Три квітки у вінок пам’яті поета Михайла Родинченка

 

Напередодні Всесвітнього дня поезії не стало поета, члена обласного літературного об’єднання «Степ» Михайла Родинченка

 

«Лиш добротою світ зігріти»

— Напийтеся 

джерельної водички, –

Вона до всіх немов 

би промовля,

І всі ідуть 

до щедрої кринички,

Яку родила

матінка–земля.

Не замулилась 

у роки тривожні, 

А скільки ж їй 

відсолов’їлось літ?

Оце отак би 

і людині кожній –

Лиш добротою 

зігрівати світ.

 

Це був один із перших віршів, начебто зовсім простий і невибагливий, який полонив мене на початку збірки своєю щирістю. А вже на середині книжки, яку Михайло Родинченко назвав теж простіш простого: “Селянко, матінко”, мені захотілось поділитися скарбами його чуйної поетичної душі з вами.

«Напийтеся джерельної водички», знов перечитала і ніби востаннє почула мамин голос. Минулого літа покинула мене мама назавжди, не збиватиме вже споришеву росу на стежці до нашого осиротілого колодязя. Під час кожних провідин у лікарню син привозив їй ту рідну воду. Так, для кожного з нас своя вода — найсмачніша, рідна мати — наймиліша, рідна хата — найтепліша. Любов до всього цього струменіє в кожному вірші Михайла Родинченка. Здавалось би, що незвичайного зобразив він у вірші «Щедрість»:

 

Бабуся пару огірочків 

Найперших 

в грядочці знайшла

 І, підрівнявши 

всі листочки,

З ясною усмішкою, 

мовчки 

У двір онуку понесла.

На молодих 

зубах хрумтіли 

Дари бабусиних трудів…

Мені ж, сторонньому, 

хотілось 

Поцілувать ті, 

що тремтіли,

Бабусі руки золоті.

 

Це не вірш, а ціла кінохроніка! Як і попередній, він нагадав мені заповіт О.Довженка: “Поспішайте творити добро”.

…Неначе у сповільненій зйомці бачу заново і своїх бабусь, і маму, і чужих — отаких же працьовитих, дбайливих. Що не вийдуть з грядки, не «піднявши всі листочки», які найперший плід важкої праці несуть нам, малечі, своєму продовженню. Дай же Боже, щоб тими дарами землі і рук жіночих смакували ми одвічні прекрасні національні риси — добротворчість, щедрість.

 

Вірші М.Родинченка — не для естради, це тиха задушевна лірика. Кожним своїм тихим віршем, доступним і малій дитині, Михайло Родинченко підтверджує, що це — не декларація, що він сам уміє зігрівати «душі своєї сонцем все, що трудом освячене в житті».

Ось і в наступному вірші йому болить тривога так само, як і його герою, а отже — і в нашому серці спалахує розуміння, співпереживання, пронизаність цим чужим болем, тобто виконується головне завдання поезії:

 

Ви бачили, 

як плаче агроном 

Серед пшениці, 

що побита градом?

Таке не можна 

розказать пером

Або конторським 

вранішнім нарядом…

Хоча в колгоспі поле 

не одне,

Гроза лише пробігла 

полосою,

Він збиті колоски 

в долоні мне 

Й не поміча, 

що кропить їх сльозою…

 

Михайло Родинченко — родом з нашого чернігівського Полісся, але змолоду осів у кіровоградських степах, вчителював на Долинщині. Його ім’я разом з іменем його землячки Тамари Журби давно запримітилось мені ще в газетних публікаціях. У віршах Михайла завжди була і є та справжність і культура почуттів, які підкуповують мене, читачку. Особливо — його ставлення до матері, яким, як сказав хтось з мудрих, вимірюється цінність людини.

 

Перша його книга наскрізь пронизана сільськими мотивами, любов’ю до матері, всього, що оточувало з дитинства в поліському рідному селі і тепер — у наших степових селах, де теж уже йому усе близьке, кровне, зріднене з його чуйною душею поета.

 

Та не тільки замилування і ностальгію відчуваю у віршах Михайла Родинченка, а й гірке почуття вини за минуле і сьогоднішнє життя, як от у віршах “Учитель”, “Сліпота”, “Мені б вернутись”, де описано наше минуле з «портретами вождів народів» у хатах та з умираючими, опухлими від голоду людьми, з дорогами з України на Соловки та з машинами, що пісенно–тужно звались «чорний ворон».

Слово поезії може бути ключем до розуміння нашої трагічної історії, якій М.Родинченко теж присвятив кілька віршів. Але головна його тема — оця:

 

Є на світі свят багато,

Найсвітліше ж свято,

Як вертаєшся з дороги 

У батьківську хату.

 

Але під цим образом «хати» поет висвітлює нам поняття набагато ширші — село, степ, Україна з її козацькою славою. Про все це він пише з такою ж ніжністю і відданістю, як про рідну матір у прекрасному вірші «Збирала мати зорі».

Тепер дивлюсь 

на жовтий сум,

На листопадову порошу 

І так боюсь, чи донесу 

Свою важку 

й прекрасну ношу,

Якій — поезія ім’я?

Доніс. Ось і я — серед тих, хто почув і відчув красу живописних і пісенних, пронизаних традиціями українського фольклору віршів Михайла Родинченка. Їх у книжці — більше за півтори сотні. 

1995 р.

 

«Літа сховались за туманами осінніми»

Хіба ж за цим піврядком із листа до редакції не відчуєш душу поета? Я це відчула ще 30 літ тому, коли приїхала в Кіровоград і прочитала в «Кіровоградській правді» вірші Михайла Родинченка.  До речі, приїхала я сюди з Чернігівщини. І тільки років 10 тому, коли долинські митці презентували в Кіровограді свою творчість, а серед них був і Михайло Родинченко, дізналася із радістю, що ми — земляки — родом із сусідніх районів: я — Щорського, він — Городнянського. Тепер ми двічі земляки. А це почуття обов’язково єднає людей, та ще й творчих… Пишу ці рядки і позираю на портрет М.Родинченка, вміщений разом з віршами у альманасі “Боковенька”, виданий кіровоградським видавництвом “Мавік” у 2003 році. Цей літературно–художній альманах став хрестоматією творів літераторів, які народилися на Долинщині або їхні життя і творчість тісно переплелись із цим благодатним краєм. Нас із М.Родинченком єднає останнє. Здається, «вживу» ми зустрілися тричі: в Кіровограді на творчих вечорах і раз тут, в Долинській, на презентації вказаної “Боковеньки”. Згадуючи ті зустрічі, дивлячись на портрет, читаючи біографічну довідку в альманасі, «Літературному словнику Кіровоградщини» та в бібліографічному покажчику В.Маруценка «Степовики», а головне — занурюючись у вірші М.Родинченка, розумієш, чому чоловік обрав таку нетипову професію — вчителя молодших класів. Бо в нього самого  душа великої, закоханої дитини, яка постійно, невтомно відкриває світ і себе в ньому. При читанні його рядків «Висота — на те і висота, щоб із неї бачити далеко», які звучать житейським і поетичним кредо, чомусь асоціативно бачу хлопчика на високому дереві десь на околиці села і згадую дві чудові повісті: Г.Гусейнова «Станційні пасторалі»  та опубліковану в 2004 році в журналі «Кур’єр Кривбасу» повість Теодозії Зарівни «Дівчинка на черешні». А за ним ще низку творів мого улюбленого напрямку — про дитинство: О.Довженка, Г.Тютюнника, Л.Толстого, М.Горького, М.Каріма, Ч.Айтматова, В.Близнеця. Не знаючи ні біографії, ні характеру поета М.Родинченка, я інтуїтивно відчуваю, що він усіма кращими рисами в дитинстві має бути схожим на героїв творів оцих авторів. Бо я твердо переконана: особистість поета народжує Божа іскра, а формує в дитинстві оточуюче середовище. В дитинстві нам найбільше дістається добра і любові, коли ми не злазимо з колін батька, здійснюємо перші «космічні польоти» під стелю в його люблячих руках, купаємось у материнських обіймах і цілунках. А ще до цієї любові долучаються зі своєю добротою дідусі і бабусі, хрещені, шеренги родичів, для яких ти — іграшка, забавка, надія, майбутнє, втілення нездійсненого ними всіма — все в тобі, маляті, яке ростиме в цій повені любові…

 

І тільки дитині, якій сповна вдалося всотати це все в душу, судилося стати поетом. На цій фразі я і розгорнула новий рукопис віршів М.Родинченка з назвою «Світи з любові відродились». А до нього авторський епіграф, який майже підтверджує мою «філософію»: «Все, що є на землі світлого, прекрасного, благородного у помислах і ділах людських, народжуються від Добра і Любові. Минуть віки. Будуть відходити і приходити нові покоління, а ця істина залишатиметься безмежною». Вчитаймося в його світовідчуття:

 

А сонце над світами 

сходить, –

Нехай чи радість, чи біда,

І кожен промінець 

знаходить,

Кому теплінь свою віддать.

 

Ось так він «транслює» цей всесвітній закон тяжіння — від любові до любові. І кожен, хто так само сприймає світ, мабуть, сам цього не розуміючи, потрапляє в полон поетової енергетики. Так, думаю, трапилось із самодіяльною композиторкою Олександрою Лисенко, його односельчанкою, яка озвучила низку його віршів, і вони стали піснями. Таке повторилось нещодавно і в Кіровограді, коли я показала вірші М.Родинченка композиторові Павлу Гарбару. Теж народились пісні. Оця народнопісенність, здається мені, і є однією з головних рис поета Михайла Родинченка. А ще він серед чоловіків–поетів — мало не останній із могікан в тому плані, що не економить свою глибоку душевність і задушевність, що виплескує і вихлюпує на нас, читачів, усю щирість і ніжність своєї щедрої душі, яку, мабуть, так і звуть — Поезія.

 2005 р.

 

пісня долі

Її не можна в серці приховать,

Коли у неї крила не побито.

Любить поезію — це значить сповідать 

Малі гріхи й великі перед світом.

 

З таким наміром і постав перед світом поет Михайло Родинченко у цій четвертій книзі — пісні долі, бо поезія його народно–пісенна. «Хочу когось та втішить хоча б рядочком одним». Розділяю його переконання в тому, що «мало слухать пісню, що співає хтось».

Як і з багатьма його поетичними постулатами згодна й з тим, що любов і пісню треба спішити дарувати близьким і далеким людям при житті, аби не спізнитись до поминальних свіч.

Ця «теорія» — як закон всесвітнього тяжіння, заснований на любові, яку і всотувати слід від людей, у першу чергу — пращурів, і щедро роздаровувати, сіючи для нащадків.

 

Про це він невтомно творить афоризми:

«Як є у тебе зайва паляниця, то поклади голодному на стіл»; «Щасливий той, хто пісню долі не з брехні почав»; «Коли серця освячені любов ’ю, для них завжди прекрасний білий світ».

 

Автор наскрізь «просочений» вселюдською любов’ю. Йому хочеться і вклонитися першому віршу, і докопати свій поетичний «колодязь», щоб і його рядки колись згадав народ. Він вболіває за перший незграбний віршик, написаний дитиною, аби той не постраждав від дорослих поправок, і разом з осиротілою коровою ладен лити сльози за померлим дідусем–сиротою. Множити радість і ділити печаль — з цими «обов’язками» поет М.Родинченко натхненно справляється. Чи не автопортрет — оці рядки: «Хто кохався з піснею, той життя любив!», бо «все, що народжене, — з Любові, все, що безсмертне, — з Доброти!» До цих двох «китів» додамо Правду, головну героїню його поезії, і пустимо їх у вільне плавання морем пам’яті — оце й матимемо схему його поезії.

Милосердна і благодійна, доброзичлива і дружелюбна поезія ця доступна і брату–дятлику, і сестричці–синичці, і Боковеньці, яка біжить вздовж його вулиці, і нам усім. Це чудове довкілля сприяло народженню багатьох пісень у співавторстві з О.Лисенко, М.Бєловою, П.Гарбаром.

…Знайомлячись із поезією молодого Костя Мордатенка, спіткнулась об таке запитання: «Ви знаєте, чому вмирають села? — Тому, що ми їмо бездушний хліб». Я впевнена: і селянський, і поетичний хліб М.Родинченка — не бездушний, і якби в наших селах було більше «родинченків», загибель би ця відступила.

Спитаєте, чому книжка так названа? (Автор мріяв про назви «Світи з любові відродились» та «Дотиком серця»).  Бо я «виловила» її ось із цих рядків:

 

Екватор правди 

є у кожній долі,

Ніхто не знає 

таїну сердець.

І крила де складеш, 

на чиїм полі,

І підеш з ким 

під зоряний вінець.

Гармонія і ностальгія, спомини і мрії  хай супроводжують вас у подорожі по «екватору правди».

З передмови до книги М.Родинченка «Екватор правди». 2012 р.

 

Антоніна Корінь