І оживають спогади про війну…

6 мая 2020 20:19 0 916 История, воспоминания
І оживають спогади про війну…
 
Не раз у літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого відкривалися виставки та проводилися заходи, присвячені письменникам-землякам – учасникам Другої світової війни. Не раз ми писали про письменників-фронтовиків: Василя Козаченка, Арсенія Тарковського, Саву Голованівського, Андрія Німенка, Миколу Далекого, Григорія Карєва, Георгія Книша, Євмена Доломана, Бориса Гончаренка, Вулкана Козлова-Качана, Миколу Петрова, Тимофія Гусинського та інших. Цього року свято 75-річчя Перемоги відбувається в особливих умовах: через карантин усе закрито, в т.ч. і наш музей. Але ще не раз ми повернемося до цієї теми і творчості наших земляків.
 
А тепер пропоную читачам сімейну реліквію – спогади мого свекра, ветерана Другої світової, замовлені колись для шкільного музею його десятирічним онуком. Павла Лукича Кореня вже чверть століття немає з нами. Ці спогади набрав на комп’ютері небачений ним 20-річний правнук. Для нас і для нього здобули наші рідні воїни Перемогу. 
На фото, зробленому у 1983 році на прохання онуки, моєму свекру, ветеранові Другої світової війни, молодшому лейтенантові Павлу Кореню стільки років, як тепер його синові, за сімдесят…
 
Народився він 10 листопада 1914 року, помер 19 серпня 1996 року. У 80-х я попросила його в листі розповісти про свою бойову молодість, про участь у війні, на яку пішов у 26 років, бо у ЗШ №22 міста Кіровограда (нині – Кропивницького), яка славилася своїм шкільним музеєм, нашому синові, тодішньому третьокласнику, дали таке завдання: принести в музей розповідь дідуся-ветерана. Порадила я батьку звернутись у районну газету «Маяк» у м. Корюківці Чернігівської області, де й поділитись своїми спогадами. Згодом його стаття «На війні», опублікована у 1989 році, стала не лише музейним експонатом, а й нашою сімейною реліквією, спадком для онуків-правнуків.
 
Служив він стрілком п’ять років у різних полках на Західному, Кавказькому, Другому і Третьому українських фронтах. Дослужився до звання молодшого лейтенанта і посади командира взводу. Нагороджений орденом Червоної Зірки та Вітчизняної війни і багатьма медалями. 
 
Учасників війни – фронтовиків уже одиниці. Коли перечитую спогади, порівнюю мимоволі місця, де перетинались мої мирні мандрівки з бойовим шляхом Павла Лукича. Це Чернігівщина, Харківщина, Сумщина, Полтавщина, Київщина, Черкащина, Росія, Білорусія, Молдавія, Румунія, Болгарія, а на Кавказі – озеро Ріца. У спогадах батько називає більше двох десятків населених пунктів (звісно, їх було в десятки разів більше).
 
Хтозна, мрію я, може, його онуки-правнуки колись теж відвідають міста і держави, через які їхній прадід ішов до Перемоги? Нехай знання про чоловіків, які пройшли війну, додають теперішній молоді гордості й патріотизму та бажання причаститись до подвигу своїх предків.
 
Антоніна Корінь, 
співробітниця літературно-меморіального музею 
І.К.Карпенка-Карого 
міста Кропивницького
 
 
Від онуків одержав листа. Просили вислати свою фотографію і розповідь про війну. У них у школі створювався куточок про дідусів – які вони у кого. Сфотографувався. І про війну розповів. Міг більше, та вже багато позабувалось…
 
 
Під Брянськом
До армії я потрапив по мобілізації 12 липня. З військкомату таких, як я, мобілізованих, відправили пішки в тил. Йшли довго. Що робилось на дорогах – страшно уявити. Мирне населення і війська, гурти худоби, емтеесівська техніка йдуть і йдуть на схід.
 
У Бєлгороді зупиняємось. Нас одягли у військову форму, навчили шикуватись, підривати танки, вручили гвинтівки. Настав день, коли привезли нас під Брянськ. Вивантажувались південніше міста. Ворожі війська ось-ось збирались переправитись через Десну. І нас кинули назустріч затримати наступ. Проскочили через міст. На тому березі – трава, кущі. Обстріл шалений, але просуваємось вперед. Плантація соняшнику, далі – поле льону. Вогонь не стихає, та все мінометний. Озирнувся – кілька бійців побігли назад. Комвзводу Таран наказав повернути їх. Не встиг, вони зникли у прибережних лозняках. Повертаюсь, а мої товариші, з якими йшов у наступ, немов покошені лежать, хтось кашкетом закрив обличчя. Поранені стогнуть. Кинувся допомагати, а сам шукаю брата Степана, старшого за мене. У одному взводі були. Не знайшов, натрапив на пораненого командира роти, виніс його до берега Десни. Сюди збирались поранені.
 
 
Надвечір зустрів земляка з Корюківки Василя Рибалка, працювали разом в Корюківському лісництві. Поговорили, згадали сім’ї, присіли під деревом, не помітив, як задрімав. Прокинувся – немає Василя. Куди подівся – невідомо. І додому він не повернувся, десь загинув.
Вранці прийшло поповнення. Знову – наступ. На бігу ударило в правий бік, в голові залунав дзвін, падаю на землю. Не ворухну ні рукою, ні ногою. Спасибі, підібрав корюківчанин Роман Артемович Нечитайло. Втиснув мене у кузов автомашини. Опритомнів за Десною, в санчастині. Привезли нас поранених в Орел, там зустрів свого комроти. З Орла потрапив до Кіровограда. Лікувався вісім місяців.
 
Кавказ
З госпіталю – до запасного полку. Звідти відрядили до міста Степанакерт, до військово-піхотного училища. Дуже важко давалися марші на 30-40 кілометрів. Під кінець дня курсанти ледве трималися на ногах. Коли на двадцятий день до училища з’явились «покупці» і запитали, хто бажає на фронт, уся наша група виявила бажання одностайно.
 
Фашистські війська загрожували Кавказу. Одягли нас в нове, видали ботинки на шипах, спальні мішки, «кошки», вручили кожному альпіністські молотки, троси, автомати. І привезли у Тбілісі. Тут відбулося формування. Поділили на загони, провідника дали – альпініста. Після цього посадили в ешелон і повезли уздовж моря. Зупинились на Лазаревській. Озброєння, провізію, рацію нав’ючили на двадцять ішачків і звідти вирушили гірськими стежками. Піднімались все вище і вище. Дійшли до такого місця, де ішаки не могли ступити. Звалили поклажу на себе і знову вгору. Перший перевал подолали, за ним – другий, третій… Піднялися на висоту 4010 метрів над рівнем моря. Вісім хаток під скелями, люди живуть. Думали – на такій висоті нікого не зустрінемо. Звідси ущелиною спустились нижче, переправились через озеро Ріца. І знову – підйом. Незабаром вступили в бої з німецькими гірськими частинами з формування «Едельвейс».
 
Бої в горах Кавказу точилися п’ять місяців. Жорстокі, запеклі. Але наші війська витримали. Закавказький фронт, де я знаходився, ворога не тільки не пропустив, але й збив, примусив покотитися назад.
 
 
На Захід
Під Сталінградом ворог теж зазнав поразки. Знову у солдат піднявся бойовий дух. З Кавказу наша частина йшла на Кубань. З боями рухаємось вперед. Звільняємо Краснодар. Захопили багато полонених. На вулицях міста побачив на шибеницях повішених фашистами людей, вперше побачив і автомашини-душогубки, в яких фашисти знищували краснодарівців. Від побаченого ставало моторошно. Фашизм показав себе у дійсності, що несе радянським людям.
 
…Кілька діб наша частина на марші. Йдемо вночі, а вдень відпочиваємо. Смеркається – знову в дорогу. Зустрівся з земляком Сергієм Волошком з Охрамієвич. Прийшли під Бєлгород, на Курську дугу. Відпочивати ніколи – бої. У перші дні не втримались, так навально наступав ворог, що відійшли. Та незабаром знову пішли в наступ. Що запам’яталось? Суцільний вогонь, розриви снарядів, танки на землі, а в повітрі літаки. Уціліти в такому пеклі було важко, але, на диво собі, залишився неушкодженим.
 
Від Бєлгорода шлях нашої частини проліг на Суми, Пирятин, Лубни, Прилуки і вийшли до Дніпра, нижче Києва. До війська набирають з місцевого населення. Командирами призначають обстріляних бійців. У тому числи звання молодшого лейтенанта присвоюють і мені. Став командиром взводу. У кінці січня 1944 року форсували Дніпро і зав’язали бої на підступах до міста Канів. 31 січня місто взяли штурмом.
 
Випало мені брати участь і в Корсунь-Шевченківській битві. Зима була сніжною, заметілі, заноси, непролазна грязюка. Щодня в боях, рухаємось з останніх сил. Закінчилась ця битва тим, що велику кількість ворожих сил оточили. Багато знищили і багато взяли в полон. Всього не розповісти, що вдалось побачити та пережити. Запам’яталось, як Західний Буг форсували. Хто в човні, а хто на плоту, на колоді чи на зав’язаних бочках.
Під Яссами, на румунській землі, на шляху нашої частини виникла серйозна перешкода. Ніяк не могли збити ворожу оборону. Щоб виявити вогневі точки противника, мій взвод одержав завдання провести розвідку боєм. Що це таке – фронтовики добре знають. Потрапили в таку перепалку, що від взводу залишилось двоє – я і поранений боєць. Наступної ночі, пересидівши день у ворожому тилу, вийшли до своїх.
 
Довелося брати участь в боях за Плоєшти, Бухарест, Будапешт брали, поблизу озера Балатон стримували шалений контрнаступ противника. Куди не потрапляв, скрізь такий вогонь вирував, не знаю, як залишився живим. Випало побувати в Австрії, з її столицею, містом Віднем, познайомився. Будапешт чомусь більше сподобався, але детально ніколи було роздивлятися. Наше діло – не затримуватися, тоді усіх звав заклик – «Вперед на Захід»!
8 травня, це вже було на території Німеччини, потрапив під артилерійський обстріл, ледве виліз з-під цегляної стіни, якою мене засипало. Пощастило! А наступного дня Перемогу святкували.
 
Дома
З якою радістю поверталися фронтовики додому – не можна розповісти. Раділи від того, що залишилися живі, від близької зустрічі з рідними.
 
Але зустріч не для всіх була радісною. Я повернувся на згарище. Загинула мати, батька репресували, єдиного листа одержали від нього з Омська ще тоді, у передвоєнні роки. Теж загинув.
Тяжко було на війні, та не легко й вдома. У колгоспі працювали на трудодні, за які нічого не одержували. Як будували, страшно згадати. Згодилось теслярське ремесло, вмів трохи бондарювати. Працював усюди. Та більше на будівельній бригаді. Пережили якось труднощі воєнні і післявоєнні.
На пенсію вийшов, та ще не залишив роботу. Дуже любив художню самодіяльність і виступав на сільській сцені села Наумівка.
 
Павло Корінь».
 
P.S. Уже чверть століття немає поруч з нами дідуся Лукича, як лагідно називали його односельці. Стихла його пісня. Не хвалиться він «уловом» з лісу та ставка, за яким, непосидючий, полював на вірному «лісапеті» або з другом Петяшею на всюдиході-бобику…
 
А пам’ятається батько і дідусь нам усміхненим. І дуже хочеться, щоб хтось із чоловічого роду Коренів, одружившись, назвав на честь прадідуся свого сина.
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий