«Стежина» №43 Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені В. Погрібного

6 мая 2021 10:57 0 347 Искусство, литература
«Стежина» №43 Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені В. Погрібного
 
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
 
Назарій Назаров
 
Зоя і Зіна
 
Сьогодні на них чекає довгождана подорож. Подорож майже справжня, далека – автобусом на інший край міста. Вони живуть удвох в однокімнатній квартирі на одинадцятому поверсі, Зіна і Зоя, і коли ліфт ламається, то першою до квартири добігає Зоя, а Зіна піднімається згодом, встигнувши разів чотири зупинитися для перепочинку. Ванну вони приймають по черзі: спершу Зіна, а потім Зоя. Щоб було економніше. А в вікно виглядають разом – так веселіше. Всю зиму вони грілися в квартирі і майже не виходили, бо Зінина зимова куртка давно пішла на ганчір’я, а в Зої то й ніколи не було нічого подібного. А тепер – подорож!
 
Отож Зіна бере Зою на руки і йде на автобус. Проштовхавшись якось в автобус, вона розуміє, що їй ніхто не поступиться місцем, попри те, що в неї Зоя на руках. А триматися за поручні їй нічим, бо руки зайняті. Проте для жінки це не первина. Вона без зітхань, не випускаючи Зою із рук, щоб та не бігала по салону і чіплялася до пасажирів, сідає навпочіпки долі. Якраз над нею – дама її ж віку, гарно одягнена, тримає на руках маленького песика і дивиться в вікно. Зої дуже ніяково, що їм ніхто не хоче поступатися місцем, їй жаль Зіну, якій доводиться сидіти так незручно посеред салону, їй соромно перед пасажирами, які мовчки їх обминають із невдоволеними мінами. Тому Зоя ховає очі в куртці своєї мами, між рукавом і грудьми, аби не дивитися ні на кого. А Зіна якраз дивиться на всіх, такими ж, як у Зої, виразними круглими очима. Тільки ніхто не хоче відповісти на цей погляд, спрямований знизу вгору, всі відводять очі вбік. І Зіна нагадує доброго терплячого пса, який своїм поглядом усіх за щось вибачає, за заподіяне навіть не йому й не тепер.
 
Зіна гладить Зою поволі вологими пальцями, і та ще глибше ховає голову у складках весняної куртки. Зоя ніколи навіть не сумнівалася, що Зіна – це її мама. Попри те, що вони такі не схожі, у них так багато спільного. Зіна ходить на двох ногах, а Зоя – на чотирьох, але це не заважає їм разом сумувати в зимові вечори під старенький телевізор. У Зіни волосся сиве, довге і лише на голові, а в Зої – руде, коротке і по всьому тілу. А ще у Зіни чогось немає хвоста, але ж мама одна, її не можна не любити, навіть якщо у неї немає хвоста і їй нічим відганяти мух у спеку чи показати, яка вона рада, весело ним розмахуючи.
 
Зоя знає, що терпіти ще не довго, що скоро автобус зупиниться, і всі люди вийдуть, вийдуть і вони з Зіною, і можна буде дивитися довкола вільно, не зустрічаючи напівнасмішливих, напівосудливих поглядів. І Зіна знову покаже Зої стежку, що веде униз до річки, вони спустяться нею, Зоя першою, а Зіна трохи перегодом, злегка задихавшись. Вони сидітимуть удвох на березі, дивитимуться в воду, на прудких водомірок. Зіна гладитиме Зоїну шерстку, Зоя нашорошуватиме вуха до далекого відгомону автомобілів, і думатиме, як гарно мати поряд маму, навіть якщо вона не має хвоста, навіть якщо у неї волосся лише на голові і таке сиве, і навіть якщо їй ніхто не поступається місцем в автобусі.
 
Катерина Нікітченко
 
Підвіконниця
 
Заколисую затишок, в занавіски закутаний.
 
Кіт примружив очиська – вже готовий до див.
 
На пательні щось смажиться, та я в мріях заплутана.
 
Домовик най турбується! Десь тут поруч сидів.
 
Підвіконня – поріг для причаєних сутінків.
 
Я вдивляюся в них, розчиняюсь уся.
 
Склопакети вже звикли до мелодій із мультиків,
 
До моїх теплих пальців, що малюють серця.
 
Силуети розмиті, розірвані викрики.
 
На дев’ятому важко розгледіти світ.
 
Домовик мій розсердився: три пропущених виклики!
 
Десь, від щастя важкий, піднімається ліфт.
 
 
Юність
 
Колись, як з очей твоїх вечір поллється
 
І руки частіше хапатимуть серце,
 
А слово принишкне у бронежилеті,
 
Ти все ж таки будеш боятися смерті.
 
Колись. Але зараз із риком – у смерчі,
 
Хоч юність вже наскрізь прошита картеччю
 
І мати до крові затерла долоні
 
В молитвах, ти все ж таки там, в обороні.
 
А десь тонку нитку натягують мойри,
 
А Клото така незворушна, безмовна.
 
Два янголи враз припинили дебати.
 
Ну як, ти готовий вмирати?
 
На тебе напралене злодія дуло…
 
Твої ненароджені діти відчули,
 
Як жалило болем, як зводило пальці
 
Бездітному батьку в його дев’ятнадцять.
 
 
Яніна з потойбіччя
 
Я зайшов. Тінь сиділа в позі лотосу
 
І розплетені коси торкались старого килиму.
 
Чашку чорного, надпитого кимось, космосу
 
Допивала ковтками великими. Білими
 
Згустками падав сніг
 
В чашку з вовком, що нагрівся й зіщулив вуха.
 
Тінь сиділа, а я надивитись не міг.
 
Як знайомі ці коси, ці рухи!
 
Я зітхнув – й повернулась вона.
 
Без обличчя, без одягу й тіла.
 
Але я упізнав – то Яніна була
 
Я не вірю: нарешті простила!
 
Пригадав, як я пив дику зелень очей,
 
Як торкався волосся, що пахло м’ятою
 
І любистком, ромашкою, глодом, а ще –
 
Як скосив їх своєю зрадою.
 
І вони стали пахнути сіном сухим,
 
Уночі підповзали гадюками,
 
Не корились долоням гарячим моїм,
 
Злість навісну розбурхали.
 
Я скосив їх, і з трав заварив собі чай.
 
Кров кипіла й палила вени.
 
Я стовпом вогняним у кімнату примчав.
 
Ти ж, пожовкла, сміялася з мене.
 
І пропала. А я подивився в трюмо.
 
Як же так? Це ж, мабуть, божевілля?
 
У мого віддзеркалля півтіла було.
 
Половина – що зліва – згоріла.
 
Та йшло далі життя, і я був, як усі.
 
Лиш в кімнаті, де ти зів’яла,
 
Я потворою був, я кричав, навіснів
 
І чув запах чаю на травах.
 
Ти сьогодні прийшла і знов пахла, як степ.
 
Але як доторкнутись до тіні?
 
«Зніми чари, прошу! Заклинаю тебе!» –
 
Я кричав потойбічній Яніні.
 
«Випий ось, і пройде, що з’їдає тебе».
 
Спазми горло здавили, мов зашморг.
 
Випив залпом напій – і той чай навісний
 
Мене знову палив страшно.
 
Я не вмер – не вмирає лист сухий у вогні.
 
Та в кімнаті, де пахне сіном,
 
Вовча тінь чоловіка скавулить на стіні,
 
Зачекавшись своєї Яніни.
 
Оксана Шпирко
 
 
Катарсис
 
Захисти моє серце від бід,
 
Захисти мою душу від болю.
 
За тобою ступатиму вслід,
 
І за тебе не здамся без бою.
 
І ніщо вже не варте життя -
 
Ні спокуси, ні срібло, ні злото...
 
Й запізніле чиєсь каяття
 
Тільки підписом ляже під фото...
 
А до цього чи думали ми,
 
Що за все буде потім розплата?
 
Бо насправді в житті три зими...
 
Та лиш раз вибухає граната.
 
На землі буде все, окрім нас.
 
Ті ж валюти, ті ж ідоли й чвари,
 
Диригенти і той тулумбас,
 
Тигролови і ті ж яничари.
 
Та чи буде твій усміх ясний?
 
Твої очі, вологі від щему?
 
Твій завзятий рядок голосний,
 
Що віншує життєву поему?
 
Не жалійся, не плач, не проси...
 
Буде всім. І тобі також трішки.
 
Зацілована крапля роси
 
Залоскоче тонкі твої ніжки.
 
І не буде ні воєн, ні сліз,
 
Лиш Едему граалі високі…
 
Захисти мене завше і скрізь,
 
Поки ми ідемо іще… Поки…
 
* * *
 
Вже сивина... І осінь загляда
 
Чи то у вічі, чи у душу просто...
 
Та гупа в грудях весен коляда,
 
І плачуть соком березневі брості.
 
А ти не спиш. І бачиш крізь вікно
 
Всю таїну мереживної ночі...
 
У келиху залишилось вино.
 
Вино і ніч. Ці два гріхи жіночі.
 
Чи й справді кажуть: істина в вині?
 
Та ж наші предки не могли би схибить.
 
А хтось іде босоніж по стерні
 
Й під гору котить непідйомну глибу.
 
І не наказ, не примха, не тавро –
 
Шукать зерно не в сивині, а в слові...
 
Нести у ніч весну, любов, добро,
 
Бо істина рождається з Любові!
 
* * *
 
Будь зі мною. Прийди на чай.
 
На легку і просту розмову.
 
Світлим словом своїм вінчай
 
Цю зворожену ніч лілову...
 
Пасадоблі твоїх зізнань
 
Так нестримно кружляють в сітях.
 
Я заручниця всіх бажань,
 
Які є тільки в цьому світі...
 
Можеш звабить. Прийди, як є.
 
На льоту розстебни сорочку.
 
Золоте розірви кольє.
 
Прочитай мене по рядочку...
 
Вже ніхто не бажає знать
 
Про минулі гріхи і втіхи.
 
І нема вже куди втікать,
 
І роки вже стрімкі, як віхи...
 
Людмила Юферова
 
 
 
Зимовий вечір
 
Розлився в небі теплий теракот,
 
Де сонне поле добрело до краю,
 
Де м’яко із заобрійних висот
 
Щокатий місяць землю розглядає.
 
Нечутно в двір прокралася зима,
 
До жовтих вікон подихом припала.
 
Терпкий морозець комини пройма
 
І смокче дим із димарів зухвало.
 
Дрижить повітря в блискітках фольги –
 
Здається, час іде й тихенько дише...
 
Виттям собачим, мабуть, від нудьги
 
Мережить простір перемерзла тиша.
 
Збігає сум по виступцях ярів,
 
Думок блукають кинуті отари...
 
І тільки ніч на гойдалці вітрів
 
Зірки лапаті заганяє в хмари.
 
 
 
Летiть, думки
 
 
Лапатих ос виспівують рої,
 
Збиваючись у білу колотнечу…
 
Думки смалкі розвихрили мої –
 
Хурделити я їм не заперечу.
 
Летіть, думки, в заобрійні світи,
 
Обсядьте густо золоті дерева.
 
Ви ж так зуміли душу напекти,
 
Що та, як рана, зболено-рожева.
 
Із лавочки змету синяву тінь
 
І витопчу сніги крихкі до хруму…
 
Я змерзла від невдач і від падінь,
 
Від спогадів і від мелодій суму.
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий