выстрелов я
Слышу через года,
Будто это в меня
Здесь стреляли тогда.
Мой народ, ты залит
Морем крови и слёз.
Сквозь века путь лежит
По шипам, но без роз.
Сколько Бабьих Яров
Испытал на себе.
Сколько чёрных костров
В твоей горькой судьбе.
В дне моём, в дне твоём –
Бабий Яр.
Полыхает огнём
Бабий Яр.
Здесь седые ветра
Скорбно песни поют.
В караул – до утра –
В небе звёзды встают.
Буду помнить его
Я, покуда дышу.
Бабий Яр. Бабий Яр
Болью в сердце ношу.
Патриот
Патриот – это доблесть и честь,
Он не ждёт ни наград и ни благ.
Патриот – это грозная месть,
Если к дому пришёл злобный враг.
Патриот – это бой, вечный бой.
Бой за правду один на один.
Патриот – это быть лишь собой.
Это юность до поздних седин.
Патриот – жизнь, как светлый полёт.
Украины калёная сталь.
Патриот – новый день, новый взлёт,
Новый подвиг и новая даль.
Патриот – в жизни верхний предел.
Только так и дерзать, и творить.
Патриот – это тысяча дел.
Ради этого стоило жить!
Надо – на амбразуру бросок!
Надо – риск на судьбы виражах!
И в поступках он чист и высок –
С негасимою искрой в глазах.
Патриот – значит, быть впереди.
Аксиома и жизненный факт.
Это гордое сердце в груди,
Что стучит с сердцем Родины в такт.
Мама (песня)
Много песен прозвучало
С детских лет в моей судьбе.
Мама, ты моё начало,
Спеть хочу я о тебе.
О твоей улыбке нежной,
Что открыла в мир окно.
Счастьем, радостью, надеждой,
Светит мне в пути оно.
Припев:
В жизни всё бывает зыбко.
После радости гроза.
Мама, я твоя улыбка,
Мама, я твоя слеза.
А когда, встречая лето,
Расцветут весной сады,
С молодой женой приеду,
Как с отцом когдато ты.
И на перекрёстке судеб
Ты нам счастья пожелай.
И для всех счастливым будет
Весь в тюльпанах красных май.
Припев.
Доброту, как зёрна сеешь,
В наш семейный светлый круг.
Ты, как солнышко, нас греешь.
Мама – лучший в мире друг.
Сотню лет пускай продлится
Жизнь, подаренная мне.
Буду я тобой гордиться,
Самой лучшей на земле.
Припев.
Мой подарок (песня)
Я тебе подарю
Плеск волны, просинь неба.
Золотую зарю,
Поле спелого хлеба.
Я пойду за тобой
Дальше кромки причала.
Для меня ты звездой
Путеводною стала.
Припев:
Ты любовь, ты мечта, ты весна,
Синих гор вольный ветер.
Благодарен судьбе,
Что тебя я, любимая, встретил.
Мне с тобою по жизни идти
За судьбою своею.
И сжигать дни любви,
Только я ни о чём не жалею.
Мне в глаза посмотри,
Утону в твоём взгляде.
И улыбкой сотри,
Что накоплено за день.
Поцелуй же хоть раз –
Станет всё невесомо.
В глубине твоих глаз
Тех заветных три слова.
Припев.
Ты одна на земле.
Лето, знойное лето.
Я тянулся к тебе,
Будто бабочка к свету.
И о встрече с тобой
Как мечтал я ночами!
Песни все – об одной,
Что слагаются сами.
Припев.
Надія Чичкан
***
Сніг мерзлу землю вкрив кругом.
Над містом кружеляє
й свистить крильми, мов батогом,
ворон горласта зграя.
З зими летіли в теплий край,
а прилетіли… в холод!
Давай, вожак, відповідай,
чи не замучить голод?
Гуде загальне зібрання:
як далі жити будем?
Чи йтиме кожен навмання,
а чи гуртом, як люди?
Страшенний ґвалт умить затих,
як старший ворон мовив:
«Ми будем брати приклад з тих,
хто жить в гурті готовий.
Занепадає сторона,
де кожен – сам за себе.
Щоб пережити зиму нам,
триматись зграї треба».
Костянтин Колесник
***
Про звірів знаю я багато.
Таких не бачив, як оці,
Що ладні вбити навіть брата
За стос зелених папірців,
Що зрадять в будь-яку хвилину,
Що відберуть в сиріток хліб,
Ножем підступно вдарять в спину
І камінь покладуть на гріб.
