Літературна стежина

25 мая 2018 15:06 0 177 Искусство, литература
Літературна стежина
Валентина Кондратенко–Процун
 
Перепілочка мала
Перепілочка мала 
Залетіла до села, 
Зазирнула у садок, 
Загубила чобіток.
 
Все шукала — не знайшла –
Босоніж у степ пішла.
Заблудилася у просі –
Поколола ніжки босі.
Присягалася вона: 
Найрідніша сторона –
Це моє зелене жито,
В нім довіку буду жити.
Тут мене чекає хатка 
І мої перепелятка.
Вранці сонце нас розбудить.
Тільки тут щаслива й буду!
 
Песик
Песик Барсик заблудився,
Песик Барсик зажурився, 
Бо на дворі свище хуга –
Дошкуля така наруга!
Песик шкрябає в ворітця:
— Ох, замерз я у колінця, 
Захолов у мене носик.
Ой пустіть до двору! — просить.
— Буду вас оберігати. 
Ой пустіть у теплу хату! 
Буду слухатись покірно –
Буду вірний страж надвірний.
Мама двері відчиняє,
В хату Барсика пускає.
Хай лютує в полі хуга!
Ми ж знайшли для себе друга.
 
Джмелик
Гостроносий джмелик 
Задививсь на хмелик, 
Потім на нарциса, 
Гострить носа–списа.
«Ротик–хоботочок 
Устромлю в дзвіночок. 
Питки захотілось, 
Меду закортілось».
 
Олександр Архангельський
Землю вкутав сніг іскристий,
І пташкам нема що їсти.
Тож тривожаться пернаті.
Людям затишно у хаті — 
На столі обід чека.
У пташок пора тяжка.
Тато з столу змів крихти, 
Сало ниткою скрутив — 
І на гілці загойдалась 
Годівничка — хліб та сало. 
Горобці зацвірінчали
І крихти попідбирали.
І навідались синички  
До нової годівнички.
У саду калини грона,
Мов намистечко червоне.
І упали снігурі
На калини кущ згори: 
Де калина червоніла,
Лиш птахів барвисті крила.
Кішка хижі очі мружить,
Бо пташки їй не байдужі.
Прогоню сніжком я кішку:
Краще хай спіймає мишку.
Цвірінчить пташине царство — 
До смаку таке багатство!
 
*
А у рябого котика
пухнасте черевце,
і вуса біля ротика,
і ікла, мов ланцет,
і очі — то кружальцями,
то витягнуться в нить.
Торкнешся шийки пальцями — 
і вмить замуркотить.
На сонечку пригріється
пухнастенький клубок.
Про що ж то йому мріється?
Про мишку і шматок
сальця, та ще й з шкуриною — 
смачнішого нема!
Очима хитро блимає
на сало крадькома.
Я поділюся з кицею,
бо киця — друг мені.
Мурчить і носом тицяє,
і тулиться до ніг.
*
Нічна пригода: і гарчить, і чмиха —  
мов навіжений, бігає їжак,
бо з їжачихой трапилося лихо —  
з пакета їй не вибратись ніяк!
Потрапила в проріху головою —  
голки назад пролізти не дають.
Таска пакет, сердешна, за собою.
Отож їжак у відчай впав, мабуть,
що до людей прибіг по допомогу:
«Рятуйте, їжачиха пропада!
Збирайтеся хутчіше якомога,
бо подруга загине молода!
На кого ж їжачків тоді залише,
ой, пропадуть вони без молока!..»
З ліхтариком і з ножицями вийшов 
мій тато в сад — їжак його чекав.
У промені ліхтарика побачив:
у целофан загорнутий клубок
тремтить і стогне — їжачисі лячно.
Їжак застиг і злякано замовк.
Історія скінчилась без трагедій: 
розрізав тато навпіл целофан, 
а, відійшовши, потім ледь угледів,
як їжаки шмигнули крізь паркан.
 
Станіслав Коляда
Диня
 
Поміж листя на городі
Розляглась, що й мовить годі, — 
Мов та пані, в холодку.
Вдачу має, бач яку!
І пахуча, і смачна.
Всіх приваблює вона.
Жовтобока господиня — 
Апетитна стигла диня.
 
М’ячик
Кожен з нас ним гратись хоче, 
Тож купуємо охоче.
Лиш торкнись — і він заскаче.
Це, малята, звісно — м’ячик!
 
Ольга Полевіна
Сир для кошеняти
Двір був спільний для дітей, що мешкали в кількох двоповерхових будинках, розташованих буквою «Г». 
Верховодила всіма Томка, як найстарша. Вона навчалася вже в п’ятому класі, ходила до театрального гуртка, і взагалі вважалася «місс Досконалість». Дітлашня слухалась її і бігала за нею по п’ятах.
Вечорами дворове братерство влаштовувало пікніки: усі виносили смаколики, котрі вдома отримали від батьків, залазили в гущавину — у кущах було їхнє гніздо — і все поживне багатство розділялось порівну.
Хтось приносив яблуко, хтось — хліб з маслом та цукром, хтось — шмат сала чи ковбаси.
Томка пригощала делікатесом, що вирізнявся незвичайним смаком та неземними пахощами: нічого смачнішого в усьому світі не було!  Вона відламувала невеличкі шматочки і наділяла кожного. Найбільше смакувала копчена коричнева шкірка…
— Мамо, купи мені таке! — час від часу прохала Оленка. 
— Яке? — не розуміли мама. А дочка не могла пояснити, що то було.
 до двору приблудилося крихітне кошеня. Томка одразу ж узяла над ним шефство.
На верхньому дворі була купа битої цегли. Ось сюди і принесли кошеня, змайструвавши  подобу хатки. 
Бідна тваринка марно намагалась знайти вихід, та маленькі мешканці дворової країни натягали стільки цегли, що стіни хатки вийшли достатньо високими. Щоб кошеня не мріяло про втечу, у кожному кутку його житла розклали їжу — стільки, що вистачило б на десяток дорослих котів. Посеред наїдків лежали шматочки отого самого, що не мало назви…
Оленка скористалася моментом, коли поруч нікого не було, підняла с землі найбільший шматок невідомої смакоти і затиснула в долоньці.
— Олю, ти куди? — суворо спитала Томка, побачивши, що вона намірилась піти.
— Я додому,  —  відповіла Оленка, — я зараз знову вийду.
Вона збігла сходами нагору і заторохкотіла у свої двері.
— Мамо! Ось це, те саме! —  вигукнула, простягаючи свою здобич.
Матуся, посміхаючись, взяла з брудної долоньки  шматочок.
— Ясно. Ковбасний копчений сир. Добре! Куплю.
— Це сир? — здивувалась Оленка. Сир вона знала зовсім іншим…
— А де взяла? — спитала мама.
— У кошеняти!
Батьки засміялись. Так назавжди і залишилась ця назва — сир для кошеняти…
 
Марія Голубицька
Партнер
Ліхтарі сліпили очі. У думках я прокручували свої рухи, хвилювалася. Серце билося сильніше й сильніше. І ось… оголошують мій номер.
Виходжу на паркет. І мимоволі згадую, скільки попереду було перешкод!..
Я перейшла до нового клубу, куди мене запросив сусідський хлопець Артем — він якраз шукав партнерку. Якою щасливою я тоді була: нарешті в мене з’явився партнер! Але — не надовго… 
Десь через півроку досить плідної праці він почав грубити, дозволяв собі навіть ударити мене, обізвати, стверджуючи, що танцює краще від мене, хоча все було навпаки. Мій партнер виявився лінивим, незграбним, до того ж не бажав працювати. А от верховодити — тут йому рівних треба було ще пошукати!
Я працювала над собою, розтягувала підйом, тренувала рухи, координацію. Коли щось не виходило, — елемент чи комбінація — повторювала знову й знову, допоки не вийде.
І ось настав час — ми були заявлені у двох категоріях: початківців і юніорів — 1 Е клас.
Тоді ми танцювали запальну «Самбу». Починаємо з базових кроків, і тут мій партнер збивається й… зупиняється. А цього робити ніяк не можна! Це — груба помилка. Викручуйся, підлаштовуйся під партнера, якщо забув порядок кроків, але ж не зупиняйся! 
Ми стояли перед суддею, мов вкопані. І мій партнер, ніби базарна баба, почав обзивати мене різними словами, ображати, стверджуючи, що то я збилася й зіпсувала танок. Та свій номер ми якось завершили… 
Після того, засмучена, у сльозах, піднялася до костюмерної. Мене заспокоювала матуся, але я не могла оговтатися від несправедливості. Як він міг?..
Ясна річ, до фіналу ми не потрапили. Та страшніше було те, що я втратила партнера, бо не могла з ним більше танцювати. Краще взагалі без нікого, ніж з таким…
Він нив, як погане дівча, мовляв, кинула мене партнерка. І… взагалі покинув танці. 
А чи були вони йому потрібні?..
Тренер розізлився на мене, мовляв, ти сама винна в тому, що сталося. І махнув на мене рукою — партнера не шукав. 
Та мене це не зламало: я ще більших зусиль докладала, аби все виходило, як слід. 
Коли поверталася з тренувань, у мене боліли ноги, на ступнях і на пальцях кровоточили мозолі. Та я ще і ще відпрацьовувала рухи перед дзеркалом.
…І ось звучить музика — «Ча–ча–ча»!  «Основний крок», «нью–йорк», «спорт–поворот», «чача–раз — назад, вперед». І знову «основний крок» — композиція повторюється. Не збилася! Відтанцювала, як треба! Рухи мої були відточеними, розкутими. Кожна клітини витанцьовувала в такт запальної музики.
Мій номер завершився. А потім — оголошення результатів конкурсу. Парад учасників. Одну категорію нагородили, другу… Ось і моя: «Дівчата — соло до 14–ти років». Називають мій клуб і мій номер. Я виходжу на центр зали до судді. Нагороджуючи мене, він сказав: «Ти — велика молодчина! Вір у себе — у тебе все вийде. І партнер буде — та ще й який!..»
Мене ніби несли крила. У ту мить здавалося, що я можу все — мені підкоряться сцени всього світу, величезні зали аплодуватимуть мені. 
Мрії, мрії… Для їх здійснення требі ще ой як працювати!.. Та головне — вірити в себе. І в людей.
 
Лариса Каленська
Горіхова лихоманка
Вранці в третьому класі, поки не прийшла вчителька, було шумно, як у розтривоженому вулику. Іван повідомив новину: 
— Біля магазину поставили пункт прийому горіхів. У моєму дворі росте великий горіх, я вчора заробив 30 гривень. 
Сергій теж хвалився: 
— У садку в моєї бабусі аж дві деревини, здам горіхи і теж зароблю гроші.
Троє  друзів, Володя, Макар і Кирило, радилися, де їм назбирати горіхів.
— Нічого, що ні в кого з нас ці дерева у дворі не ростуть. Назбираємо горіхів біля будинків по вулиці та на подвір’ї школи, — сказав Володя.
— Завтра субота, зранку й підемо збирати, — погодилися Кирило з Макаром.
Вранці наступного дня Макар, сказавши мамі, що поснідає пізніше, вибіг на вулицю.  Друзі його вже чекали. На вулиці, де жили хлопці, горіхові дерева було видно здалеку. Дітлахи поспішали, плануючи встигнути скрізь їх зібрати. 
Біля одного з будинків, почувши собачий гавкіт, на вулицю вийшов дідусь і сказав хлопцям: 
— Якщо збираєте горіхи, щоб потім здати і купити цигарки, то краще йдіть звідси.
— Що ви, дідусю, ми не палимо, — запевнили його друзі.
Звернувши на сусідню вулицю, вони побачили здалеку двох хлопців, які теж збирали горіхи. 
Кирило вигукнув: 
— Та це ж наші однокласники — Іван і Сергій. 
— Зараз вони нам не однокласники, а конкуренти, — зауважив Володя. 
Підійшовши до них, він суворо запитав: 
— Чому ви по вулицях збираєте горіхи, якщо можете набрати їх у себе біля хати?
— Свої горіхи ми вже поздавали. Збираємо на тих вулиця, де живемо, так ми з хлопцями домовилися, — пояснив Іван. 
І, ніби читаючи їхні думки, Сергій повідомив: 
— Сьогодні ми встигли й на шкільному подвірї  позбирати, тож можете туди не йти.
Настрій у трьох друзів зіпсувався, та робити нічого, пішли вони до пункту прийому. 
Жінка, яка приймала горіхи, сказала: 
— Щось ви втрьох мало принесли.
— Я  знаю, де нам назбирати ще горіхів, — сказав Володя. — Коли ми чекали Макара, я бачив у дворі поручі з його будинком великий горіх і звернув увагу, що паркан там старенький, у деяких місцях є дірки. 
— Знаю, це двір бабусі Ганни, — відповів Макар. — Вона тримає козу, а моя мама купує в неї молоко. Тільки красти чуже не годиться.
Та хлопці його не послухали. Підійшовши до будинку бабусі, Володя сказав: 
— Залишайся, Макаре, чекати нас на вулиці, якшо хтось вийде з будинку — попередиш.
Макар стояв, як на голках, йому було неприємно і соромно.
Через деякий час Володя з Кирилом вибігли з двору задоволені. Знову хлопці поспішили до пункту прийому. По дорозі Кирило запропонував друзям: 
— А давайте поїмо трохи горіхів. Я поїсти не встиг, хоча мама на сніданок приготувала вареники з картоплею. 
Макар погодився: 
— Згоден, я теж поснідати не встиг. 
— Не про їжу треба думати, — сердито сказав Володя, — а про нашу справу. Горіхи їсти не будемо. Нам вони потрібні для того, щоб заробити гроші.
Розмовляючи, хлопці підійшли до пункту прийому. Цього разу вони одержали більшу суму. Друзі зайшли до продуктового магазину, де їхні очі розбіглися від великого вибору смачних продуктів. У крамниці Володя погодився, що треба купити щось поїсти.
Як приємно витрачати зароблені своєю працею кошти, до того ж на такі смаколики, як чіпси, сухарики з беконом, «Пепсі–Колу». І ніхто не свариться, не говорить, що купили некорисні продукти.
Погода в цей день, на початку жовтня, була теплою, світило сонце. Друзі вирішили влаштувати «піратський» сніданок на березі річки. Серед дерев, що стояли в чарівному осінньому вбранні, було затишно. Вони посідали на стовбурі поваленого дерева, з’їли те, що принесли, і заспівали пісні, які, на їхню думку, були «піратськими». Потім хлопці кидали гілки в річку і дивилися, як їх відносить течія. Раптом тишу перервав телефонний дзвінок. Макар взяв мобілку і запевнив маму, що він і його друзі вже йдуть додому.
Коли Макар прийшов  до господи, батьки чекали його за обіднім столом. 
— Чому, синку, так довго гуляв? — запитала мама. 
— Мабуть, наш Макар гуляв там, де Макар телят пасе, — пожартував тато.
На столі стояли борщ зі сметаною, гречана каша, котлети, компот, але Макарові їсти не хотілося, усе здавалося несмачним. Раптом у хлопчика скрутило живіт, і йому довелося лягти в ліжко. Мама викликала лікаря.
Лікар, довідавшись про те, що він їв, почала дорікати: 
— Як ви не розумієте, що їсти чіпси, сухарики і пити «Пепсі–Колу» небезпечно для здоров’я. 
Призначивши ліки, вона попередила: 
— Якщо хлопчику не стане краще, обстежимо його в лікарні. Як тільки медик поїхала, прийшла бабуся Ганна. Вона  почала бідкатися: 
— Чула, що Макар захворів, принесла йому  молока, яблук, горіхів. Сьогодні у дворі жодного горіха не знайшла. Та я раніше назбирала чимало. З пункту прийому приїжджали до мене, пропонували продати їм, та я не погодилась. Якось читала, що горіхи дуже корисні, тому й вирішила: краще сусідів пригощу, онукам вишлю. 
— Дякую, — сказав Макар.
— Буду їсти і одужувати.
Коли бабуся пішла додому, він сказав татові: 
— Треба  бабусі паркан полагодити. А як прийде весна, у себе у дворі горіх посадимо, щоб  і в нас росло це чудове дерево. 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий